— А хто тебе заміж гнав? Насильно до цього Борьки на шию вішав і змушував кричати – “жити без нього не можу не губи, мамо” га?
Алла Андріївна стояла на кухні, підперши боки худими руками, і дивилася прямо на доньку, яка розмазувала по обличчю туш.
Катерина прибігла до батьків додому ввечері. Довго лила сльози, на життя скаржилася.
— Адже я всі аналізи здала по десять разів, і УЗД у найкращих лікарів пройшла, чому я? Чому я не можу мати дітей?
— Якби в тобі, Катрусю, була ця проблема, то він би давно з тобою розлучився, навіть не подумав би. А ти своє життя занапастила і далі занапастити зібралася. Знає твій Борька явно більше за тебе, тому й спокійний, – батько виголосив свою промову і махнув рукою. «Мовляв, жінки розбирайтеся самі».
Мати, нарешті, відтанула і підійшла до доньки, пригорнула, притиснула до грудей.
— Правильно батько каже, донечко. Ти з ним носишся як із писаною торбою. А якщо ти не порожня, так і проживеш без дітей. А йому що. Він мужик, завжди знайде до кого притиснутися. Знаєш, я завжди вважала, що дівка – пустоцвіт – щастя в житті немає, а мужик без насіння – як біля столу лава.
— Мамо, ну ти скажеш! Немов без дітей я нікому не потрібна? Та й любимо ми з Борею одне одного, любимо!
— А думаєш потрібна? – мати запитала щиро, з жалем.
Катерина не знала, що відповісти. Замовкла. Мати погладила доньку по голові, завмерла на секунду, помітивши, що фарбує Катерина волосся вже не просто заради зміни кольору, а зафарбовує сивину й опустила руки. Молодість не повернути.
— Відпусти ситуацію. Дитина, якщо дана вам Богом, обов’язково прийде.
Катерина не цих слів чекала від матері, вона ніби хотіла отримати рецепт, рецепт її щастя і зачаття дітей.
Від батьків до себе додому Катерина плелася майже сорок хвилин, замість п’ятнадцяти. Борис попередив дружину ще в обід, що сильно затримається, на СТО пригнали машину, терміновий ремонт і платять добре.
Катя до того, що чоловік повертається додому пізно, звикла вже. Заробляв Борис, за мірками їхнього невеликого містечка, відмінно. Будинок – повна чаша, як то кажуть, два автомобілі, гроші, тільки от, дитячих голосів у будинку не було чути, тому сумувала Катя. Тринадцять років заміжня і жодного разу навіть підозри на цікавий стан не було. А Борі хоч би що, він ні крапельки не шкодує, не хвилюється, та ще й до лікаря не хоче йти.
Катерина відчинила хвіртку і увійшла у двір.
— Здрастуйте, – пролунало за спиною.
Катя навіть не помітила дівчину, яка сиділа на лавці, у цій напівтемряві, тільки зойкнула від переляку.
— Доброго дня, – зупинилася господиня будинку.
Дівчина підійшла ближче. У руках у неї була велика господарська сумка.
— Мене звати Ганна, мама сказала, що ви хороша і не виженете, мені просто йти нікуди, а вже темно.
— А хто твоя мама? – тут же поцікавилася Катя, намагаючись роздивитися незнайомку.
— Марія Семенівна Гриценко.
Катерина повторила кілька разів почуте прізвище. Але так і не змогла згадати.
— Паспорт у вас є? – вирішила відразу не відмовляти господиня.
— Я донька Семенюка Бориса.
— Чия дочка?! – мало не втративши дар мови, вигукнула Катерина.
— Дочка Бориса Андрійовича Семенюка, вашого чоловіка.
— Так-так, – повторила Катя і показала на закриту терасу у дворі. – Підемо туди.
Червнева спека ще не дошкуляла, у літній прохолоді було комфортно сидіти на вулиці пізно ввечері. Сітчасті двері та вікна не давали комахам порушити відпочинок після важкого робочого дня.
Катерина сіла за великий круглий стіл першою і підсунула до гості кухоль і тарілку з печивом, укриту прозорою кришкою. Ганна не дивилася на частування, стежила за дружиною батька.
Катерина вдавала, що новина для неї не така вже й запаморочлива, намагалася робити все плавно, вільно, ніби в гості зайшла давня знайома. Із заварювального чайника в кухоль полився червоно-коричневий струмінь чаю.
— А що ж ти так пізно їздиш? З якою метою в місті? Вступаєш?
