— Що, старий блуднику?! До матері нишком на сінник бігав, тепер до доньки її побіжиш?! Вона, мабуть, не гірші фокуси в ліжку витворяє! — Остогидла ти мені до чортиків своїм ґвалтом, дурна ти бабо! Стулиш ти колись свого рота чи ні?! — Ах, остогидла?! — аж засяяла від радості Галина. О, ось вона, свіжа тема для скандалу

— Донька тієї безсоромниці Любки об’явилася!

Галина Петрівна так гупнула об стіл емальованою мискою з перебраною малиною, аж сік бризнув на вишиту скатертину. Малина в цьому році вродила на славу!

Вона важко опустилася на дерев’яний ослінчик, затуливши його своїм дебелим тілом, і хрипко почала дихати, хапаючи повітря, мов риба на березі.

Чоловік Микола втягнув голову в плечі й почав так пильно розглядати візерунки на домотканому килимку, ніби вперше їх бачив.

Син Андрійко, здоровий лоб, бочком-бочком, намагаючись злитися зі стіною, вислизнув у сіни.

А невістка Оля, жінка мудра і до свекрушиних бурей звична, тільки тихо цикнула на малих дітей, сунула їм у долоньки по шоколадній цукерці й швиденько випровадила з хати на подвір’я: «Біжіть, пташенята, до вишень, погуляйте».

Діти й не пручалися. Навіть вони, малі, добре знали: якщо баба Галя згадала «Любку», зараз почнеться таке пекло, що краще пересидіти його десь у бур’янах, не чіпляючись за мамину спідницю.

Цю давню, як світ, історію гріховного свекрового кохання Оля вивчила напам’ять ще з перших днів свого заміжжя.

Галина Петрівна ніколи не шкодувала ні слів, ні чорних фарб, щоб змалювати той блуд, який колись крутили її чоловік та сусідка.

Розказувала так смачно, в таких деталях, ніби сама зі свічкою над ними стояла! І про те, що в тієї Люби з’явилася дитинка — дівчинка, всього на якісь два роки молодша за її законного сина Андрія.

Тільки ж сусідка залишатися з немовлям в селі не стала. Втекла до міста, до своїх бездітних дядька з тіткою, бо інакше б Галина її, ту, що під серцем дитя носила, мабуть, голими руками придушила б.

А далі що?

Залишила малу родичам, а сама подалася світ за очі — кудись аж на далекі рибні промисли у Норвегію, гроші швидкі заробляти.

Хотіла, бачте, квартиру в місті купити, панянкою поважною стати, по театрах походжати та по ресторанах вишивати! А що ще такій безстидниці робити?

Галина свято вірила: від жінки, яка чужих чоловіків зваблює та по сінниках з ними милується, нічого доброго не чекай. Тьху, та й годі!

Так думала Галина, згораючи зсередини від пекучих ревнощів і чорної образи. Їй палко підтакували й інші сільські жіночки, чиїх чоловіків теж колись ловили на грішку — хай і не з Любою, а з якоюсь вдовичкою чи заїжджою кралею (а може, то й просто фантазія їхня жіноча розгулялася, хто зна).

Але гуртом баби місцеві Любу таки з’їли. Цей колективний сільський суд клював дівчину на кожному кроці, тож і довелося їй, підхопивши свій кругленький живіт, тікати від тих «агресивних праведниць» до міста.

А насправді ж… Насправді між Любою та Миколою спалахнуло велике кохання. Не на часі, не до місця, як то кажуть, але ж хіба почуття питають дозволу, коли їм у двері стукати?

Якось випадково перекинулися двома словами через тин, як добрі сусіди, глянув молодий чоловік у ті дівочі очі, де ніби бісики танцювали, — та й поплив.

Жарка то була любов, сумасбродна, нестримна. Забув Микола і про законну жінку, і про синка малого, пірнув з головою у ту пекучу пристрасть, як у вир.

