Я пізня дитина, моя мама мене народила у 42 роки. У неї був невдалий шлюб, а потім вона розлучилася і від свого друга зачала мене. З рідним батьком ми у чудових стосунках. Нині мамі 77 років. Рік тому вона стала втрачати пам’ять і погано почуватися.
Згодом дрібниці переросли в реальні проблеми, і вона навіть стала небезпечною. Щоб вийти з дому, мені треба було перекрити газ, вимкнути воду, ручки від вікон сховати. Декілька разів сусіди скаржилися на запах газу. Мамі поставили хворобу Альцгеймера.
Вона могла розмовляти вночі, виявляти агресію до мене, обзивала мене, себе нівечила. Я збирався одружитися, але довелося відкласти на якийсь час, моя наречена все зрозуміла. Дітей у мене немає, але це й добре, інакше довелося б розриватися між ними та мамою.
Хорошу доглядальницю знайти складно, та й мама не йшла на контакт. Вона слухалася лише мене. Коли нерви вже здавали, я кричав на неї. Вона плакала, я шкодував. Нерви здають миттєво, і починаєш просто ненавидіти людину. Якось батько прийшов провідати матір і сказав мені, що варто зважитися та зробити крок. Ось і оформив її до інтернату. Бридко почував себе. Не спав, не їв. Постійно хотілося бігти та глянути, як вона там. Приїхав до неї за три дні. Вона не схотіла мене бачити.
Приїхав через тиждень, і начебто все нормально. Вона майже не впізнає мене. Може спитати: «Як там Мишко, зі школи прийшов?». Мабуть, у пам’яті залишилося враження, що я був школярем. Я впевнений, що їй буде найкраще в інтернаті. Іноді нам варто думати про себе, а не про рідних. Батько сказав, що оглядаючи матір, у якої з головою не все гаразд, я своє життя даремно витрачу.
Зараз до матері приїжджаю кожних вихідних. Вона іноді плаче. Жаль, не сперечаюся. Але я більше не можу прибирати за нею і слухати прокляття у свій бік. Заберу її додому, коли вона буде зовсім слабкою. Вмирати людина має вдома.