— Так, – зніяковіла дівчина. – Поки добиралася, документи подавала, не встигла в гуртожиток оформитися, треба було швидше, опустила вона очі вниз.
— Нічого страшного, не виженемо, мама права була, місця в нас багато. Тобі вже вісімнадцять?
— Вісімнадцять виповнилося в січні.
Катя тут же заворушила пальцями, відраховуючи дев’ять місяців. Їй хотілося зрозуміти, скільки тоді було Борису. Вісімнадцять виходить. До армії виходить.
— Ви не думайте, я ні на що не претендую, у мене просто знайомих тут немає і грошей зайвих на готель.
— Так, зрозуміло. Усі ми були молодими, пий чай.
Катерина підсунула свій кухоль до себе і поставила ближче до центру цукорницю. Ганна нерішуче обхопила кухоль двома руками і зробила ковток. Ніздрі її очікувано розширилися і прийняли вихідне положення.
— Дуже смачний чай, спасибі.
Господиня кивнула.
— Катрусю, я вдома, – Борис відчинив ворота, щоб загнати машину в гараж, не звернувши уваги, що, крім дружини, хтось іще сидить на терасі. Дружина в теплу пору року часто чекала його на вулиці.
Борис підійшов до них швидко і привітався.
— У нас гості, Борю. Це Ганна… Аня…
— Гриценко, – сказала дівчина і встала.
Борис зсунув брови, потім подивився на дружину.
— Здрастуй.
— Аня вступати приїхала, не встигла в гуртожиток влаштуватися, – пояснила за дівчину господиня.
— Я завтра піду, – тут же перебила Анна.
— Завтра субота, у суботу не заселяють. Якщо ти, Катерино, не проти, то нехай ночує.
Холодність налякала Катю. Було зрозуміло, що чоловік не радий цій дівчині, і вважав за краще б не зустрічатися з нею. Катерина мимоволі порівняла Бориса і гостю. Мало спільного, зустрінеш на вулиці, і не скажеш, що родичі.
— Вечеряти будеш? – запитала дружина.
— Ні, дякую, з хлопцями поїли. Я митися і спати. Втомився.
Катя не пішла слідом за чоловіком, а кивнула Ганні й покликала до хати. Вляглися далеко за північ. Катя ворочалася, ніяк не могла заснути.
— Спиш? – запитала вона в чоловіка.
— Ага, – ледь чутно відповів він. Але вона знала, що не спить, не сопів.
— Анна сказала, що вона твоя дочка.
— І ти віриш?
— Ну я не знаю.
— Давай так. Погано пам’ятаю я що на моїх проводах в армію було, чесно. Гриценко Марію я знаю, бачив востаннє у двадцять років, у бабусі в селі, коли повернувся з армії. Вона мені тоді сказала, що дочка від мене, але я не повірив, та й зараз не вірю. Тихоню все з себе вдавала. Це Анна на свою матір у молодості схожа. Теж святу з себе вдає, не хоче бути тягарем.
— А якщо правда? – не втрималася дружина.
— Якби було б правдою, вона б на аліменти подала, якось зажадала, щоб визнали. А раз не зробила, значить, не моя.
Катя замовкла, розуміла, що не кожна піде на такий крок, тягатися по судах, щось доводити. Насильно милим не будеш. І тут так.
Більше до цієї теми Катерина не поверталася. Анна в понеділок рано вранці поїхала і більше не приїжджала. Тільки сповіщення Катерині відправила, коли поступила. Усе дякувала, що та добра була до неї. Каті ця дівчина сподобалася. Відразу. Бувають люди, які відштовхують при першому ж погляді, а є такі, до яких відразу душа лежить, ніби рідну людину зустрів.
Закінчилося літо, прийшла осінь. Дощі заважали зібрати врожай, сонячних днів майже не було. Катерина все хотіла зайнятися прибиранням, підготувати будинок до зими, але не встигала. У суботу Катя встала пізно, Борис знову поїхав на роботу, а Катя проводила його і лягла в ліжко, за вікном висіли дощові хмари, і дуже хотілося спати. О дев’ятій ранку пролунав телефонний дзвінок, Катя взяла слухавку, впевнена, що дзвонить чоловік.
— Тітонько Катю, це Аня. Тітонько Катрусю, виручіть, мені квиток додому потрібно купити і ліки, а грошей немає, зовсім. Можна я приїду?
