Грудень місяць тільки почався, а Маргарита вже нічого не встигала. Минулого року вона одразу після університету пішла працювати в школу вчителем початкових класів і всі ці звіти, збори, заповнення безлічі паперів досі викликали в неї паніку. Класним керівником вона була в одного класу – 2 «Б» і на вмовляння директора взяти ще одне класне керівництво не погоджувалася. Ледве встигала зі своїми малюками. У другому класі вже потрібно було аналізувати роботу за шкалою оцінювання, а це виявилося дуже важким завданням.
На інші справи в Маргарити просто не залишалося часу. Вона приходила додому, знімала взуття і просто падала на своє ліжко, лежала так щонайменше півгодини, і тільки потім бралася за справи.
Мати з батьком хитали головою. «Втомлюєшся. Може, не твоє?» Але Маргарита і чути не хотіла.
— Звикну, мамо, – відповідала донька.
— Втягнуся, тату, ти не уявляєш, які в мене діти!
Робота Маргариті, Маргариті Іванівні, подобалася. І дітей вона любила, і сам процес передачі знань її надихав. Дивитися, як широко відкриті очі дітей, як вони слухають її, відкривши роти, і вбирають, вбирають ці маленькі «губки» все нове, стають розумнішими, було незрівнянно. Вона ходила з посмішкою коридорами школи як курочка зі своїми курчатами.
Останні три роки навчання в університеті Маргарита перебувала у волонтерському загоні. На свою стипендію, а хто й на зароблені гроші, студенти збирали для дітей із неблагополучних сімей подарунки – солодкі мішечки. Зазвичай до солодощів докуповували і фрукти.
Цей рік теж не став винятком. Тепер уже випускники продовжували допомагати дітям, для яких прості цукерки були в дивину. Маргарита була відповідальна за цитрусові. Жила вона поруч з оптовим ринком, тож мала сходити у вихідні й вирішити, що купувати.
У суботу, звільнившись раніше, Рита тут же вирушила на ринок. У вихідний день жваво йшла торгівля, снували продавці, тут і там тягали ящики вантажники і покупці. Основну частину людей, які розглядали товар, становили ті, хто міг дозволити купити собі овочі та фрукти ящиками, та перепродавці. Щоправда, кілька літніх людей жінці попалися на очі. Вони, швидше, просто ходили від прилавка до прилавка в пошуках знижок. Перед павільйончиками і контейнерами часто виставляли зіпсовані продукти, їх віддавали за низькими цінами, тож можна було щось купити і вроздріб.
Маргарита майже годину ходила між рядами, ціни скрізь однакові, ящики зовні теж на одне «обличчя». Сенсу чекати не було, залишалося два тижні до роздачі подарунків і потрібно було встигнути ще все розкласти. Рита набрала Ігорю, відповідальному за те, щоб приїхати, забрати мандарини відразу, як куплять, але він несподівано мовчав у слухавці.
— Ігор. Я кажу, приїжджай, купимо мандарини і ти їх відвезеш на склад.
— Не можу, Марго, машина зламалася. Давай на наступних вихідних.
— А я на наступних не можу. Ми з класом у театр їдемо. Тут без варіантів.
— Нічого, їдь, а я на наступних приїду і сам куплю. Не можу зараз.
— Ні, Ігорю, там же перевірити потрібно буде, щоб гнилого не поклали, потрібно, щоб із тобою хто-небудь приїхав.
— Гаразд, давай, потім домовимося, зайнятий.
Маргарита поклала телефон у кишеню і задумалася. Можна було б попросити кого-небудь її до будинку докинути, а Ігор потім би забрав. Вона покрутилася біля виїзду, пройшлася вздовж стіни ринку, але нікого зі знайомих не побачила.
Удома Маргарита довго не приходила до столу. Мати кілька разів кликала її на вечерю.
— Хотіла мандарини купити, а Ігор не зміг приїхати. Не на собі ж мені чотири ящики тягти, – нарікала донька, сівши за кухонний стіл.
— Ось ти, Ритко, смішна. У нас із матір’ю ніколи автомобіля не було, а ми з нею і пральну машину, і холодильник додому якось доправили, раніше й доставки не було, це зараз усе швидко, не встигнеш кнопку натиснути – у двері дзвонять. Звикли ви до комфорту. Знаєш, а давай я з тобою завтра сходжу на ринок, купимо ми твої мандарини. Батько встав з-за столу і відчинив двері на балкон.
