— Сашко, а ти куди це нарядився? — спитала Ольга, не припиняючи гойдати малого, що аж заходився від крику.
— Олю, ти пробач, — чоловік опустив валізу на підлогу й винувато втупився в паркет. — Я думав тобі потім подзвонити.
— Чого подзвонити? — перекрикуючи сина, аж сплеснула руками дружина. — Ти що, так сказати не можеш? У відрядження знову послали?
— Ну… типу того. Ай, та чого вже там ховатися! — він набрався хоробрості й випалив на одному подиху: — Йду я від тебе до іншої жінки. Кохання в мене, так би мовити!
— Як це? — Ольга поклала розкричаного Марка в ліжечко й підійшла впритул до чоловіка. — Це жарт у тебе такий?
— Ти зрозумій, я людина творча, мені для життя умови нормальні потрібні. Спокій, натхнення… А тут що? Суцільна шарпанина! Марко цілодобово репетує, спасу ніякого немає. Голова пухне.
— Сашко, — Ольга вперла руки в боки, ледве стримуючись, щоб не вчепитися в кучері коханого чоловіка, — а чи не ти мені цілий рік дірку в голові робив: «Подаруй мені сина, подаруй»? Радій, маєш тепер спадкоємця!
— А звідки я знав, що в мого сина така мати непутяща виявиться? У інших матерів чомусь діти спокійні: і вдень сплять, і вночі тиша. А раз ти не можеш із єдиною дитиною раду собі дати, то мені така дружина не потрібна.
— Ах ти ж, паразит такий! — не витримала Ольга й таки вчепилася в шевелюру благовірного, смикаючи так, що аж клоччя полетіло. — Я тобі покажу непутящу! І любасці твоїй теж патли повириваю!
Сашко, насилу віддерши чіпкі жіночі пальці від своєї голови, вискочив із квартири, мов ошпарений, забувши про валізу. Ольга, не довго думаючи, розчахнула вікно на кухні, розкрила валізу й висипала весь його крам просто на вулицю.
— Забирай свої манатки і щоб духу твого тут більше не було! — кричала вона, перехилившись через підвіконня, й дивилася, як чоловік, червоний мов рак, збирає штани й сорочки з асфальту, а труси знімає з колючих кущів шипшини.
Не з’являвся Сашко цілий місяць. Ох, не думала Ольга, що піде законний чоловік безповоротно, покинувши її саму з тримісячним сином на руках.
Раніше хоч до магазину могла вискочити, лишивши малого на батька. Правда, потім доводилося годину слухати його ниття про те, як вона його завантажила роботою, але ж яка-не-яка, а допомога була.
З розпачу Ольга навіть хотіла купити квиток і поїхати до матері, десь аж під Полтаву, але та навідріз заборонила їй з’являтися на порозі.
— Я тебе виростила, вигодувала, тепер дай мені для себе пожити, — суворо вичитувала Тетяна Петрівна доньку телефоном. — Квартиру я тобі залишила? Залишила. От і живи самостійно. А в мене молодий чоловік, мені суперниця в хаті не потрібна, навіть рідна донька.
— Мамо, а робити ж мені що тепер? — розплакалася Ольга в слухавку. — Я ж одна не впораюся, сил немає.
— Не вмієш жити самостійно, то чоловіка назад повертай.
— Та як же я його поверну? Він, ірод, днями приходив, щоб гроші на Марка дати, так я його стусанами зі сходів спустила. Покотився до своєї нової пасії колобком.
— Що, і гроші в нього не взяла?
— Та як би не так! Взяла! Правда, там копійки були, сльози одні, але ж не помирати нам із голоду.
— В кого ж ти така дурна вдалася? — сплеснула руками мати на тому кінці дроту. — Ти знаєш, як у наш час важко вільного чоловіка знайти?! На одного хлопа, напевно з десяток жінок.
Не вберегла мужика, тепер лікті кусаєш. Звісно, Сашко не просто так від тебе втік. Як можна з такою нерозумною дружиною жити? У суперниці твоєї йому, мабуть, тиша й благодать. І нагодований, і обпраний чоловік. А в тебе що? Самі причіпки та вимоги. Ще й руки розпускаєш.
