Ну навіщо тобі це треба? – говорила мама, коли я оголосила їй, що йду жити на квартиру зі своїм молодим чоловіком Ігорем, – тобі 25 років, пора б уже просто в РАЦСу заяву нести, а не зʼїхатися просто так.
Але я твердо вирішила: якщо через рік я так само буду згодна на заміжжя – я вийду заміж, а поки треба перевірити свої почуття спільним побутом, з усіма наслідками, що звідси випливають.
Ми домовилися вести спільний бюджет, не заводити поки дітей і відкладати гроші, адже в майбутньому нам знадобиться своє окреме сімейне гніздо.
З Ігорем ми були знайомі два роки, до спільного життя на квартирі зустрічалися місяців 10. У нього була мама, у мене повна сім’я і молодший брат. Але жити з батьками я не хотіла, хоча Марина Антонівна, мама мого молодого чоловіка здавалася мені привітною жінкою.
— Не купуйте посуд, – пропонувала вона, – у мене його хоч торгуй, я вам усе віддам. І пледи ні до чого, і всякі полички, у нас у гаражі цього добра повно. Ось обзаведетеся своїм житлом, туди й будете старатися. Якщо, звісно, за час спільного життя ви не передумаєте одружитися.
Останню фразу було сказано з особливим натиском, якому я не надала тоді жодного значення. Ми з Ігорем працювали, та плюс ще час доводилося витрачати на дорогу, тож увечері залишалося на спілкування і домашні справи зовсім небагато, основна надія, як і у всіх, була на вихідні: виспатися, кудись сходити або з’їздити, просто побути удвох.
Перший тиждень нашого спільного життя пройшов феєрично, ми разом готували, разом відмивали квартиру і розкладали речі. А на другому тижні, уже ввечері зателефонувала Марина Антонівна. Не синові, а мені.
— Аліно, – говорила мама Ігоря, – не могла б ти до мене приїхати. Так, це терміново. Мені потрібна твоя допомога.
Ми з Ігорем поїхали разом. Знаєте, навіщо мене кликали? Вимити розморожений холодильник. О 9-й годині вечора. Жінка 47 років не могла впоратися з цим завданням.
Нам в один бік їхати до Марини Антонівни було хвилин 45, потім назад. Повернулися ми додому вже за північ. А через два дні ситуація повторилася. Тільки тепер треба було терміново попрасувати штори, які мама Ігоря терміново випрала.
— Я руку потягнула, болить, сама ніяк.
Ми з’їздили, Ігор попросив маму більше не починати жодних справ вечорами. Вона згідно закивала і сказала, що це був форс-мажор.
Зате в суботу вранці я була необхідна Марині Антонівні, як повітря, адже вона затіяла переклеїти шпалери на кухні, а заодно зробити прибирання в інших кімнатах і вимити вікна у всій квартирі.
— Ігор, – кажу, – ми домовилися з друзями, що поїдемо за місто, чому твоя мама знову позапланово вирішила нас спантеличити своїми справами?
Ігор набрав мамин номер, вислухав її і сказав, що ми не приїдемо цього тижня, а зможемо допомогти їй наступних вихідних.
— Вибач, мамо, у нас уже були свої плани, треба заздалегідь просити про такі речі.
Хвилин через 45-50, коли ми снідали, у квартиру буквально увірвався шквал під назвою «Марина Антонівна». Вона ридала і кричала, що ми її кинули посеред купи проблем, що більше їй нема на кого сподіватися і розраховувати. Що вона так і знала, що син її проміняє на дружину.
Ігор здався. Замість заміських посиденьок із друзями ми клеїли, відмивали, “генералили” квартиру його мами.
— Та вона ж просто знущається з тебе, – сказала моя подруга, коли я повідала їй про закидони Марини Антонівни, – просто, щоб прогнути тебе під себе. Треба, щоб твій Ігор їй рішуче відмовив, інакше свекруха, хоч поки що й не офіційна, на голову тобі сяде. І сама кусайся, що ти їй, прислуга чи що?
Так, мені вся ситуація не подобалася, бігти на першу вимогу, терпіти істерики мами Ігоря, якщо їй надумали відмовити, зовсім не хотілося.
Я поговорила з Ігорем, він обіцяв захистити наш маленький осередок суспільства від незапланованих атак своєї мами. Тільки сказати одне, а зробити інше.
Через місяць Ігор покірно відмовився від візиту в гості до моєї двоюрідної сестри. Адже мама зателефонувала і попросила нас обох приїхати, щоб відвезти в гараж стару пральну машинку і встановити нову.
— Я вже відкрутила шланг сама, – сказала Марина Антонівна, – тож і в цій прати не можу, і нову не встановлено, а ключі від гаража я загубила, а в тебе є, а Аліна якраз зможе мені допомогти наліпити пельменів.
Я вирішила поговорити з жінкою сама.
— Марино Антонівно, – запитую, коли Ігор поїхав відвозити стару пральну машину в гараж, – навіщо ви так робите? У нас же були нормальні стосунки, що змінилося після того, як ми з Ігорем стали жити разом? Навіщо ці надумані приводи і прохання про допомогу?
— А ти як хотіла, – відповіла мені мама Ігоря, – гарне ставлення свекрухи ще треба заслужити! А ти не дуже й стараєшся. Хороша невістка сама сто разів на день подзвонить і запитає, а чи не треба чогось від неї свекрусі. Ти в мою сім’ю входити зібралася, значить, мусиш виявити повагу.
— Ну, – кажу, – для початку я не Ваша невістка, а Ви не моя свекруха. Потім, я не пам’ятаю, коли я Вам встигла щось заборгувати? І ще. Ми винаймаємо квартиру, у майбутньому я збираюся утворити сім’ю не з Вами, а з Ігорем. На окремій від Вас території, щоб нікуди не «входити» і не намагатися «заслуговувати».
— Раз так,- єхидно сказала мама Ігоря, – я все зроблю, щоб ви з Ігорем ніколи не одружилися, так і знай. Я мати, я знайду слова для свого сина. Бач, не хоче вона гарне ставлення моє заслуговувати. Значить і сина ти мого не заслуговуєш.
Я не доторкнулася ні до тіста, ні до фаршу. Пельмені Марини Антонівни – зовсім не моя турбота. Я засунула руку в кишеню і тихо вимкнула диктофон. Коли Ігор повернувся, я просто сказала йому, що нас із ним уже дві години як чекають у моєї сестри. Ми поїхали.
А за тиждень мама знову зателефонувала синові й почала розповідати про те, як терміново вона потребує його та його допомоги, динамік в Ігоря гучний так що я чула.
— А її можеш не привозити, – говорила Марина Антонівна, – вона минулого разу образила мене, я не хочу бачити твою Аліну.
На запитальний погляд Ігоря я просто дала йому прослухати той самий запис нашої розмови з його мамою. Ну, думаю, якщо мене примудрилося вляпатися в “маминого сина”, то нехай усе вирішиться зараз, а не після весілля і за наявності дітей та спільного майна.
Я навіть заплющила очі, так мені страшно було розчаруватися в чоловікові, якого я справді кохала…
У шлюбі з Ігорем ми вже 4 роки. Нашому синові рік, ми взяли іпотеку і я тепер підробляю віддалено, щоб допомагати чоловікові забезпечувати нашу сім’ю. Нещодавно свекруха попросилася прийти і подивитися на онука. А потім сказала з претензією:
— Ось бабусею стала, а до власного онука у невістки та сина дозволу прийти питаю. Що це за ставлення до мене?
— Хороше ставлення невістки, мамо, – відповів Марині Антонівні Ігор, – треба ще заслужити.
