— І де ж ти, синку, таке щастя відкопав? — Поліна Семенівна не соромилася міряти поглядом майбутню невістку. Раніше про таких дівчат казали — «кров з молоком». Але тут, окрім молока, явно проглядало ще й добрячий шмат сала, домашньої ковбаски та пиріжків із вишнями

Поліна Семенівна завмерла посеред коридору з рушником у руках. Вона чекала на чергову тиху «мишку», яку її Тарасик знову приведе на оглядини. Але на порозі стояла не мишка. На порозі стояла справжня монументальна жінка.

— І де ж ти, синку, таке щастя відкопав? — Поліна Семенівна не соромилася міряти поглядом майбутню невістку.

Раніше про таких дівчат казали — «кров з молоком». Але тут, окрім молока, явно проглядало ще й добрячий шмат сала, домашньої ковбаски та пиріжків із вишнями.

Дівчина була… масштабна. Здавалося, вона снідає, обідає і вечеряє виключно варениками зі шкварками, а між ними ще й перекушує пухкими пампушками.

— А що це вас у мені так бентежить? — дівчина анітрохи не знітилася.

Вона стала посеред вітальні так, ніби це вже була її хата, запустила п’ятірню в густе, розкішне волосся і демонстративно трусонула ним прямісінько на свіжовимитий паркет.

— Оце й бентежить, — Поліна Семенівна теж пішла в наступ, ставши в позу «руки в боки». — Смітити почала просто з порога, а віника з собою чогось не прихопила.

— Полю, ну може, не треба… — спробував погасити іскру чоловік Григорій. — Може, краще за стіл…

— Правильно батько каже, не треба! — раптом підтримала його нахабна претендентка в невістки. — З вашою вагою, пані, краще на моїй дорозі не стояти. Бо ненароком і затоптати можу!

Сили, звісно, були нерівні. Кандидатка важила вдвічі більше за тендітну Поліну Семенівну і виглядала вкрай переконливо.

— Ну, якщо ви вважаєте себе бульдозером — що, власне, й не дивно, — то під колеса я вам не кидатимусь, — примружилася свекруха. — Але ви забуваєте, дитинко: це мій дім. І ваша дорога закінчилася он там, за хвірткою.

— Якщо хотіли образити мене бульдозером, то дарма старалися, — хмикнула гостя.

— Мене взагалі важко образити. Але у відповідь скажу одне: жінці краще мати за що потриматися, ніж торохтіти кістками, як ви, пані Тріско. І ім’я ж у вас яке — Поліна… Вам би більше пасувало «сушена таранька».

Поліна ще раз уважно оглянула ту, яка вперто протискалася в її сім’ю. Зазвичай дівчата після таких «вітань» заливалися сльозами й тікали. А ця ні.

Ця протискалася у двері так, щоб габаритами не знести одвірок, і вперто стояла на своєму.

— Ну, припустімо, я Поліна, — вже мирно, з ноткою поваги промовила господиня. Їй сподобався цей запал. — А як же звати ту, що зараз стоїть і гавкається зі мною посеред моєї ж хати?

— Не Сірко і не Рябко, попри гавкіт, — парирувала дівчина. — Але й ви, шановна Поліно Семенівно, зустріли гостю не краще за ланцюгового пса. Облаяли з порога, віником дорікнули, до хати не запросили. Думали, я в сльози і до мами? А дзуськи вам!

Дівчина скрутила Поліні дулю під самий ніс, але тієї ж секунди розсміялася, схопила її за руку і міцно, по-чоловічому потисла.

— А звуть мене Богдана. Богом дана. Для своїх — просто Бодя. Характер маю такий, що можу й чортом бути, якщо треба.

— Ох і Бодя… — видихнула Поліна. — Слухай, а ти пісню «Ой, у вишневому саду» знаєш?

— Знаю. Але таке душевне співається тільки після третьої чарки, — хитро підморгнула Богдана. — А мені ще й першої не налили.

— Ой, лишенько, чого ж ми на порозі стоїмо! — сплеснула руками Поліна, раптом згадавши про гостинність. — А чоловіки ж наші де? Грицю! Тарасику! Ви куди поділися?

За бурхливим з’ясуванням стосунків жінки й не помітили, як чоловік та син тихо випарувалися з коридору.

— Ми тут, мамо… — озвалися у два голоси чоловіки з кухні.

Вони вже затишно вмостилися за великим дубовим столом, тихенько брязкали склом і наминали вінегрет. Щойно в коридорі запахло грозою, чоловіки вирішили евакуюватися від гріха подалі.

Тарас відразу зрозумів: його Бодя сама за себе постоїть. Тому просто підморгнув батькові, і вони пішли знімати пробу з домашньої вишнівки, що якраз охолола в холодильнику.

І правильно зробив: відсутності нареченого Богдана навіть не помітила. Їй ніколи було відволікатися на такі дрібниці, коли на кону стояв великий дім і прихильність майбутньої свекрухи.

До чоловіків, які неквапом смакували наливку, приєдналися жінки. На столі швидко з’явилися крученики, домашня ковбаска, мариновані грибочки, пухкий хліб, свіжа городина і, звісно, дві додаткові чарочки.

З найтоншого кришталю — спадок від свекрухи самої Поліни, який вона берегла як зіницю ока.

Богдана виявилася дівчиною щирою та гострою на язик. Після другої чарки вишнівки і Поліна, і Григорій закохалися в неї по вуха.