Але ж село не спить! Це ж що воно буде робитися, як усі чоловіки почнуть до молодиць через тини стрибати, а потім ще й з сімей іти надумають?

Діти при живих батьках сиротами стануть, жінки покинуті ночами в подушки голоситимуть. Такого допустити ніяк не можна було! Тому всі молодиці стали за Галину горою.

От і довелося Любі тікати аж туди, де сніги та крижане море. Побачила якось об’яву про набір на рибзавод — та й вирішила, що це її єдиний шанс заробити на дах над головою для дитини.

Працювала важко, копійчину дитині слала, а собі в панчоху відкладала.

Та й згинула Люба на тих заробітках. Ніхто й не зрозумів, куди вона поділася.

Чи то в холодних водах свій кінець знайшла, чи, може, чутки пішли, що грошей багато має, то лихі люди позаздрили — дали по голові й кінці у воду сховали. Ніхто ж її там не шукав — одна-однісінька жінка, ні захисту, ні підтримки.

Родичі намагалися розшукувати, але куди там — через півсвіту не наїздишся, а місцеві правоохоронці справу швидко в архів списала. Отак і закінчилася історія Люби — красивої, веселої дівчини, у якої останнім часом в очах оселився глибокий смуток.

Сирітку Софійку виховали ті самі дядько з тіткою. Тільки ж, як у селі шепотілися, «дурна кров» далася взнаки: як виросла дівка, так і пішла по руках. Від одного дитинку має, від іншого — ще двох. З жодним не зжилася, розбіглися, тільки прізвища дітям на згадку лишилися.

А Микола після Любиного від’їзду довго місця собі не знаходив. Навіть розлучатися надумав, хотів у місто за нею податися. Але Галина за свою сім’ю билася, як вовчиця.

Усе село тоді щодня, мов у кінотеатрі, дивилося вистави з життя їхньої родини (серіалів же тоді не крутили по телевізору, от люди й розважалися).

Галина криком кричала! Бере, бувало, малого на руки, йде до контори сільради, і всі на вулицю висипаються дивитися. Йде й голосить на весь куток: яка ж та Люба змія, як вона ночами чужих чоловіків приманює — і такі подробиці розказує, ніби сама їм постіль стелила!

Вимагала від голови розібратися з «тією заразою», що моральні устої підриває.

І пощастило ж їй, бо час був такий, строгий. Миколу, передового шофера бензовоза, місцеве начальство так до стінки притиснуло, що той і пікнути не посмів. Пригрозили з роботи вигнати й життя зламати.

А Галинка з родичами стерегли його, як пси, аби й кроку не ступив у бік своєї любові.

Сім’ю Галина зберегла. Ох і пишалася вона цим! Ходила гоголем по селу, ще й інших жінок повчала, як треба «сімейне вогнище» берегти. Окрім Андрійка, ще трьох дівчат Миколі подарувала. А куди ж йому було діватися?

Спали в одному ліжку. Він, бідний, від злості зубами скреготав, але ж чоловік — природа свого бере. Ненавидів, а під нічну сорочку ліз. Галина ж тільки раділа — дітьми його, наче ланцюгами, до хати прив’язала.

Минули роки.

Тієї суворої влади не стало, нікого вже було боятися, та Люба вже десь на небесах рибу перебирала. А Микола від туги тихо запив. Спочатку Галина йому сама чарочку після роботи підносила, щоб настрій чоловікові підняти, а потім він і сам стежку до крамниці протоптав.

По п’яні сварилися страшно, билися, потім мирилися. Бо як не крути, а хата одна, йти нікуди.

А далі… далі просто стали чужими назавжди. Перебрався чоловік спати на лежанку за піч, до жінки більше не підходив.

Лежав отак ночами без сну, дивився у стелю й думав, що живе не своє, а якесь чуже, позичене життя, в яке вляпався через безглузду помилку.