— Так, звісно, – відповіла Катерина і стала чекати дівчину.
Анна приїхала майже за годину, абсолютно бліда, з опухлими очима.
— Я віддам, у мене зарплата в понеділок, а перехопити ні в кого не знайшлося.
— Скільки потрібно? Щось сталося?
— Мамі все гірше, а більше знеболювальних не хочуть видавати в поліклініці, кажуть чекайте. Я кожні вихідні додому їжджу, а тут так вийшло.
— Давай так, я миттю зберуся, доїдемо до аптеки і я тебе відвезу сама.
Катя посадила Анну за стіл, а сама швидко зібралася.
— Яка стадія? – запитала Катерина, коли вони, купивши ліки, сіли в автомобіль. Знайома купувала для батька ці ж ліки, Катя запам’ятала.
— Четверта, метастази швидко пішли, – спокійно відповіла Аня. – Мама наполягла, щоб я поїхала вчитися і не кидала через неї. За нею бабуся сусідка доглядає і моя тітка. А як я можу…, – губи її затремтіли.
— Ну-ну, – вивернула на дорогу Катерина, – бувають і з четвертою живуть.
— Мама пізно пішла до лікаря. Точніше, її лікували не від того, діагноз від початку неправильний був, і рік ми втратили. Рік тому, може, і було не пізно, а зараз…
Анна замовкла, Катерині так хотілося обійняти її, притиснути і заспокоїти. Весь інший час вони розмовляли на інші теми, Катя намагалася відволікти дівчину від поганих думок, цікавилася як навчання, куди вона влаштувалася працювати, звикла чи ні.
Біля незнайомого їй будинку Катерина зупинила машину. Бабуся Бориса жила на іншому кінці села, тому тут Катя ніколи не була.
У будинку було тихо, пахло лікарнею. Сестра Марії, побачивши, що приїхала племінниця, швидко пішла, пославшись на зайнятість. Катя пройшла до столу і сіла. Оглянулася. Бідненько, але чисто, навіть занадто. Над столом висіла невелика дошка з фотографіями. Тут були пожовклі дуже старі фото літніх людей, весільні, схоже, що сестри Марії, і фотографії молодої жінки з дівчинкою. Марія була дуже красива. Навіть чорно-білі світлини давали зрозуміти, що жінка мала правильні риси обличчя і напрочуд привабливу усмішку. Катерина не зрозуміла, як сама посміхнулася, дивлячись на фото.
— Я хочу вас познайомити, – сказала Анна і відсунула шторку в сусідню з кухнею кімнату. Катерина швидко пройшла і стала біля ліжка. Від колишньої краси не залишилося й сліду. Змучена хворобою, висушена жінка сиділа напівлежачи на панцирному ліжку.
— Здрастуйте, – сказала Катерина першою і кивнула Ганні, яка поставила поруч із ліжком стілець. – Дякую.
— Донечко, сходи в магазин, купи нам що-небудь до чаю, солодощі купи, у нас гості.
Катерина махнула рукою, відмовляючись, але потім подивилася на Марію і вимовила вголос.
— Зефір буду, Анютко, якщо побачиш. – Катя постаралася непомітно сунути п’ятсот гривень у руку дівчині. Було зрозуміло, що Марія хотіла залишитися з Катею наодинці.
— А я рада, що мені вдалося з вами познайомитися.
— Краще на ти, – поправила гостя.
— Добре, Катю. – Марія замовкла. Гості здалося, що розмова дається хворій важко, але та зібралася силами, як змогла, і продовжила.
— Я чомусь упевнена, що ти хороша. Не може бути інакше, ось і зараз, приїхала з незнайомою тобі людиною.
— Ані потрібна була допомога, тут немає нічого такого.
— Багато хто відмовить. Я знаю. Дякую ще раз.
Тепер Катя зрозуміла, чому дочка цієї хворої жінки теж завжди всім дякує, мати її так завжди робила.
— У моєму житті був один чоловік. Усього раз. А потім з’явилася Аня. Заміж я вийшла за іншого хлопця, не стала доводити Борису нічого, раз не повірив. Чоловік мене потім кинув через рік. Воно й на краще. Спокійно мені стало жити без докорів і звинувачень. Я тягнула доньку як могла, старалася.
Марія закашлялася, Катя подала їй склянку води й напоїла.
— Якщо важко, я почекаю, поговоримо пізніше.
