Гроші вона, звісно, переказує. Не такі вже й великі, але, в принципі, на дитину вистачає. Я так розумію, це ті самі аліменти, що колишній чоловік платить. Але ж, знаєте, річ зовсім не в грошах!
Ангеліна щиро обурюється вчинком молодшої сестри. Взяла й привезла свою трирічну донечку додому, в рідне містечко, до мами. Бо, бачте, їм там удвох у столиці ніяк не вижити: Лізі треба працювати, маленька Сонечка наче заважає — нікому її вчасно з садочка забирати. Та й власники орендованих квартир переважно не дуже раді мешканцям із малими дітьми.
— Хіба ж це вихід? Скинути трирічну дитину на пенсіонерку? — бідкається Ангеліна. — У мами тиск скаче, коліна болять. Їй зараз елементарно до лікаря за рецептом не вийти, бо нікуди онуку подіти. А в садочок і в нас черги чималі, Ліза ж тут дитину не записувала…
— Ну, можна ж і зрозуміти, ніхто не чекав, що так складеться, — примирливо знизує плечима подруга.
— Ніхто не чекав, — погоджується Ліна. — Але зрозуміти сестру я все одно не можу. Не склалося з чоловіком? Буває. Бери дитину в оберемок і повертайся додому. А не так: скинула на матір і горя не знає. Я все розумію: там робота, подруги, звичне життя. Але ж тепер треба будувати свої плани з огляду на те, що в тебе є дитина.
Знайшла б і тут якесь місце, нехай би навіть нянечкою в садочку чи санітаркою в лікарні — там завжди люди потрібні. Зате сама б донечку ростила, а не перекладала цей обов’язок на стареньку матір, яка вже кряхтить, але терпить.
— Ліно, доню, ну куди ж вона повернеться? Все життя за копійки працювати? Назад до Києва потім уже важче буде вирватися, — хитає головою мама і часом просить старшу доньку посидіти з племінницею, щоб хоч до поліклініки збігати.
Лізі зараз тридцять два, Ангеліні — тридцять шість. Років десять тому Ліза вирішила круто змінити життя: зібралися з подругою та й поїхали підкорювати столицю.
Спочатку жили де доведеться, працювали там, куди брали, харчувалися тим, на що грошей вистачало. А потім потроху все почало налагоджуватися. Винайняли на двох однокімнатну квартиру.
Подруга за три роки заміж вийшла, взяли з чоловіком іпотеку, синочка ростять. Ліза якийсь час жила сама, а потім і їй «пощастило», так би мовити — зустріла майбутнього чоловіка. Ще й звисока на ту подружку поглядала: її ж обранець мав власне житло, а в його батьків — і столична квартира, і заміський будинок.
Мама за Лізу щиро раділа, а Ангеліна тільки плечима знизувала. Сама Ліна вийшла заміж тоді ж, десять років тому. Чоловік — місцевий, ще в одній школі вчилися. Збудували разом дім у приватному секторі.
З’явилася в них спочатку донечка, їй зараз сім рочків, а пів року тому дочекалися й синочка. Ангеліна працює вчителькою початкових класів, хоч зараз, звісно, вдома з малечею сидить.
Ліза дзвонила й приїжджала нечасто. Рідні самі бачили по фотографіях у соцмережах, що все в неї добре: ось вони на відпочинку, ось на дачі у свекрів, ось сестра в нових сукнях чи за кермом машини.
Ту автівку свекри подарували, коли онука з’явилася на світ. Записали, щоправда, на свекра, але Ліза їздила вільно, поки була заміжньою.
У відпустку по догляду за дитиною сестра йшла з непоганої посади, куди її, знов-таки, прилаштували родичі чоловіка. От тільки за цей час сімейне життя якось дало тріщину.
Чоловік усе частіше пропадав десь із друзями, по клубах гуляв, повертався із запахом міцних напоїв. Дитиною займалася лише Ліза. Свекри дарували подарунки, але втручатися не хотіли:
— Ми вас не зводили, самі розбирайтеся, ви вже дорослі. У нас своє життя.
Коли малій було майже три роки і Ліза вже готувалася виходити на роботу, був той день, що змінив усе.
Вона застала чоловіка з іншою дівчиною просто в ліфті. Хотіла завезти донечку до свекрухи, щоб поїхати за покупками (треба ж було оновити гардероб перед роботою), і ось така зустріч.
Як зрозуміла Ліза, чоловік їхав із тією дівчиною від своїх батьків. Вона виявилася донькою батькового друга, і свекри якийсь час чудово знали про цей роман. Та й чоловік відверто зізнався, що чекав, поки доньці виповниться три роки, давно хотів піти, а тепер… словом, добре, люба дружино, що ти вже все знаєш.
Лізі ніхто не пообіцяв оплачувати орендовану квартиру. Ніхто не запропонував допомогу з малою. Ніхто, звісно, не залишив їй машину. Гроші? Так, аліменти є — чверть офіційної зарплати чоловіка, і, можливо, трохи зверху, якщо Ліза «поводитиметься чемно».
І доньку теж ніхто не запропонував забрати до себе хоча б на перший час. Іншого виходу Ліза не знайшла: подзвонила мамі, розповіла, що чоловік подав на розлучення, і зараз вона поспіхом шукає кімнату.
Варіанти є лише далеко від центру, садочок доньки — зовсім в іншому районі, возити нереально. На роботі бувають затримки, про няню й мови бути не може…
— Словом, поставила маму перед фактом: я везу Соню. І крапка, — веде далі Ангеліна. — У мене ж якраз друге малятко з’явилося, мені, чесно кажучи, було зовсім не до сестриних проблем. Якось дзвоню мамі, що в мене температура під сорок підскочила, щоб вона хоч старшого зі школи забрала.
А у відповідь чую: не можу, мовляв, у мене Соня. Ще й із нежитем, сидять удома.
У сестри, як і в самої Ангеліни, в маминій квартирі є своя частка. За місцем прописки Ліза стала в чергу, до осені в садочку обіцяють місце, але ж до тієї осені треба ще якось дожити.
— А що мені робити? — відрізала сестра по телефону, коли Ліна спробувала присоромити її. — Мені треба працювати. Робота моя там. Гроші на доньку я мамі переказую, а забрати малу поки не маю можливості. Як тільки зможу — заберу. У цю діру я не повернуся, тут для мене жодних перспектив.
Мама ж вірить, що до школи можливість у Лізи точно з’явиться. Вона багато працює, зможе щось відкласти, купити хоч кімнатку чи невеличку квартиру десь у передмісті столиці. А поки що… треба просто потерпіти.
— До школи ще майже чотири роки! — жахається Ангеліна. — Мама ледь тримається, у неї, здається, ще й цукор скаче. Я? Я кручуся як білка в колесі з немовлям. А Ліза мені вже заявила: візьми, мовляв, мою Соню на якийсь час до себе, раз тобі так маму шкода. Але я вважаю, що сестра зобов’язана приїхати й жити біля своєї дитини.
Думати треба було, коли за столичного багатія заміж виходила, коли зважувалася на дитину, не маючи власного кутка. А куток є тут, і донька її теж тут. Тому ні, я сестрі анітрохи не співчуваю і розуміти її не маю жодного бажання.
Отак часом і переплітаються людські долі — з образами, втомою та пошуками кращого життя.
Важко судити, хто тут має більшу рацію, адже в кожного своя правда, свій біль і своя любов до дітей.
А як би ви вчинили, опинившись на такому життєвому роздоріжжі: пожертвували б роботою і містом заради дитини, чи шукали б компроміс, спираючись на плече найрідніших людей?