— Ось, – заніс він дитячі санчата, бувалий транспорт, який був за часів молодості батьків не тільки засобом пересування дітей від будинку до дитячого садка і назад, а й сумкою на коліщатках у зимовому варіанті, та багато ще чим. На санчатах перевозили телевізори, все, що було пов’язано з будівництвом, все, що могло вміститися і не могло. Санки робили на совість, витримували вони велику вагу.
Маргариті було трохи незатишно йти поруч із батьком, який несе в руці старі дитячі санчата. Вони надто відрізнялися від сучасних. Але невдовзі ніяковість минула. Головне зараз було купити фрукти.
Ринок жив своїм життям навіть у таку ранню годину. Уже йшла жвава торгівля. Ящики з хурмою, апельсинами і яблуками літали в повітрі. Цитрусовий запах зустрічав біля воріт ринку і супроводжував усю дорогу.
Зупинилися біля кількох павільйончиків, прицінилися. Батько ще й ціну зміг збити, вправно, немов усе життя торгував або купував щось з обмеженим бюджетом.
Перевіривши якість фруктів, батько з Маргаритою поставили ящики на санчата і прив’язали їх міцно мотузками, щоб не перекинулися. Усю дорогу до дому Маргарита чомусь сміялася. Перехожі звертали увагу на чоловіка з санчатами і купою ящиків на них, та на молоду жінку, яка сміялася. А батько радісно тягнув мотузку.
Біля будинку батько розв’язав мотузки, виставив ящики в рядок на сніг, так, щоб не заважали мешканцям заходити й виходити до під’їзду, і, залишивши доньку вартувати ящики, пішов із санчатами додому, щоб попередити дружину – притримати двері, доки він підніматиме фрукти.
Маргарита поправила шапку і повернулася до дверей чекати батька. Те, що сталося потім, здається, ніхто не міг передбачити.
Великий чорний джип заднім ходом став швидко наближатися до під’їзду.
Маргарита тільки й встигла ойкнути і відскочити. Легкі ящики з помаранчевими «м’ячиками» затріщали під колесами і полетіли в різні боки.
Водій автомобіля зупинився, озирнувся, здав уперед і, трохи вивернувши колеса, припаркувався просто перед дверима в під’їзд.
Маргарита, розгубившись, дивилася на сніг, на розчавлені мандарини, з вивернутою назовні шкіркою, на помаранчеві плями на снігу.
— Куди ти преш! – закричала Рита і кинулася до дверей машини.
Водійські двері відчинилися, і з автомобіля вийшла дамочка в норковому кожушку і шкіряних штанях. Вона навіть не подивилася на Маргариту.
Пані на своєму позашляховику вирішила, недовго думаючи, припаркуватися замість парковки відразу біля під’їзду. Маргариту з її ящиками вона, звісно ж, не побачила.
— Що ви наробили? Це ж не парковка, ви мені всі мандарини подавили. Та ви, та ви! Маргарита готова була кинутися на жінку.
— Чого кричиш як божевільна. Де хочу, там і паркуюся. На манікюр сходжу і поїду, переживете. А ящики свої нічого ставити під колеса.
Маргарита не знала, що їй робити: бігти за цією недолугою, яка наїхала на фрукти, чи збирати все, що можна було врятувати.
Двері в під’їзд відчинилися і вийшов батько. Він застиг, побачивши, що сталося, а пані прошмигнула у відчинені двері.
— Тату, тату, вона мене навіть не побачила, я тільки й встигла відскочити! Це вона зараз зайшла, – дочка вказала на двері.
Батько тут же повернувся і кинувся слідом за жінкою. Вийшов він скоро, а Маргарита почала повзати по снігу і збирати те, що вціліло.
— Не компенсує вона, донечко, нічого, нахабна занадто. Давай, візьму грошей і сходимо, ще купимо.
— Здрастуйте, Маргарито Іванівно, – хором сказали дві дівчинки, учениці її класу, що проходили повз під’їзд.
— Аа, – заплакана Рита підняла голову. – Доброго дня, дівчатка.
— Що у вас сталося, ви плачете? – зупинилися вони.
— Та ось, невдало поставила ящики, а на них машина наїхала. Нічого, все обійдеться.
— Ми вам допоможемо, – дівчатка кинулися збирати розкидані помаранчеві колобки.
