Над Валентиною в училищі посміювалися всі. На фізкультурі повна, пухка дівчина не могла ні гімнастичні вправи робити, ні по канату лазити, ні бігати.
Все її тіло бунтувало проти спорту — смішно коливався живіт, ноги не слухалися, а рухи були не скоординованими. Як тільки Валентина починала здавати залік, так всі сміхом заливались, і стабільна «трійка» була в неї тільки з цього предмета. Дівчина червоніла, а викладачка з фізкультури зітхала і казала те саме:
— Худнути тобі треба, Валентино, худнути. Ну, ти така молода, ну, візьмись же ти нарешті за себе…
А Валентина завжди відповідала:
— Ой, дякую вам, Ніно Іванівно, мені хоч три бали поставте… А у нас у сім’ї всі такі по жіночій лінії — пампушки…
— Ну, що, Валюха-розвалюха … Здала залік? І як ти заміж виходитимеш з такою фігурою?, — говорили одногрупниці.
Валентина нічого не відповіла. Вона ображалася. Якийсь час не розмовляла з дівчатами, а потім швидко забувала недобрі слова.
Все частіше вона думала про дієту. Але звичка їсти на ніч, потяг до пиріжків і пирогів робили свою похмуру справу, і стоячи біля дзеркала, Валентина в сотий раз давала собі обіцянку не купувати в буфеті випічку.
Тим часом уже у багатьох дівчат були хлопці. Шумними компаніями молодь збиралася на танцях, а до Валентини ніхто не підходив, і вона просто сиділа всі вечори в куточку, тільки милуючись чужими веселощами.
Батьки Валентини розлучилися, коли вона закінчувала восьмий клас. Дівчинка переживала цю подію зовні спокійно, слухаючи розповіді матері, але всередині гострим болем засіли образа та нерозуміння.
Характер у Валентини був спокійний, вона лише повторювала, як мантру:
— Все добре буде, матусю, все владнається…
А що буде добре, коли сім’ї вже не мають, вона й сама не розуміла. Валентина просто повторювала слова рідної тітки Тамари, сестри матері, до якої вона часто їздила в гості до найближчого міста селище.
Батьки тепер були зайняті своїми справами, а Валентина вважалася вже дорослою, і все розуміє. Однак тільки в тітоньки на плечі, вечорами, коли вони сідали разом дивитися серіал, Валенина почувала себе ще дитиною, в рідному затишному будинку і в людини, що любить.
Після училища Валентина повернулася до тітки. Дочка Тамари Сергіївни була заміжня, і мешкала у столиці. Вона не часто відвідувала матір.
Свого чоловіка тітка Тамара два роки тому поховала. Тепер вона була рада, що Валентина приїхала жити до неї, все-таки рідна кров поряд, не так самотньо.
Тітонька мала будинок з садом і городом. Валентина дуже любила селище і відразу влаштувалася на роботу в дитячий садок. Але тітонька через деякий час важко захворіла. Відмовляли ноги.
— Як же ти вчасно, Валентино? Хоч води подаси, та в аптеку сходиш. Ось біда … — скаржилася Тамара Сергіївна, — доньці поки говорити не будемо, щоб не турбувалася дарма, адже я тут не одна.
Валентина почала займатися господарством. Вона працювала на городі, годувала курей, прибирала в будинку і навчилася добре готувати. Минуло півроку і дівчина дуже змінилася.
— Валентино, що з тобою? — запитала мати, побачивши дочку, коли та приїхала до неї в місто, — Тебе не впізнати! Схудла, гана стала. Чи не закохалася ти?
— Перестань, мамо. Яке зараз кохання? Я доглядаю за тіткою, ти б частіше приїжджала до нас. Тамара твоя буде рада…
— Ой, люба, коли мні. Хоч би раз на місяць вибиратися, і то добре, але я тепер з Олександром, а він не любить, коли я надовго їду. Сама розумієш — сімейне життя, воно потребує уваги до чоловіка.
— А як рідна сестра, уваги не вимагає? — розлютилася Валентина.
— Вимагають усі. Але я ще й працюю. Є лише вихідні, але тоді Сашко вдома. Треба бути з ним, — сумно відповіла мати.
— То приїжджайте разом, мамо! — запропонувала Валентина.
— Гаразд, спробую умовити. Він не любить нікуди з дому їхати, — обіцяла мати.
Валентина поспішала до тітоньки. Вона купила потрібні ліки і сіла на рейсовий автобус. Поруч присів чоловік, із рюкзаком, із сельських.
— Привіт, Валентино. Як там наша Тамара? Пощастило їй. Якщо вже судилося захворіти, то така молода помічниця тут як тут.
— Та що ви! Вона скоро видужає, їй уже набагато краще. А ви до нас приходьте, а то їй нудно. Нам буде приємно.
— Добре, зайду. Так і скажи: Іванович привіт передає.
Незабаром Іванович справді зайшов із баночкою меду.
— Ось, Томо, тобі, щоб одужувала. Свій, з нашої пасіки. Ти не сумуй, а одужуй. Якщо ще треба буде меду, то я знову принесу, свій — не куплений.
Валентина раділа, що тітка одужує. За цей час дівчина стала справжньою господаркою.
— Господи, як добре, що вам краще, тітко Тамара,—- одного разу сказала Валентина, — Адже ви мене так налякали. Найближча і добра до мене людина на світі.
