— Послухай, — суворо мовив тесть до Дмитра, — ми ж тебе до родини прийняли, по-людськи до тебе ставимося, а ти нам у такій дрібниці відмовляєш? Негоже, зятю! Батьків дружини треба шанувати. А як раптом нам від вас допомога знадобиться?
…Світлана з’явилася на світ, коли її матусі ледве виповнилося дев’ятнадцять. Раннє материнство стало великою перепоною для планів молодих, і перші роки дівчинку залишили на піклування бабусі.
Батьки вчилися, а Світланчина бабуся стала для неї першою і найпевнішою опорою у світі.
Весілля відгуляли вже після появи на світ донечки, але справжнє родинне життя владналося лише тоді, коли Світлані виповнилося шість.
Саме тоді батьки забрали доньку до себе, переїхавши до іншого міста, і віддали до першого класу.
Стосунки у «новій» родині не заладилися від самого початку. Батько, який займав пристойну посаду, демонстрував повну байдужість як до дружини, так і до доньки.
Його життя складалося з постійних відлучень, зрад та надмірних застіль. Мати, зі свого боку, пропадала на роботі до пізньої ночі. Світлана, полишена сама на себе, проводила дні на вулиці.
Нерегулярне харчування, часто холодне й мізерне, залишило свій гіркий слід — у неї розвинувся хронічний гастрит. Коли хвороба загострювалася, мати почала возити її по лікарнях, що згодом стало постійним важелем тиску.
У домі не існувало поняття особистих меж чи права на власну думку.
Будь-яке бажання Світлани присікалося в зародку. Якщо вона намагалася відстояти свою позицію, це неминуче вело до скандалу та потоку звинувачень. Мати відкрито заявляла, що Світлана — невдячне дівчисько.
— Я для тебе жили рву, а від тебе елементарної вдячності не дочекаєшся! Скільки мук ти мені принесла, знає хіба що Господь, — причитала мати з приводу й без нього. — Іди з очей моїх геть!
Ситуація загострилася через, здавалося б, дрібний конфлікт, коли Світлана, будучи підлітком, відмовилася брати участь у вечірній фотосесії батьків із гостями. Мати зреагувала бурхливо:
— Безсоромна! Ти чого мене перед людьми ганьбиш? Негайно перевдяглася і вийшла! Ані секундою пізніше! — Мамо, не буду я фотографуватися, — затялася Світлана. — Я спати хочу! Мамо, мені рано вставати.
Мати кинулася на доньку зі стусанами, батько втрутився, щоб їх розборонити, а потім прямо повідомив Світлані, що вони мріють про іншу дитину, але з якихось причин не можуть її мати.
— Якби була можливість, я тебе цієї ж миті вигнав би з дому! — зло процідив він. — Шкода, що інших дітей у нас бути не може! Якби хоч один шанс з’явився, я б тебе одразу в сиротинець віддав!
…Світлана не мала права сказати «ні». Мати щоразу відкритіше говорила їй про її «вади», називаючи її «недотепою» і «невдячною малоліткою».
Лише коли Світлані виповнилося шістнадцять і в родині з’явилася прийомна донька, мати вперше полагіднішала, що стало для Світлани додатковим, надважким стресом.
— Усе ж таки ти в нас золото, — зітхнула мати, дивлячись, як прийомна дівчинка жбурляє в істериці посуд на підлогу через відмову купувати їй комп’ютер, щоб «як у всіх». — З тобою ніколи проблем не було! Послухала твого батька, погодилася на опіку… Тепер матимемо купу клопоту з… Оцим от…
…Ніхто не знав, що у школі Світлану били і зачиняли в підсобках. Її відверто ненавиділи і, замість того, щоб подружитися, цькували всією зграєю.
Світлана ніколи не скаржилася — вона просто не бачила в цьому сенсу. Який глузд, якщо за неї не заступляться?
Світлана обрала фах і вступила на юридичний — туди, куди наполягли батьки, намагаючись заслужити їхнє схвалення. Але й це не спрацювало — тепер їй дорікали тим, що вона не може знайти своє місце в житті.
— Нащо тобі на юрфаці вчитися? — пирхнув батько. — Тобі однаково нічого, окрім верстата на заводі, не світить. Ти ж безталанна! Туди б хоч узяли, чи що…
Світлана мовчки терпіла.
Терпіла і мріяла якнайшвидше вирватися з пут, якими старанно пов’язували її батьки. Вона дуже втомилася…
…Коли Світлана вийшла заміж, батьки влаштували передвесільний скандал, звинувативши її в егоїзмі, порушенні їхніх планів і в тому, що вона… брала в них гроші.
Світлана й справді позичила в них невелику суму — дуже вже їй хотілося зробити свій внесок у цей визначний день. При цьому мати не забувала регулярно «запрягати» доньку, вішаючи на неї свої проблеми.
— Ти розумієш, Світлано, скільки ми на тебе сил згаємо? — заявила мати, коли Світлана спробувала відмовити в допомозі з черговим заходом.
— Я розумію, мамо, але ми з Дмитром зараз намагаємося встати на ноги, у нас свої турботи, — обережно відповіла Світлана. — Мамо, немає часу цим усім займатися!
— Які ще турботи? Твої турботи і ми теж! Твій чоловік повинен це розуміти, — втрутився батько. — І хіба ми просимо багато? З’їздити забрати харчі, відвезти їх у ресторан. І посидіти з меншою, доки ми будемо на святі.
