Сімнадцять років тому, я закінчувала Інститут практичної психології, і нам потрібно було пройти практику.
Я пішла туди працювати не за покликом серця. Друга вища, а цю роботу зараховували як практику, та й гроші потрібні були. Хтось вирішив поставити експеримент, виділили приміщення, організували ліжка і харчування, зібрали важких і неуспішних дітей, і дітей із неблагополучних сімей, зробили для них міський табір із заняттями з предметів і психологами. Поставили завдання, щоб школярі наздогнали своїх однолітків. На кожну вікову групу виділили по 2 психологи.
Я приїхала за 20 хвилин до початку наради. Начебто цілком прийнятно. А ось і ні. Усі інші з’явилися раніше і розібрали групи малюків. І мені дісталося те, що залишилося: 14-15-річні підлітки, діти п’яниць і залежних від різних шкідливих речовин, в’язнів і матерів-зозуль. 12 дівчат і хлопців, яких не балувало життя.
Другий психолог захворів. Та й спонсори не горіли бажанням ощасливити своїми подарунками обдертих підлітків, які палять і п’ють і без кінця пересипають мову нецензурною лексикою. Це вам не милі другокласники, з чудовими дитячими мордочками, а прищаві озлоблені вовченята. Педагогічного дару мені матінка природа не відсипала, та й психологічного теж. Я вишикувала новопридбаних учнів, як слід на них гаркнула, і пояснила, що я тут головна. Оглянула і зрозуміла, що треба б їх одягнути, і добряче відгодувати. З напівроздягнених, голодних дітей навряд чи вийдуть хороші учні. Несподівано намалювався спонсор. Усі інші групи його ввічливо… послали. Хлопець був здоровенний, з поголеною головою, і в горезвісній шкіряній курточці. На довершення образу, на його бичачій шиї висів золотий ланцюг із хрестом. А ось очі були уважними і розумними. У моїй ситуації розкидатися спонсорами було б нерозумно. Давши підліткам заповнювати тести й анкети, я сіла розмовляти з потенційним благодійником.
— Їх би для початку погодувати і одягнути, – сказав він, – а потім уже все інше.
— Згодна, – відповіла я, і вирішила, що ми порозуміємося.
Він дістав записник у шкіряній палітурці, дорогий паркер, покрутив на пальці печатку з діамантами, і щось записав. Потім відправив із дорученням свого помічника. За кілька годин питання з додатковим харчуванням було вирішено. Я в цей час читала дитячі анкети.
Бажання були вельми прозаїчними. Коля хотів кросівки фірми “Адідас”, дівчинка з дивним ім’ям Фекла, яка не встигала навіть із фізкультури, мріяла про швейну машинку, Олексійко був би радий чим подиміти, Марині бачилися туфельки, червоний лак, і зачіска, Артему снився складаний велосипед. Усе начебто просто, але сумний Толик написав, що хоче слідкувати за могилою матері, мати розбилася в іншому місті, де жили нині покійні її батьки, там і похована, а могила занедбана. Час від часу він тікав із дому, наводив на могилі порядок, але цього року його спіймали на півдорозі, і повернули батькові.
Спонсор прочитав анкети, класично почухав голову і сказав: «все можна вирішити, а з Толиком складніше, треба обміркувати».
І, як то кажуть, процес пішов. Дітлахам закупили спортивні костюми і кеди, додали обід, привезли призи на кожен день – цукерки, шоколад, горіхи, ручки, олівці, блокноти і різне інше.
Вчителі від них втекли в перші 3 дні, коли їх освистали, покрили товстим шаром лайки і закидали зіпсованими овочами, набраними за сусіднім магазином. Я залишилася одна з некерованою групою озлоблених дітей. Ну і наш колоритний спонсор звичайно.
Вишикувавши орду, я дуже грубо і жорстко пояснила, що завдання стоїть просте, закрити всі їхні хвости, підтягнути фізику, хімію, алгебру тощо. Цілувати їх у щоки і дупи я не буду, а ось дати по зашийку, якщо вони візьмуться за протухлі овочі – цілком можу. Вивчити їх з усіх предметів мені одній складно, та й не хочу. Тому прошу на дошці написати, хто і що знає добре. Одурілі від мого звернення діти, кинулися до дошки і навпроти своїх прізвищ написали, з яких предметів встигають, і готові підтягнути інших. З’ясувалося, що не знає нічого тільки Фекла. І я призначила її стежити за загальним порядком.