Він же на Галині одружився колись, бо батьки напоумили. Дівчина роботяща, з лиця мила, фігурою налита. Прийшов з армії, кров грає, захотілося молодиці — от йому Галю й підсунули. А він і не пручався.

Поки женихалися, подобалося йому, що вона така скромна, очі долу ховає, зайвого не дозволяє. Навіть цілувалася так, ніби милостиню давала — губи стисне, тілом задерев’яніє, мов вартовий на посту. Честь берегла строго!

Цим і підкупила. Бо чував Микола від бувалих: якщо дівка до весілля гаряча, то потім і в шлюбі гулятиме. От і побоявся веселих та жвавих. Вирішив, що Галя — надійний тил.

А як побралися та дорвався він до того пишного тіла, то не відразу й зрозумів, що дружина його в ліжку — як та холодна колода.

І так молодий чоловік старався, і сяк хотів її розбурхати, а вогнику в ній не було. Кліпала байдуже очима, могла ще й захропти посеред процесу, а потім так простодушно казала:

— А чого тобі? Хіба не все одно?

Та вона й до всього на світі так ставилася — холодно й байдуже. Наче зовсім не вміла радіти життю, існувала, як сонна сова.

Нічого її не цікавило, крім городу та баняків на кухні, все інше пливло повз неї, як туман. Сиділа перед телевізором, тупо дивилася в екран і спала сидячи.

Одне лишень заводило Галину з півоберту — ой як вона любила злитися і клясти весь білий світ! Оце робила з таким завзяттям, аж очі блищали!

Тільки-но спалахне через якусь дрібницю — і все навколо одразу стає поганим, і сонце їй не так світить, і хмари не туди пливуть.

Сусідки, з якими ще вчора мило воркувала, вмить ставали заклятими ворогами. Галина перепирала їхню брудну білизну з таким натхненням, вигадуючи такі небилиці, що хоч книжку пиши!

Діставалося всім: і чоловікові, і свекрам. І ходять вони не так, і сидять не там, і сіль у них не солона, і цукор не такий.

Але вона того на куток не виносила, а сичала вдома, кривлячи губи, насолоджуючись самим процесом. Діти змалечку лякалися, а потім звикли і засинали під те її бубніння, мов під колискову.

От і сьогодні, як дізналася, що через сорок років приїхала та сама «нагуляна» донька чоловіка, Галина взялася розпинати і покійну Любу, і її дитину, і весь їхній рід.

— Уся порода їхня суча, і дівка ця — така сама! Тільки по чужих ліжках і скаче! — надривалася вона, випльовуючи слова з такою ненавистю, аж повітря дзвеніло.

— Батька їй захотілося знайти! Братів з сестрами! Ще невідомо, чого вона приперлася. Ти, Олю, стережи свого чоловіка, бо такі ні перед чим не зупиняться — ні родичами не погребують, ні сусідами!

Микола ще нижче зігнувся над підлогою, склавшись мало не вдвоє. Оля почала зумисне гучно гриміти баняками, щоб хоч якось заглушити свекруху. Та де там! Зупинити Галину Петрівну, коли та неслася на всіх парах своєї люті, ще не вдавалося нікому.

Вона кричала, аж піна на губах виступала, обзиваючи чоловіка такими словами, що від сорому навіть кактус на підвіконні, здавалося, згорнув би свої колючки.

Оля таки не витримала, вискочила надвір. За невісткою хотів шмигнути й Микола, але дружина стала грудьми у дверях — грати виставу без глядачів їй було нецікаво.

— Що, старий блуднику?! До матері нишком на сінник бігав, тепер до доньки її побіжиш?! Вона, мабуть, не гірші фокуси в ліжку витворяє!

Оцього не витримав навіть терпеливий Микола. Він схопив дружину, що аж позеленіла від крику, і так трусонув нею, що її велике пухке тіло заходило ходором.

— Остогидла ти мені до чортиків своїм ґвалтом, дурна ти бабо! Стулиш ти колись свого рота чи ні?!