— Тату, Дмитро працює допізна, і в нього завтра важлива зустріч, — спробувала заперечити Світлана.
— Зустріч? Важливіша, ніж родичі? Ти забула, як важко нам було тебе виховувати? Твої хвороби, твій нестерпний характер! — голос матері підвищувався.
— Мамо, ти говориш про мої хвороби, які виникли, доки ви були зайняті роботою і… іншими справами. І я не пам’ятаю, щоб ти мене виховувала, — з гіркотою промовила Світлана.
— Невдячна! Ти не знаєш, що значить бути батьком! Якби не ми, ти б так і залишилася на вулиці! — кричала мати. — Жила б у баби впроголодь!
— Мамо, я вам вдячна. Але ж я не зобов’язана присвячувати вам усе своє життя! Ми просимо лише про мінімальний власний простір, — зітхнула Світлана.
— Власний простір? Ви щойно одружилися, а вже думаєте про себе! Ми вам дали житло, ми вас виростили! — наполягав батько. — А тепер ви смієте нам відмовляти?
— Ви ж до нашого житла не маєш жодного стосунку, — протягнула Світлана, натякаючи, що їхня спільна з чоловіком квартира куплена в кредит, який вони вдвох тепер виплачують.
— Якщо ви такі самостійні, то чому ти досі не можеш знайти гідну роботу, а тираєшся в якихось «конторах», га? І головне — чому ти досі не віддала нам за навчання? — тут же посипався удар нижче пояса від батька.
— Ми тебе вивчили. Де, як мінімум, подяка за це?
Світлана не витримала і повернулася до батька:
— Тату, ти можеш хоча б раз не підтримувати її в цьому неподобстві?
— Світлано, не починай, — спокійно, але твердо промовив батько. — Мама має рацію. Ми просимо тебе про небагато. А чоловік твій повинен знати своє місце. І нічого з ним не станеться, якщо він нас підвезе. Ми ж ваша родина.
— Дмитро не зобов’язаний вас возити! Він не таксі! — у голосі Світлани зазвучали істеричні нотки.
— Ти що, зовсім знахабніла?! Як ти смієш підвищувати голос на батька?! — мати зробила крок уперед.
Дмитро, який до цього мовчки був присутній при розмові, не стерпів:
— Усе, мені набридло! Припиніть на неї кричати! Я одружився з вашою донькою, я за неї взяв відповідальність. За неї! Ви до чого тут? Я хіба обіцяв вам прислужувати?
— Ти хто такий, щоб нам вказувати? — спалахнув батько. — Ти взяв мою доньку? Та це ми тебе в родину прийняли, і хоча б через вдячність ти маєш нам допомагати!
— Я люблю Світлану, і я хочу, щоб вона була щаслива. А від дня весілля ви не даєте нам ані хвилини спокою, — твердо сказав Дмитро. — Ми або починаємо жити своїм життям, або з вами в неї жодних контактів не буде!
Світлана подивилася на чоловіка, потім на батьків.
— Світлано, ти не можеш! Ти зрадиш нас?! — засичала мати. — Ти ж наша донька! Та ми стільки для тебе…
— Я пам’ятаю, мамо, — тихо відповіла Світлана, стискаючи кулаки. — Я пам’ятаю все, що ви для мене зробили. Як ви мене принижували, як били. Я пам’ятаю, як ви сказали, що хочете іншої дитини. Я пам’ятаю…
— Невдячна! — голос матері загримів.
— Ні, мамо. Я просто доросла жінка, у якої є родина. Дмитро має рацію: ми будемо жити своїм життям. Ви можете не дзвонити нам, доки не навчитеся шанувати наші рішення.
Перші дні так званої волі були напруженими.
Батьки названювали, погрожували, потім намагалися шантажувати мовчанням, але Світлана і Дмитро трималися.
А ще Світлана твердо вирішила позбавити батька єдиної можливості їй дорікати — вона зібралася віддати батькам гроші за своє навчання. Пара економила на всьому, щоб швидше позбутися цього боргу.
Найскладнішим було пережити зриви Світлани.
Необхідність відстояти своє право на життя призвела до того, що їй довелося давати раду наслідкам не одного року психологічного тиску. Але Дмитро був її тилом, її скелею.
— Ми впораємося, Світланко. Обов’язково впораємося!
І вони впоралися. Подружжю знадобився рік, щоб повністю розрахуватися з батьками Світлани — ті виставили їм «рахунок» у десять тисяч доларів, хоча на навчання витратили вдвічі менше.
Віддавши гроші, Світлана зі спокійною душею перестала з ними спілкуватися. А батьки не поспішали з нею відновлювати стосунки — аж надто вони були на неї образилися. На свою невдячну доньку…
📝 Від редакції
Цю історію нам надіслала жінка, чиє ім’я, з об’єктивних причин, ми змінили. Як бачимо, навіть у зрілому віці батьки, які не змогли дати дитині справжньої любові, продовжують змушувати сплачувати за «витрачені сили».
Іноді, щоб вирости по-справжньому, доводиться обрізати не тільки пуповину, а й усі нитки, якими тебе намагаються прив’язати до себе.
А як ви вважаєте, дорогі наші читачі, чи варто триматися за стосунки з родичами, які лише забирають ваш спокій та здоров’я, чи краще оберігати свою нову, молоду родину?