Власне вони навчали одне одного, я лише приносила цікаві задачки з різних предметів, а спонсор – Іван, забезпечив призами. Призи підлітки отримували за найменший успіх. Ось тільки бідній Феклі не вдавалося нічого, і я придумала приз за організацію порядку в класі. Порядок був ідеальним. Був приз за найграмотнішу промову, і за найкращий твір, за швидко розв’язану задачу, і приз найкращому вчителеві та учневі. Існували призи за акуратність і за найбільшу кількість віджимань, і навіть приз за гарний настрій. Якось непомітно все почало виходити. Іван організував поїздки за місто, ночівлі в наметах і навіть стрільбу по тарілочках. Він урочисто повідомив, що якщо хлопці підтягнуться в навчанні, то кожен отримає те, про що написав в анкеті. І ще поїздку на метеорі по Дніпру, якщо неуспішних не буде. Дітвора раділа, один Толик ходив похмурим.
— Не бійся, Вікторівна, я йому допоможу, – змовницьки підморгував мені Іван.
Я тільки зітхала. Хіба в такій ситуації можна допомогти?
Педколектив обходив моїх підлітків широким колом, дивився на мене і лисого спонсора осудливо.
— Це кого в психологи понабирали? Вона кричить, так що стіни тремтять, діти в неї по струнці ходять, як солдати, ніякої демократії, а спонсор – чистий бандит.
Я розверталася до них спиною і робила те, що вважала за потрібне.
Якось до мене підійшла Фекла:
— Знаєте, у нашій сім’ї 8 дітей, я старша, і вся малеча на мені, мати тільки дає їм життя, а коли маленькі плачуть, то навіть не підходить до них. А батько б’є мене і матір. Поки сходжу в магазин, приготую, виперу, за братиками й сестричками догляну, вчиться ніколи, у школі відпочиваю, навіть засинаю. Тільки тут зрозуміла, як цікаво вчитися. Я дуже люблю шити і мрію про швейну машинку, хоч би вийшло. Останній рік батько чіпляється до мене і вже завалив кілька разів. Жах як боюся що в мене буде дитина, а що робити – не знаю.
— Я допоможу тобі крихітко, – відповіла я, і відчула гостре бажання придушити відомого вченого.
У Івана, що маячив позаду, в очах застигла злість.
Коли Фекла пішла, він глянув на мене.
—Та нехай хоч нічого не здасть, куплю я їй машинку, хорошу, японську. Ех, із татком би цим побачитися…
Я підійшла до свого професора і розповіла про ситуацію Фекли.
— Поясніть дівчинці, що б вона терпіла, батько її – світове світило. Вона має розуміти, що батьки її люблять і хочуть їй добра. Видатного вченого не можна компрометувати.
Наплювавши на всю педагогіку і психологію, наступного дня я поговорила з дівчинкою.
— Біжи ти від них, вступай до технікуму в інше місто, прописуйся в гуртожиток, і живи сама.
— Малюків шкода, та й тато буде бити маму.
— Дітей твоя мати заводить за своїм бажанням, і з твоїм батьком живе теж за своїм бажанням, ти не повинна терпіти все це. Утім, вирішувати тобі.
— Я готова, – відповіла Фекла.
А я зателефонувала Івану, і прямо сказала, що мені потрібно «вступити» дівчинку в технікум в іншому місті, і що б общагу дали.
— Не питання, – відповів Іван.
Час біг, мої підлітки справді ходили по струнці, кричати вже не було потреби, і незабаром сувора комісія прийшла перевіряти наші успіхи. Кожен дитячий загін мав назву. І наш я скромно назвала – «Найкращі». Як у воду дивилася. Мої дітлахи витримали іспити. Навіть Фекла. Вони стали успішними. Іван радів. Велика роздача подарунків почалася. Іван, як справжній чарівник, діставав кросівки і швейну машинку, туфлі і червоний лак, фірмову вудку і запчастину для Запорожця, дуже потрібну Вовиному дідусеві, не забув навіть Олексія, хлопчисько отримав непедагогічний подарунок.
