Один чоловік похилого віку, та що там – старий чоловік! – прочитав про будинок для літніх людей, випадково. Сидів у мережі, гортав стрічку, вилізла реклама будинку для літніх людей.
Тільки він називався привабливо: «Пансіонат самотніх сердець». Пансіонат. Років тридцять тому він жив у пансіонаті біля моряі. Море видно у вікні.
Харчування, покоївка змінює рушники. І в їдальні суцільно інтелігентні люди, актори, письменники… Це був пансіонат для творчих людей.
Слово яке гарне. І миттєво Ігор Анатолійович представив затишну кімнату з пухнастим килимом та торшером. У вікні видно гори чи море. Можна й ліс. Зі їдальні долинають смачні запахи. Дзвінить посуд, готують столи до вечері. І телевізор тихенько муркоче. Йде старий фільм…
Ігор Анатолійович був самотній. Син із сім’єю жив у Польщі, дружина померла. І старі друзі померли, з ким дружив. Сусіди неприємні, нема про що говорити.
У мережі він не спілкувався, там дурні люди. А у дворі старі пенсіонери на лавці сидять і несуть нісенітницю. Не приєднуватися ж до балакучих людей похилого віку.
І вдома тужливо. Треба прати, прасувати, пилососити. Варити суп чи сосиски. А в пансіонаті все готове там добре! Ігор Анатолійович зібрав валізу. Просто потренуватись. Окинув оком квартиру: її можна здати.
Ремонту давно не було, меблі старі. Набридло все! Здати та вирушити до пансіонату з романтичною назвою. І там жити, як король на повному обслуговуванні!
Він зібрався з силами і поїхав у пансіонат. Який вигадав. На розвідку. І повернувся зовсім іншим. Ні, цей справжній будинок для людей похилого віку не був жахливим місцем.
Цілком пристойно. Чисто. Персонал ввічливий. Кімнатки. А в кімнатках люди похилого віку. По-справжньому старі, дуже старі й безпорадні.
Багато хто не міг ходити, такі слабкі стали від старості. Наче це тіні людей… І пахло кашою. А один старий-престарий дідок подивився каламутними очима на Ігоря Анатолійовича, і запитав слабким брязкітливим голосом:
– Ви до кого, юначе?
Ігор Анатолійович здригнувся і швидко сказав, що просто зазирнув у справі. На хвилинку. І швидко-швидко пішов, не став дізнаватися про договір.
Втік на міцних ще ногах, швидко попрямував до електрички. Приїхав додому та сосисок пачку зварив. І чаю заварив міцного та запашного. Одягнув свій спортивний костюм, подарунок сина. І накрив стіл перед телевізором. Як добре!
Йому лише сімдесят два роки. Він здоровий і міцний. Пенсія пристойна. Своя квартира. Пральна машина. Зручний диван. ТБ відмінний – теж син подарував…
Треба робити ремонт. Потрібно оновити меблі, диван перетягнути. Треба вікна помити і взагалі прибратися. І до сина нарешті поїхати, гроші на поїздку є.
Досить шкодувати себе і прикидатися старим! Ігор Анатолійович вийшов надвір, сміття винести. Був теплий весняний вечір. І на лавці сиділи два сусіди, міцні пенсіонери.
Розмовляли про життя, про машини, про курорти – нині все так дорого! Ігор Анатолійович зупинився і теж розповів, як він відпочивав у пансіонаті.
Його слухали із цікавістю. Ігор Анатолійович сів на лавочку, що стояти, коли така цікава розмова? І ще багато про що поговорили: про дітей.
І про жінок, якщо чесно. Вони ж були ще молоді. Міцні чоловіки похилого віку, цілком привабливі і цікаві. І дружини з балконів суворо покликали чоловіків додому.
“Неодмінно треба одружитися!”, – подумав Ігор Анатолійович. Ця думка захопила його більше, ніж ідея з будинком для людей похилого віку. І він вирішив пошукати у мережі своїх знайомих дам.
Особливо одну, з якою тоді познайомився в пансіонаті на морі… І життя здалося цілком хорошим. Так воно і є! Просто треба жити, доки можеш.
І не перетворюватися на старого раніше. Це зручно – коли тебе доглядають. Але краще доглядати самому за собою та своїм будинком. Це велике благо.
Або ось за дамами можна доглядати із серйозними намірами. Так міркував Ігор Анатолійович, літня, але не стара ще людина. Ще рано здаватися до будинку для людей похилого віку! Треба жити, доки можеш…