— Мамо, я ж нічого не встигаю! Марко кричить не замовкаючи.
— Голодний, от і кричить. Ти його манною кашею годуй, ріденькою, тоді спокійний буде. Он у мене теж молока мало було, ти кричала, поки моя свекруха тебе жованим хлібом не нагодувала.
Пожує, бувало, у марлечку загорне — і тобі в рота. Ти й лежиш задоволена, чмокаєш. От і Марко кричати перестане, коли ситий буде. Тоді й Сашко, дивись, повернеться.
— А чого йому повертатися, коли в любаски йому краще живеться, ніж зі мною?
— Хитрішою, доню, треба бути. Жіноча мудрість — вона така. Він коли аліменти наступного разу принесе, ти не скандаль, а ласкавим словом зустрінь та стіл для нього накрий. Борщу навари, вареників наліпи. Чоловіки — вони ж на шлунок слабкі.
— Ага, мені тих аліментів, що Сашко приніс, тільки на хліб і вистачить. Чим я його частувати буду?
— Не жінка ти, чи що? Зберися, на роботу сама влаштуйся.
— Куди я з немовлям піду?
— А ти подумай, мізками поворуши. Можеш під’їзди вечорами мити або двір мести, поки дитинка в візочку спить на свіжому повітрі. Копійка до копійки — і на стіл буде що поставити.
Помикалася Ольга на самоті ще якийсь час, і зовсім туга її здолала. Нікому голову на плече покласти, ні з ким словом перемовитися. Влаштувалася вона під’їзди мити, поки ситий синок спить.
А сама так і думає, як би Сашка в лоно сім’ї повернути.
Почала вона за порадою матері діяти: стіл до його приходу накривати. А Сашкові такий прийом так сподобався, що почав він частіше до дружини заглядати.
Прийде, нібито на сина подивитися, батьківський обов’язок виконати, а сам так повітря носом і втягує: чим таким смачним із кухні пахне? Потім і зовсім перестав поспішати до співмешканки повертатися.
Ні-ні, та й у спальню його дружина затягне.
Суперниця теж не в тім’я бита була, швидко зрозуміла, що скоро один із тих дефіцитних чоловіків, яких і так на всіх не вистачає, покине її самотнє ложе. Взялася й вона смаколики готувати та обходжувати представника сильної статі.
Добре зажилося нашому Сашку!
Скрізь його годують, облизують, так би мовити, з ніг до голови. От він на дві хати й зажив розкошуючи, а роботу зовсім закинув. Не личить такому великому таланту на абищо розмінюватися.
Але ж кохання коханням, а їсти хочеться завжди. Співмешканка побилася-побилася за ексклюзивну увагу старіючого красеня, порахувала витрати, та й виставила його геть.
Боляче дорого їй такий скарб обходитися почав, не по кишені.
Повернувся Сашко зі своєю старою валізкою в рідну сім’ю. Пузце відростив таке, що в штани не влазить. Лежить тепер на дивані цілими днями, пультом від телевізора грається, наче диригент паличкою.
Вже й стежку на підлозі протоптав: від дивана до кухні, від кухні до туалету, а від туалету — назад на м’яке.
А Оленька? Вона ще й на другу роботу влаштувалася, коли синочка в садок віддала. Якось же треба Сашка годувати, поки той у глибокій творчій кризі перебуває.
Талановиті люди — вони такі, тендітні! Їм для натхнення особливі умови потрібні.
А то раптом, не дай Боже, знову якась хижа суперниця на горизонті з’явиться? Доведеться знову за неземне кохання боротися, столи накривати та пил в очі пускати.
Отак і живуть. А ви кажете — гордість… Коли мова про своє, рідне, то, мабуть, і гордість можна під килимок замести. Чи варто воно того? Хтозна…
А як ви думаєте, чи оцінить коли-небудь такий “скарб” оту жіночу жертовність, чи так і пролежить усе життя на дивані, чекаючи натхнення?
