Наша історія з Вадимом почалася як у багатьох: студентське кохання, мрії про спільне майбутнє, скромне весілля і плани на дітей. Ми разом шукали першу роботу, набиралися досвіду, мріяли про власний дім.
Але, якщо я завжди бачила перед собою наші спільні цілі, йшла до них крок за кроком, то Вадима постійно “штормило”. Він був людиною складного характеру, яка не любила компромісів. Здається, він ніколи не міг знайти спільну мову з начальством, завжди критикував керівництво і вважав, що знає краще за інших.
Проте, незважаючи на свій складний характер, Вадим був прекрасним фахівцем у своїй галузі. До нього часто зверталися за консультаціями сторонні компанії, і це стало причиною частих відряджень. Кілька років тому він отримав пропозицію працювати на великому проєкті в Києві. Спочатку це мало бути лише на місяць, але контракт швидко продовжили на пів року.
На той момент я чекала дитину, і ми обидва вважали, що ця пропозиція піде нам на користь. Київська компанія обіцяла Вадиму хорошу зарплату і перспективи.
Але сталося так, що народжувати я поїхала сама, без підтримки чоловіка. Ті, хто був у такій ситуації, зрозуміють, як це важко. Перший місяць із нашою донечкою я провела в оточенні лише свекрухи, а Вадима не було поруч.
Коли доньці виповнився місяць, Вадим повернувся додому і сказав мені, що кияни запропонували йому залишитися у столиці назавжди. Він був на сьомому небі від щастя: нарешті він знайшов роботу, де його цінують, начальник підтримує, колектив чудовий, а зарплата й премії — такі, про які ми навіть не мріяли.
— Оленко, — сказав він одного вечора, сидячи зі мною на кухні, — я дуже хочу, щоб ти переїхала до Києва разом з донькою. Це чудова можливість для нас. Але вибір за тобою. Я розумію, що тобі важко покидати наше місто, де все так знайоме і рідне. Тому вирішуй сама.
Я довго думала. Київ завжди здавався мені величезним і неспокійним містом, де люди постійно кудись поспішають і не мають часу на розмови. Наше містечко було маленьким, затишним, і тут я знала кожну вулицю. Переїзд до столиці з немовлям на руках здався мені занадто складним випробуванням.
Вадим був засмучений, але погодився з моїм рішенням. Він продовжив працювати в Києві, а я залишилася вдома з донькою. Варто віддати йому належне — він завжди щедро допомагав грошима, не залишав нас без підтримки.
Гроші приходили через мобільний додаток, і я могла зручно забирати їх або переводити на картку. Ми жили в достатку, не мали потреби ні в чому. Але з кожним днем я відчувала, що наші стосунки змінюються.
Близькість стала рідкістю, а коли Вадим приїжджав додому, наші спроби повернути стару пристрасть закінчувалися розчаруванням. Він зізнався, що “відвик” від мене, що все здається новим і незвичним. Це було боляче чути, але я розуміла, що щось змінилося в нас обох. Ми рідко говорили про нас самих, про наші думки чи почуття. Усі розмови обмежувалися донькою — її успіхами, першими кроками, словами.
— Як у тебе справи? — запитував він.
— Нормально, — відповідала я.
— У мене теж нормально.
Це були наші розмови. Вадим приїжджав раз на три місяці на кілька днів, але навіть тоді наша донька не сприймала його як батька.
Вона не розуміла, чому “тато” з’являється так рідко. Це дратувало Вадима, а мене лише засмучувало. Іноді я навіть думала, що було б краще, якби він взагалі не приїжджав.
Нещодавно я наважилася на серйозну розмову. Я запропонувала Вадиму розлучитися, бо відчувала, що наше життя більше не сімейне, що ми живемо окремими життями.
Спочатку він здивувався, потім розлютився.
— Оленко, це нісенітниця! У нас чудова родина! Я ж надсилаю гроші, приїжджаю, дбаю про вас. Хіба цього мало?
Я запитала його, що він вважає родиною. Відповідь була проста: “Грошові перекази, утримання, приїзди — ось і вся сім’я”.
Я звернулася за порадою до батьків. Моя мама була категорично проти розлучення. Вона казала, що моя ситуація мало чим відрізняється від дружин моряків, які чекають чоловіків з рейсів, а мені, мовляв, просто пощастило бути добре забезпеченою. Подруги ж розділилися в думках: одні казали, що без близькості це вже не сім’я, інші ж радили переїхати до Києва, щоб відновити стосунки.
Але я відчувала, що в мені щось змінилося. Я більше не відчувала тієї любові і близькості, що була на початку наших стосунків. Моє серце стало холоднішим, і я не могла змусити себе повернутися до старого.
І ось тепер я стою на роздоріжжі, не знаючи, куди піти далі. Потрібна незалежна думка, і я сподіваюся, що ваші коментарі допоможуть мені знайти відповідь.