А коли вона вийшла у двір і завиграшки нарубала дров для мангала й лазні, старі ледь не розплакалися від розчулення і подумки вже їх побрали.

— А в мене ще ж тато з мамою є, характер — вогонь! — тішила майбутніх родичів Богдана.

— Як затягнуть увечері пісню, то всі сусіди до ранку не сплять. І брати є. Вони, щоправда, не співають, — зітхнула дівчина, але тут же розпливлася в усмішці. — Зате як танцюють! Батько вже замучився дошки в хаті міняти, так підлогу топчуть!

— О, то добре, — зрадів Григорій, — що я в альтанці підлогу бетоном залив. Там весілля і відгуляємо!

Після ситного частування Поліна повела невістку в сад — повітрям подихати та гнилих яблук сусідським курям через тин накидати.

— Прикипіла я до тебе душою, Богданко, — стиха мовила Поліна. — Тому тільки тобі й розкажу про нашу біду. З моїми хлопцями про це говорити марно, вони ж у мене м’які, як той свіжий хліб. Не підтримують вони мене.

— Що значить «не підтримують»? — Богдана миттю закотила рукава блузки. — Зараз ми цю несправедливість виправимо, я з ними поговорю.

— Та не треба, — відмахнулася Поліна. — Ми й без них впораємося, тут діла на три метри.

Вона підвела невістку до межі між ділянками і тицьнула пальцем.

— Дивись он туди. Що бачиш?

Богдана примружилася, притулилася до паркану, наче снайпер, прикинула оком відстань і протяжно свиснула.

— От же ж… пси нехрещені! — видала вона. — Це ж треба було таке придумати, хай йому грець!

— От-от! — закудкудакала Поліна, відчувши споріднену душу. — Ще за життя їхньої матері вони паркан переставили. Зробили таку хитру «грижу» дугою і відчикрижили шматок нашої землі!

— Розумно зроблено, — сплюнула Богдана крізь зуби, наче бувалий хуліган. — З вулиці подивишся — ніби все рівно, а дугу вигнули — і от вам зайві метри. Землемірів кликали? До суду подавали?

Наречена захвилювалася не на жарт.

Усе-таки вона розраховувала сюди переїхати і жити довго та щасливо, а тут територію крадуть. Тому вона повзала вздовж паркану, вимірюючи кроками кожен сантиметр, і грізно хмурилася.

— Міряли, судилися! — бідкалася Поліна. — Суд постановив паркан перенести, а їм хоч би хни. Посадили алабая з того боку, ходять і шкіряться: ідіть, мовляв, із собакою домовляйтеся.

— Оце так фокуси… — процідила Богдана. — Алабай, кажете?

Вона навалилася своїм міцним плечем на старенький дощатий паркан, глибоко видихнула і потужним ривком звалила цілу секцію просто у двір ворогам.

Здоровенний пес спершу очманів, вискнув, а тоді з лютим риком кинувся на порушницю кордону.

Але завмер, почувши сталевий наказ:

— Сидіти!

Алабай миттю гепнув волохатим задом на землю. Тільки винувато заскиглив, підмітаючи хвостом пилюку.

— Лежати!

Пес покірно поклав важку морду на лапи і подивився на Богдану з таким щенячим обожнюванням, наче зустрів найріднішу людину.

— Фас його, Бароне! Фас! — на ґанок вискочили перелякані сусіди, але так і заклякли: їхній власний пес вишкірив на них зуби.

— Даю вам рівно тиждень, щоб паркан стояв там, де по закону положено! — гаркнула Богдана. Барон для переконливості піднявся і глухо загарчав на хазяїв. — А цього красеня я забираю. Буде вам штраф за те, що чужою землею користувалися!

Вона погладила алабая по масивній голові, а той радісно притисся до її ніг.

— За тиждень не зробите — нацькую Барона на вас. Самі знаєте, на що він здатний. І ніхто нічого не доведе, собака ж ваша!

Сусіди тільки зблідли, мовчки закивали і швидко розчинилися в хаті. А Поліна стояла ні жива ні мертва, не вірячи власним очам.

Роки скандалів закінчилися за п’ять хвилин повною капітуляцією противника! Щоправда, перспективі годувати стокілограмового трофейного пса вона не дуже зраділа.

— Та не бідкайтеся ви, мамо, — заспокоїла її Богдана, вперше назвавши свекруху так тепло. — За тиждень він вас не об’їсть, а потім я його на роботу заберу. Я ж кінолог. У нас у центрі таких розумників люблять, знайдемо йому нормальну службу, щоб на ланцюгу дурно не кис.

— Дівчата, а ви де пропали?

На город вивалилися розпашілі й веселі чоловіки — прийшли по свіжі огірочки на закуску. І так і застигли від подиву.

— Ураган пройшов, чи що? — витріщився Григорій на чисте небо і повалений паркан. — Чого це він звалився?

— Еге ж, Грицю, ураган, — абсолютно серйозно кивнула Поліна. — Дев’ятибальний шторм на ім’я «Богдана». Ледь зупинила, щоб сусідську хату не знесла. А могла б…

***

Ось таку колоритну життєву історію надіслала до нашої редакції пані Поліна, а ми лише трохи причесали її для публікації. У народі часто кажуть, що свекруха з невісткою — то як кішка з собакою, але часом саме така вогняна невістка стає для родини найбільшим захистом і кам’яною стіною. Адже справжня жіноча солідарність здатна звернути гори, а не лише сусідські паркани.

А у вашій родині жінки вміють так само стояти одна за одну горою?