— Спасибі, мої хороші, спасибі. Маргарита не хотіла приймати їхню допомогу, не хотіла, щоб учні бачили її слабкою, заплаканою.
— Маргарито Іванівно, ви любите мандарини чи у вас сім’я велика? – запитала одна з дівчаток.
— Ні, не велика, я живу з батьками. Утрьох. Це я для діток купила, на подарунки.
Батько сходив додому, приніс кілька пакетів і став перекладати мандарини в них. Дівчата попрощалися і пішли, а Маргарита прибрала уламки пластикових ящиків і розчавлених фруктів у сміттєвий бак і піднялася додому.
— Донечко, що трапилося?
Батько, торкнувся матері за руку і кивнув.
— Став чайник, зголоднів. Рито, ти будеш їсти?
— Ні, дякую, мені потрібно перебрати мандарини, зрозуміти, скільки ще потрібно докупити. Тату, даси грошей?
— Дам, звісно. Сходимо ще раз. Ще дешевше купимо, не переживай. Тільки в мене до тебе запитання. Може, не варто купувати фрукти в подарунки наступного разу, обмежитися солодощами. Не зіпсуються знову ж таки.
— Тату, є діти, і повір, мені такі зустрічалися, хто у своєму житті жодного мандарина не з’їв. Яблука в школі їм, буває, перепадають, а ось апельсини, мандарини…
— Усе, немає запитань, вибач, я не подумав.
Маргарита важко зітхнула. Проблему потрібно було вирішити. Через кілька годин у двері подзвонили. Батько відчинив.
— Доброго дня. Дякую, – голос у батька був трохи схвильований. – Маргарито, ти можеш вийти, тут до тебе прийшли?
Донька виглянула зі своєї кімнати і, дуже здивувавшись, вийшла до дверей. Перед дверима стояв Коля, учень Маргарити.
— Ось, Маргарито Іванівно, ось мандарини. Марокко, такі як у вас були. Доброго дня.
Микола простягнув їй пакет, наповнений мандаринами.
— Здрастуй, Миколо. Навіщо, як ти дізнався, де я живу?
— Запитав у батьків, вони знають. Це я купив на свої кишенькові гроші, ви не подумайте нічого поганого. Це дітям, на подарунки.
Маргарита відчула, як почали накочуватися сльози.
— Спасибі, Коленько, велике спасибі, – вона взяла пакет і обійняла хлопчика.
Через п’ятнадцять хвилин у двері знову подзвонили. Прийшли дівчатка, які допомагали збирати мандарини, і теж принесли пакет, і теж із мандаринами. Маргарита розридалася, обіймаючи дівчат.
А потім прийшов тато Артема, мама Світлани, незабаром потік гостей із мандаринами закінчився батьком Гліба. Чоловік приніс два ящики з мандаринами і запитав:
— Вистачить? Ви не соромтеся Маргарита Іванівна, для доброї справи не шкода, скільки потрібно ще привезу.
— Дякую, думаю, що вже вистачить. Дякую вам велике. Я так вам вдячна, – відповіла Маргарита.
Пізно ввечері зайшла сусідка. Вона довго вибачалася, запитала скільки винна за мандарини, які розчавила її клієнтка. Маргарита сказала, що грошей не візьме, адже сусідка не винна.
— Я більше її приймати не буду, внесла в чорний список, пояснила ситуацію. У нас, у майстрів, цей список загальний, тепер її доведеться довго шукати собі хорошого майстра.
Маргарита посміхнулася.
Наступного тижня до кабінету 2 «Б» стала шикуватися черга. Учні з різних класів несли мандарини, цукерки, іграшки. Кожен хотів допомогти тим дітям, які в Новий рік могли залишитися без подарунка. Запрацювало сарафанне радіо.
Маргарита Іванівна вже нічого не могла вдіяти з цим. Зупинити людей, дітей нічого не могло. Довелося зробити оголошення через директора школи і почати контролювати допомогу, обмеживши терміни.
Того року дітей, яких вдалося привітати з Новим роком, було набагато більше, ніж зазвичай, чому всі були щиро раді. Подарунки розвозили на тиждень довше, ніж зазвичай.
Зараз, коли настає сезон мандаринів, я мимоволі посміхаюся. Мандаринове добро існує. Нехай кожен відчує його тепло!