— Ну це, завтра поїздка, збираємося о 7-й, а в нас із Толиком справи, – пихнув Іван, – Вікторіна, погнали.
Дітвора залишилася обговорювати свої успіхи, а ми сіли в джип. Зупинилися на одному з місцевих кладовищ. Ми пройшли досить далеко вглиб, і підійшли до могили. Я дивувалася. На гранітному пам’ятнику було викарбувано портрет вродливої молодої жінки, огорожа була кованою, поруч – лавка, а в серединці насаджено квіти. «Марія Іванівна Подоляк, коханій матусі від сина. Спи спокійно», – прочитала я. І тут до мене дійшло… Толик завмер, тільки шумно задихав.
— Ти хлопцю не думай, перепоховано акуратно, всі папери в порядку, ось тримай, місце 379. Хоч щодня ходи, 4 зупинки на трамваї від твого будинку. Квіточки сам засадиш, які хочеш, я в квіточках не сильний. Такі порадили.
Толик провів по граніту долонею, сів на ковану лавочку і заплакав. Іван скуйовдив хлопчику волосся.
— Ну що ти, ти ось посидь, поїдемо ми. На гроші тобі, що б до школи повернутися. А ти посидь, поговори з нею.
Ми з Іваном пішли до машини.
— Вікторівно, треба поговорити, – пробасив Іван, – тут така річ, ну це, у моєму світі одружуються всі на моделях, що б ноги з вух, блондинистість. Так якось. А моя дівчина, вона не модель, не блондинка. Вона красива, і фігура є, ну не ідеал.
— А грошей у тебе стільки ж, скільки в тих, із моделями?
— Ні, мабуть більше.
— Твої гроші, твоя мода. Одружуйся з ким хочеш. Що тобі за діло до них?
— Ну так, ну так, – зачесав у голові Іван, – ну так це, зараз і одружуся.
— Мені додому треба, у мене діти маленькі.
— Ми це Олена Вікторівна, по-швидкому, зараз Розочку заберемо і в РАЦС.
Іван зупинив джип біля типової п’ятиповерхівки, повернувся за хвилин 15, разом із дівчиною. Вона була кругленькою, з товстенькими ніжками, на витягнутому личку стирчав великий єврейський ніс, повні губи були яскраво-червоними від природи. Дрібнокудряве, густе волосся стовбурчилося в різні боки, як у молодої Анжели Девіс. Вона підняла на мене очі, це були не очі, а очі, величезні, небесно-сині, опушені довгими чорними віями.
Більш дивної пари, ніж Іван і Роза, я не бачила ніколи. Вона подивилася на мене і все зрозуміла.
— Ми в один садок ходили, і в одну школу, фізико-математичну, по району. Івана виховувала прабабуся, батьки згинули по тюрмах. Він за мене у дворі заступився, і відтоді завжди захищав. А потім моя сім’я поїхала в Ізраїль. І Іван ось… Але я повернулася, все тепер буде добре. Він заробив на постачанні комп’ютерів і запитав, як витратити, я запропонувала допомогти дітям…
Іван дивився на Розу, і на його обличчі було написано таке відверте щастя, що в мене потеплішало на серці.
— Ви не думайте, що він лисий і в шкіряній курточці, і говорити не дуже вміє. Він хороший.
І ми поїхали в РАЦС…
Фекла вступила вчитися в технікум в іншому місті. Років 7, поки не змінився номер телефону, підлітки телефонували мені. Життя в них склалося нормально. І нехай серед них немає ні видатних учених, ні письменників, ні музикантів, зате ніхто не опинився на узбіччі життя. Іван і Роза живуть разом, ростять сина. А коли мені кажуть про когось, що, мовляв, не підходяща пара, я не поспішаю погоджуватися. Не варто поспішати. А раптом він виявиться хорошим. Як Іван. Адже він же хороший!