— Ах, остогидла?! — аж засяяла від радості Галина. О, ось вона, свіжа тема для скандалу! — Швидко ж я тобі остогидла, кобелю ти брехливий! Дитині й року не було, як ти до сусідки під спідницю поліз!

Сварка набирала таких обертів, що аж шибки бряжчали у вікнах, а червоні калачики на підвіконні злякано хилилися за фіранки.

Сусіди, зачувши безкоштовну виставу, почали витягувати шиї з-за парканів — але так акуратно, щоб, не дай Боже, Галя їх не помітила.

— І як батько терпить стільки років ці її істерики? — зітхнув Андрій, сидячи під повіткою і дивлячись, як мелькає у вікні квітчастий материн халат. — Ні дня йому спокою немає. Клює і клює, як та ворона. А потім сама ляже й спить солодко, а батько всю ніч на ґанку курить…

— Може, любить? — наївно припустила Оля.

Вони жили зі свекрами вже понад десять років і до того постійного бубніння звикли. Старі віддали їм великі кімнати, а самі тулилися в маленькій — там і гризлися днями, перемиваючи кістки давно спочилій Любі.

— Та ну її до біса, таку любов, — сплюнув Андрій. — Це ж не життя, а якась каторга. Взяли б та розійшлися вже давно, як так ненавидять одне одного.

— От ти піди й скажи їм це, — гірко пожартувала Оля. — А мені треба вечерю готувати, тільки ж на кухню не протовпитися повз них.

Та Андрій і слова не встиг мовити. З хати, страшно лаючись і люто махаючи кулаками, вискочив розлючений Микола й городах подався до річки.

Тільки-но він зник за кущами малини, як на ґанок вилетіла Галина Петрівна, на ходу обсмикуючи свій халат (попередній таки розірвали в штурханині).

— Де він?! — заголосила вона, хапаючи мітлу, якою підпирали двері до сіней. — Куди поплентався, старий пес?!

— Туди! — махнув рукою син у бік вулиці. Не хотів, щоб мати наздогнала батька і продовжувала ту криваву битву.

— А-а-а, до доньки побіг, паразит!

Рубаючи повітря мітлою, як козацькою шаблею, Галина вилетіла на вулицю. І, мабуть, той нечистий, що збиває добрих людей з пуття, таки підлаштував їй цю зустріч із Софією.

Молода жінка просто йшла вулицею, роздивляючись хати. Мети особливої не мала — просто хотіла подивитися на подвір’я, де колись виросла її мама.

Ту хату давно продали, нові господарі перекрили дах, прибудували веранду — вже ніщо не нагадувало про колишніх власників.

Але Софії так захотілося бодай хвильку постояти біля тих воріт… Вона ж мами своєї зовсім не пам’ятала.

Та замість тихих спогадів на неї раптом налетіла оскаженіла фурія з мітлою. Галина впізнала доньку суперниці миттєво: викапана Люба йшла назустріч, навіть коса така ж густа, каштанова, перекинута на праве плече.

— Що, мати твоя, курва, не змогла мого чоловіка з сім’ї витягти, так ти вирішила спробувати?! — заволала Галина, цілячись мітлою прямісінько в Софію. — Від хвойди путящої не вродить!

Але в Софії від матері була лише врода. А характер, схоже, дістався із самого пекла.

Вона навіть оком не змигнула: однією рукою перехопила ту мітлу, рвонула на себе і так відшмагала злющу тітку, волаючи при цьому куди гучніше за Галину:

— Ану не смій свій поганий рот на мою матір відкривати, видро ти облізла! Бо зараз так відмалюю, що до своєї хати рачки повзтимеш!

На ті крики з двору виткнули носи Андрій з Олею.

Постояли, подивилися, як мітла гуляє по материній спині, та й дружно вирішили: в оцю «світську бесіду» двох жінок краще не лізти. Самі розберуться. Здалеку було видно, що зійшлися гідні суперниці.

