Чотири роки тому Христина пройшла крізь справжнє пекло: мало того, що чоловік, як з’ясувалося, скочив у гречку, так ще й власне життя довелося збирати по шматочках — він відсудив у неї сина.
Зараз Христі тридцять три, синочку — вісім. Коли розходилися з колишнім, хлопчикові ледь виповнилося чотири. Брали шлюб по великій любові, жінці здавалося, що щасливішої за неї немає на цілім світі.
Родина в самої Христини була, м’яко кажучи, не зразкова: мама вдруге вийшла заміж, вітчим частенько заглядав у чарку, у них з’явилося ще троє спільних дітей, тож найстарша донька рано відчула себе зайвою в тій хаті.
Поїхала вчитися до Києва, до батькової сестри. У неї й мешкала у студентські роки.
Але перед самісіньким дипломом тітки не стало, інші родичі швиденько успадкували квартиру за заповітом, тож Христя ледь не на вокзалі до іспитів готувалася: ночувала то по подругах, то на дачах їхніх батьків.
Трохи відлягло від серця, коли пішла на роботу й винайняла з дівчатами житло. Не в самій столиці — Київ вони б не потягнули фінансово.
Від їхньої орендованої комірчини десь у передмісті треба було електричкою трястися до роботи понад годину, але інших варіантів дівчина не мала — повертатися було нікуди.
А потім сталася зустріч із Павлом: гарні залицяння, палкі зізнання, весілля та переїзд.
Павло мав свою двокімнатну квартиру. Точніше, на той час житло значилося за свекрухою, Христину тимчасово прописали, і почалося сімейне життя.
— Непогано жили, як мені тоді здавалося, — гірко всміхається вона. — Свекруха, звісно, свою ложку дьогтю в бочку меду підливала, але ж ідеально ніде не буває.
Синочок з’явився на світ на півтора місяця раніше, ніж очікували.
Чому так сталося — ніхто й досі не знає. Жінка носила маля під серцем спокійно, все йшло за графіком, аналізи були в нормі. Намучилися з дитятком попервах, ніде правди діти. Хлопчик був кволеньким, потребував особливої уваги.
— Ти ж розумієш, що в садочку йому буде тільки гірше, — хмурив брови чоловік. — А мамі моїй до пенсії ще цілий рік. Христю, треба тобі звільнятися, твій головний клопіт зараз — дитина. Сама посуди: їздити на роботу далеко й незручно, зарплата там не захмарна. Заради чого ті муки? Сиди спокійно вдома, займайся сином.
Христина поміркувала та й розрахувалася з роботи.
Щоправда, одразу знайшла собі підробіток в інтернеті — не хотілося сидіти геть без власної копійки.
Але то була праця неофіційна. Тоді, звісно, на такі паперові тонкощі вона уваги не звертала: гроші капають — та й добре.
Возила синочка на масажі, по лікарях, розвивала, працювали з логопедом, радилися з алергологом. Біди не чекала геть зовсім. Аж раптом зателефонувала вона… та, з якою чоловік таємно крутив роман.
Зчинився скандал. Павло спершу бив себе в груди, каявся: мовляв, біс поплутав, пробач, забудь, заживемо ще краще.
Христя відмовлялася прощати таку зраду й почала пакувати валізи. І ось тут чоловік показав своє справжнє обличчя:
— І куди ти підеш? Сина мого попід мости потягнеш? Дитину я тобі не віддам, йому потрібен спокій і лікування. До своєї матінки поїдеш? Показувати моєму хлопчику вітчима, який і дня тверезим не буває? Оце вже дзуськи! Не хочеш жити по-людськи — іди на всі чотири сторони. Сама, без сина.
Після нескінченних сварок Христина пішла. Сама.
До подруги на кілька днів, домовившись, що ось-ось знайде житло, влаштується на роботу, стане на ноги й неодмінно забере свою кровинку. Чоловік кивав, просив схаменутися, але нібито розійшлися мирно.
Усе перевернулося з ніг на голову за лічені дні. Христина дійсно винайняла кімнату, навіть роботу знайшла, пригледіла приватний дитсадок.
Відмовляючи собі в усьому, маючи підробіток та якісь аліменти, вона б ті витрати подужала.
Та чоловік зі свекрухою теж не сиділи склавши руки.
— Мою прописку у їх квартирі мені анулювали мало не того ж дня, — зітхає Христя. — Павло сам подав на розлучення, а перед тим і потім ще кілька разів нацьковував на мене опікунську раду: мовляв, покинула нас мамка, втекла від рідного дитяти. Цирк на дроті, та й годі!
Але ж папери від служби у справах дітей були складені. А ще в Христини прописка — казна-де, та й свекруха терміново вискочила на пенсію і квартиру синочку подарувала.
Христя прийшла на суд уже з готовим договором на оренду й довідкою із садочка. Усі ті два місяці вона ледь не через день моталася до сина, колишній та свекруха мило їй усміхалися, а на суді почали співати пісню про те, яка вона аморальна.
Мовляв, її навіть комісія знайти не могла!
І дарма, що Христина залишала чоловікові і свою нову адресу, і номер телефону — службовцям він підсунув геть інші контакти.
— Одне слово, суд усе те зважив і, нібито захищаючи інтереси дитини, залишив сина з татусем, — сумно хитає головою жінка. — Боротися? А як? У нього житло, стабільність, а в мене за душею — нічогісінько.
Окрема історія — як Христя вигризала зустрічі з власним синочком.
Попервах було нестерпно важко: колишній навіть намагався позбавити її материнських прав. Але тут жінка вже навчилася на власних помилках: усе фіксувала, збирала довідки й докази.
Тож нічого в Павла не вийшло.
А згодом чоловікові стало якось не до дитини — він закрутив серйозний роман із новою пасією (до речі, вже не з тією, через яку сім’я розпалася).
«Втомився воювати», — як вважає Христина. Жінці почали віддавати сина навіть із ночівлею. Спочатку хлопчик жив із мамою тиждень, поки свекруха гостювала в родичів, потім два тижні.
А рік тому колишній одружився вдруге.
— А днями мені сина віддали з усіма речами, — усміхається жінка. — Назовсім. І навіть те, що хлопцеві до школи тепер далеко добиратися, а навчальний рік ще не закінчився, нікого не спинило.
А все ж просто як двері: нова дружина чекає на своє маля, навіщо їй пасинок? Свекруха теж до онука охолола, та й здоров’я вже не те. Тільки нерви мені вимотали, а тепер ще й для дитини такий страшний стрес…
Христя, звісно ж, прийняла свою дитину, одразу подала заяву, щоб офіційно визначити місце проживання сина з нею.
Довелося терміново влазити в іпотеку, хоча планувала зробити це десь за рік, щоб ще трохи назбирати копійчину. Але що маємо, те маємо. І вона цьому безмежно рада.
— Кручуся як білка в колесі, працюю. Сина на таксі до школи відправляю, бо ж далеко, він там на групі подовженого дня. Одне слово, вільної хвилинки не маю. Ще пару місяців перетерпіти — і канікули. Обживаємося пожежними темпами на новому місці, з вересня підемо до іншої школи, — радіє жінка.
Ось так буває: чекають на нове дитя, а «старого» — забирайте, щоб під ногами не плутався. Христя насправді дуже щаслива, що все так обернулося. Тільки за сина серце болить, бо ж хлопчик переживає. Але нічого, головне — тепер мама поруч.
У народі недарма кажуть: чужі діти нікому не потрібні, а материнське серце і в біді зігріє.