На очах у Валентини заблищали сльози.
— Що ти, моя дівчинко. Найрідніші та близькі — це мати та батько. Ти на них не тримай образи. Все буває. Бачиш, не склалося в них, а зараз нові гнізда собі ліплять. А тебе я нікуди не відпущу.
— Дякую, тіто Тамара, — прошепотіла Валенина.
— Ти — мій скарб. І зараз теж ближче до рідної дочки. Але нехай вони будуть щасливі. А ми разом з тобою проживемо, тільки заміж тобі треба вийти обов’язково. Місця у нашому будинку вистачить. Три кімнати! Живи та командуй. Он, як у тебе все виходить добре, — казала Тамара Сергіївна.
Валентина посміхнулася і поцілувала тітоньку. Їй добре було тут, у селищі. На роботі Валентину шанували, у селищі її давно всі знали.
Сусіди відвідували Тамару Сергіївну, найчастіше заходив Іванович.
— Я тут по-чоловічій лінії порадник, — казав він, — коли город орати треба чи паркан поправити, то звертайся до мене,
Валентино, я підкажу до кого звернутися. Нам, пенсіонерам, нелегко копатись у землі, от і приїдуть з трактором хлопці. Ми тобі ще такого нареченого знайдемо!
Іванович сміявся, а Валентина червоніла і махала на нього рукою. Але в селі кожна людина на очах. Валентина змінилася. Нічого не залишилося від її повноти. Міцної, але стрункої статури дівчина була сильною, витривалою і завидною господаркою.
— Справжня жінка! — хвалив Валентину і в очі, і за очі Іванович. Він усюди розхвалював племінницю Тамари і хлопці почали задивлятися на Валентину, до чого вона ніяк не могла звикнути, поспішала відвести очі і піти швидше додому.
— Та ти на себе в дзеркало подивися, — казала їй тітка, — схуднула з моєї вини, але стала тільки гарнішою. Отак і тримайся, Валентина. Краса!
Став ходити до Валентини вечорами Сергій, хлопець із крайньої вулиці. Закохався, це було видно одразу, і Валентина відчувала радість. Мов на крилах літала, боялася навіть матері розповісти. Але чутки про нову пару швидко охопила селище, і тітка раділа більше за саму Валентину.
— Поглянь, якого хлопця зустріла. Найкрасивіший з нашого селища. Одружуйтесь, не тягни. Бери, хапай, якщо кохаєш, — радила вона.
А Валентина зі Сергій уже мріяли про весілля. Вони поїхали разом у місто купувати обручки та обирали Валентині весільну сукню.
Ваентина міряла весільну сукню, поряд метушилася мати, поправляючи пишний поділ, коли до салону увійшла одногрупниця Валентини з подругою. Не одразу дівчата впізнали у Валюсі-розвалюсі гарну статну наречену.
— Чи ти, Валюхо? — вони навперебій почали вітати збентежену Валентину, — тебе не впізнати зовсім. Як? Мабуть, кілограм двадцять скинула? Чи не менше?
— Так … напевно … — тихо сказала Валентина, поглядаючи у віконце.
— А де ж твій наречений? Мабуть, із села? Не тракторист?, — запитували дівчата.
— Яка різниця? Була б людина хороша, — відповіла Валентина, — і аби кохання було.
— Та де ж він?, — вони спеціально не поспішали йти, і тільки разом з Валентиною та її матір’ю вийшли із салону.
Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили, що до Валентини підійшов високий красень, більше схожий на кіноактора, ніж на сільського хлопця.
Дівчата затамували подих і мовчки дивилися, як Валентна віддаляється з нареченим вулицею.
— Ось тобі й розвалюха, щастить же…
— Ну, вона й сильна. Уяви, скільки скинула? Ось сила волі … — вразилася друга.
Весілля Валентини пройшло спокійно та душевно. Наречена була чарівна, як і її наречений.
— Вас тільки б у кіно знімати, мабуть, — говорила мати Валентини.
— У неї і душа така ж гарна і добра, — додавала тітка!
— Ох, матусі ви мої, — шепотіла Валентина їм, — я й сама не можу повірити у своє щастя. Мов метелик з лялечки… А Сергій — моя нагорода. Кохатиму його і ніколи не зраджу.
Останні слова торкнулися самолюбства матері. Вона хотіла щось заперечити на своє виправдання, але Тамара непомітно штовхнула її ліктем у бік так, що та передумала.
— Залиш при собі своє розлучення, нарешті. Справа минула, — прошепотіла Тамара Сергіївна сестрі, — А сьогодні їхнє свято. І хай усе в них буде гаразд. Краще ніж у нас. Правда, сестричка?
— Правда… Дякую тобі за мою Валентину, Тамара. Ти стільки для неї… — зі сльозами почала говорити Ірина Сергіївна.
— Перестань. Вона — моя племінниця рідна. А скільки вона для мене зробила? Це ще хто у боргу. Вона мене на ноги підняла. Думала, що мені вже не стати на мої хворі ноги. Та ні. Поживу ще.
Грала музика, молоді танцювали, всі на них милувалися. Починалося життя нової сім’ї, і нова віха у житті Валентини. Своє образливе прізвисько вона назавжди залишила там, в училищі, а в селищі її ніхто так кликатине буде! Ніколи!