Та вистава тривала недовго.

Молодість, міцна статура й сильні руки Софії, яка працювала тренеркою з плавання, швидко дали зрозуміти ревнивій бабі, що час здаватися.

І Галина Петрівна обрала наймудріший шлях до відступу: вона просто гепнулася в дорожню куряву й прикрила голову руками.

Що мовою жестів означало: «Здаюся, лежачих не б’ють, більше не гавкатиму, йди собі з Богом».

Цей прихований сенс Софія миттю вловила. Кинула мітлу й гукнула до воріт, де виднілися голови глядачів:

— Забирайте вашу матір! Здаю цілою і неушкодженою! Невелика пожмаканість і пилюка — не рахується!

Далі ховатися не було сенсу. Андрієві з Олею довелося вийти, підняти розкуйовджену Галину, обтріпати з неї пилюку й провести у двір.

Увесь бойовий запал із жінки наче вітром здуло. Вона тільки накульгувала, сьорбала носом і злякано зиркала на Софію, яка несподівано притримала Андрія за рукав.

— Ви вже вибачте, що я вашу маму трохи пошарпала, — сказала вона цілком приязно. — Але я нікому не дозволяю ні себе ображати, ні пам’ять моєї мами топтати.

— Та й ви її вибачте, — Андрій знизав плечима й озирнувся. Галина Петрівна, вже оговтавшись, притулилася обличчям до штахетин і жадібно слідкувала за ними. — От така вона у нас… що поробиш.

— Чула від родичів, — сумно усміхнулася молода жінка. — Я була готова до такого прийому. Знаєте, я її навіть по-жіночому розумію. Сама розлучалася через чоловічі зради.

— Батька, я так розумію, побачити не вдасться? — Софія прослідкувала за його поглядом і раптом грайливо тупнула ногою, спеціально для Галини Петрівни: — Вона його, бува, не в погребі ховає?

Софія при цьому так іронічно посміхнулася, що Андрій раптом гостро відчув: вони ніколи не приймуть одне одного.

Навіть коли батьків не стане. Він стільки років, з самого дитинства, всотував материну отруйну ненависть до Люби та її дитини, що зараз підсвідомо відштовхував цю вродливу жінку, яка прийшла з миром.

Та й Софія глибоко в душі навряд чи пробачить батькові те, що він зрадив її матір, що ніколи нею не цікавився. І братів-сестер щиро полюбити не зможе.

Може, колись і будуть зідзвонюватися на свята заради годиться, але рідними не стануть повік.

Вони стояли й мовчали, не знаючи, про що ще говорити. У дірці між дошками паркану сопів розплющений ніс Галини.

А Оля стояла поруч і твердо вирішила: треба негайно з’їжджати від батьків. Досить з неї цього вічного серіалу.

Приїзд Софії свекруха не пробачить чоловікові до самої смерті. Зрештою, вона йому ніколи й нічого не пробачала, навіть випадково розлитого чаю на скатертину…

Бо ніколи його не любила.

Просто не вміла любити. Чи то природа їй того дару не відміряла, чи в батьківській хаті не навчили.

А той, хто колись схибив, хто пішов на повідку в батьків і одружився з тією, на яку вказали пальцем; той, хто за всі сорок років так і не спромігся на жоден чоловічий вчинок, зараз тихо лежав на прим’ятій траві біля річки.

Поруч весело дзюрчала вода, витьохкували пташки, а над нерухомим тілом пурхали кольорові метелики, відбиваючись у його відкритих, скляних очах.

«Інфаркт, отакезний рубець», — невесело жартуватимуть сусіди на поминках. І обов’язково додадуть, стишивши голос: «Воно й не дивно… З такою-то жінкою».

***

А як ви думаєте, чи варто з останніх сил триматися за сім’ю, якщо в хаті давно оселився такий пекучий холод?…