– Навіщо мені та няня, коли такі обставини? Віддавати їй майже всю свою заробітну плату, та ще й хвилюватися, як вона з сином поводиться, чи бува не ображає? – ділиться Ірина з подругою.
– Добрій няні ти, мабуть, і більше своєї зарплатні віддаси, – вважає подруга. – А потім… стільки зараз недобрих історій, коли няні, м’яко кажучи, не надто добре ставляться до діток. І що?
Обвішувати оселю камерами і, як ти кажеш, перейматися замість роботи? Так, твоя правда, виходить, поки що треба вдома сидіти – то й сиди. Чоловік годує-оберігає, не жене на роботу, що ще?
Те «ще» – це стосунки Ірини зі старшою донькою Анною, які останнім часом загострилися. Аня – донька від першого Ірининого шлюбу, їй 14 років.
Є ще синок від нинішнього чоловіка, Артемові майже 4 рочки, і на роботу після декретної відпустки Ірина не вийшла – написала заяву на звільнення.
Це було їхнє спільне з чоловіком рішення. Під час декрету Іринин чоловік став краще заробляти, вони навіть торік продали свою двокімнатну квартиру, виплативши всі борги, і купили трикімнатну.
Банківські виплати є, без кредиту не обійшлося, але Ірина вважає їх стерпними, не надто обтяжливими.
– Нам є за що жити, – каже жінка про матеріальне становище своєї родини. – Не голодуємо, не ходимо роздягнені та босі. Ми не мільйонери, але можемо собі дозволити все, що потрібно для життя. І я не вважаю, що мушу зі шкіри лізти, аби моя донька могла вихвалятися перед подружками.
Донці Ірина дала життя в шлюбі, але розлучилася з чоловіком за рік і з дитиною повернулася до мами. Колишній підняв на неї руку, а Ірина такого ставлення до себе не приймає.
Відтоді батько Анни платить аліменти, зрідка цікавиться донькою. Швидше навіть, Анюткою цікавиться свекруха, ну а батько вже за компанію. У першого чоловіка давно інша родина, є донька, їй, здається, 11 років зараз.
З другим чоловіком Ірина познайомилася, коли доньці було 3 рочки. Через півтора року пара вирішила жити разом, купили ту двокімнатну, зареєстрували шлюб.
Якийсь час жили самі, потім Ірина все ж наважилася на спільну дитину, бо чоловік своїх діток не мав.
Треба сказати, що з пасербицею стосунки в чоловіка були чудові донедавна. Навіть коли Артемко зʼявився на світ, Анна не ревнувала, не влаштовувала істерик, не намагалася виставити себе бідолашною, не докоряла і не тягнула ковдру на себе.
Навпаки, Артем народився з деякими негараздами зі здоров’ям, старша сестра його жаліла, допомагала матері доглядати братика.
З тих проблем, які поки що не вдалося подолати: слуховий апарат у дитини, порушення мовлення та прийом деяких ліків. Але, звісно, те, що є зараз, і те, що було – небо і земля.
Лікарі навіть обіцяють, що синові, можливо, зроблять операцію з відновлення слуху, і слухового апарату та пов’язаних із ним незручностей вони зможуть позбутися.
Праці, батьківської праці, на реабілітацію Артема йшло і йде багато: логопед, обстеження, ліки, заняття вдома і в спеціалізованому центрі.
А ще Артемові не можна хворіти. Тому й вирішили, що Ірина не вийде на роботу: добру няню, та ще й до особливої дитини, непросто знайти, а займатися сином припиняти взагалі не можна.
Порахували: за грошима потягнуть. Мама Ірини вже на пенсії, але постійно сидіти з онуком вона не готова, а не постійно – знову ж таки, сенсу немає.
Але приблизно в той самий час, коли мама вирішувала звільнятися, «чудити» почала старша донька. Усе зрозуміло – підлітковий вік. Але в дівчинки ще й змінилося оточення через переїзд у нову квартиру.
Довелося йти до нової школи. Подруг дівчинка знайшла доволі швидко, але Ірина незадоволена цими подругами.