— Не можу пізніше, Катю. Не доживу я до весни, відчуваю. А дівчинка моя залишиться одна. Не кидай її, нема до кого їй звернутися, якщо що. Там, у місті, нікого в неї крім вас немає. Сестра зі мною намучилася вже, та й своя в неї сім’я. Батьків моїх уже немає в живих. А я й рада, не побачили мене такою.
Хвора замовкла, а потім знову продовжила.
— І ще. Вибачення хотіла в тебе попросити, що дітей у вас із Борисом немає. Це ж я по молодості прокляла його. У серцях крикнула в спину, що раз не визнав свою доньку, то не буде більше в нього дітей.
— Та дрібниці це все, не буває так.
— Однак дітей у вас немає.
— Ні, – опустила голову Катя. – Але не через це. На свинку Боря хворів маленький, я зовсім недавно дізналася.
— Але Аня ж є, значить, може він мати дітей. Ти не турбуйся, Катрусю, ось не стане мене, і у вас вийде малюк, я як прокляла, так і зніму прокляття це, життям своїм. Не йому, тобі дитину дам.
Катерина доторкнулася до руки Марії. Не стала говорити, що марить вона. Хто ж повірить у таке. Прокляла. Нічого такого немає. Усе в них добре в родині.
Дорогою додому Катя багато думала. Про своє життя, про життя Марії з Анною, багато про що. І про чоловіка свого думала. Про прокляття. Не вірила.
Увечері, коли чоловік повернувся додому, про свою поїздку розповідати поки що не стала, все думала, як краще піднести.
Борис їв погано, все більше сидів задумливий.
— Катрусю, чуєш Катрусь. Посидь зі мною, поговорити хочу.
Вона сіла навпроти з кухлем чаю.
— А якщо й справді Аня моя донька? Погано вийшло, Катю. Я з того її приїзду до нас ні про що думати не можу.
— А ти, якщо вважаєш, що вчинив погано, вибачення в Марії попроси й у доньки своєї, тільки щиро. А далі… Там життя покаже, Борю.
— Як я вибачення попрошу?
— А захочеш, серце саме підкаже. Я сьогодні Аню возила додому. Вона мені вранці зателефонувала, попросила допомоги. Думаю, тобі теж до Марії потрібно з’їздити. Наприкінці місяця поїдеш у село, заскочи.
Наприкінці місяця Борис, дійсно, їздив у село і заїхав до Марії. Повернувся пригнічений і втомлений.
— Я не знав, чому ти мені не сказала?
— Ти повинен був сам.
Борис того вечора був занадто задумливий. Розповів, що Анну забрав на зворотному шляху в місто, розмовляли.
— Гарна дівчинка, не розпещена, – резюмувала дружина.
Борис кивнув.
* * *
Марію ховали після січневих свят. Борис із Катею теж приїхали. Він підійшов до Ганни і обійняв її, заплакану, яка ледве трималася на ногах. Запропонував забрати в місто, але Аня залишилася.
— Я хотів із тобою обговорити, – перервав довге мовчання в дорозі Борис, звертаючись до дружини, – Може, нехай Аня потім до нас на вихідних приїжджає, їй так легше буде пережити.
— Я не проти, але не наполягай, якщо тільки захоче. Мені, здається, перший час їй потрібно буде побути на самоті, – Катерина важко зітхнула і подивилася у вікно. – Щось не те я з’їла, Борю, мутить сильно, зупини, будь ласка.
* * *
Підвіконня в будинку Катерини були заставлені розсадою. Городній сезон почався задовго до того, як розтане сніг і стане тепло. Катя дістала ще один ящик і приготувала землю для нової розсади.
— Ми з мамою своє насіння висаджували завжди, я вам теж привезла. Ось огірочки, дрібні й без колючок, які обіцяла, а це динька, солодка-солодка, її мама дуже любила, теж взяла.
— Сумуєш?
— Запитуєте… Дуже.
— У мене є секрет, на тижні дізналася, але нікому я ще не говорила, все чекаю слушного моменту. Може, влаштуємо сьогодні святкову вечерю?
— А що за секрет? – запитала Анна.
— Я зробила тест і сходила до лікаря, здала аналізи.
— І? – Анна розплилася в усмішці. – Дитинка?!
Катя кивнула і притулила руку до живота.
— Ось здорово! Братик, у мене буде братик, це точно. Я прямо відчуваю.
Катя розсміялася і обійняла Анну, яка простягнула до неї руки.
— Хоч хлопчик, хоч дівчинка, будь-кому будемо раді.