– А може, справа й не в них, просто так співпало, – знизує Ірина плечима. – Але з Анею стало зовсім неможливо.
Донька раптом полюбила виряджатися, стала буквально вимагати то одне, то інше. Ірина не проти обновок: дівчинка – є дівчинка, їй треба. І модні джинси, і курточка, і новий смартфон, як же без нього.
Але в доньки всі вимоги набувають якихось надмірних форм.
– Знову дешевизна з маркетплейсу, – кривилася Анна, коли мати просила її подивитися й скинути їй кілька посилань на светр чи кросівки. – Цікаво, а нормальні речі мені коли-небудь купуватимуть?
– Ясно, – посміхається подруга Ірини. – У дівочій компанії завелися подружки з можливостями вище середнього?
Це справді так, дві доньчині подруги з досить забезпечених родин.
Єдині діти, їх виряджають, батьки літають за кордон, одне слово, футболки й куртки там явно не звідти, де одягається більшість наших людей. Відповідно, вартість тих речей теж в рази вища.
– І на брендах юні зараз знаються куди краще за нас. Для мене труси – то й труси, а ні, виявляється, є інші, які «правильної» фірми. І так у всьому. Дійшло до того, що істерики стала закочувати через те, що їй купили знову не те, – хитає Ірина головою. – А тут ще й початок навчального року, вона вже в липні в нас взялася вимагати новий телефон і якийсь наворочений рюкзак.
Ірина не вважає за потрібне і за можливе змагатися з батьками доньчиних подруг. Анну не тримають в чорному тілі, на неї витрачається куди більше, ніж подвоєний розмір аліментів від її батька.
І харчування, і одяг, і шкільне приладдя – все в копієчку обходиться. А доньці замало. Телефон торішній? А в Ірини телефону роки три, якщо не більше, в чому трагедія?
– Аню, в тебе є все. Нове, майже нове і дуже хороше, – відповіла Ірина на чергову істерику доньки, що їй соромно ходити в тому, в чому вона ходить.
Але донька не заспокоїлася, а пішла далі.
Спочатку вона почала висувати претензії до того, скільки мати й вітчим витрачають на лікування Артема та його заняття, потім договорилася до того, що «звісно, він мені не батько, він не стане на мене аж надто витрачатися». А зрештою, випалила:
– А навіщо ти взагалі ту дитину народжувала? Щоб що? Гаразд, якщо вже є він, то йди й заробляй, досить удома сидіти! Працювала б, дивись, і на старшу доньку грошей вистачало!
Ірина ледь стрималася, щоб ляпаса доньці не вліпити, повернулася й пішла до кімнати сина, а в спину летіло: «Як я вас усіх ненавиджу, все життя мені зіпсували!»
– Поділилася з мамою, хотіла почути слова співчуття, розуміння, намірів якось приборкати онучку, виступити єдиним фронтом, так би мовити, а натомість мама заявила, що Анюта, взагалі-то, має рацію.
Якщо в мого чоловіка не виходить усіх гідно утримувати, то мені треба віддавати сина в садочок і заробляти на Анну самій, – засмучена Ірина. – Мені здавалося, що мама ось-ось скаже услід за онучкою: «А навіщо ти взагалі другого народжувала?» Ну що це? І як тепер із таким станом речей жити?
Звісно, на догоду мамі й доньці Анна не збирається бігти на роботу, тим паче що особливого зиску не буде. Але як жити, якщо власні мати й донька поводяться, наче вороги?
***
Це нелегкий час для Ірини, коли підлітковий бунт накладається на важливі сімейні рішення та виклики, пов’язані зі здоров’ям молодшої дитини. Найболючіше – це відчуття, що в найважчий момент найрідніші люди не підтримують, а докоряють, змушуючи сумніватися у власних виборах.
Це нагадує, що чужа душа – не криниця, а юнацька вразливість часто сліпа до батьківської самопожертви.
Недарма в народі кажуть: «Яблуко від яблуні недалеко падає, та інколи його черв’як точить».
А як Ви вважаєте, дорогі наші читачі, чи варто Ірині поступитися і вийти на роботу, чи все ж твердо стояти на своєму рішенні заради здоров’я меншого сина?
