І ось приїхала я на вокзал, на пероні стоїть натовп тих, хто зустрічає, і з вікна свого купе, я бачу свого чоловіка з букетом польових квітів, і стільки було в його погляді кохання

Ми з чоловіком разом уже 10 років, за перший із яких мені дуже й дуже соромно. Коли ми почали зустрічатись, я навіть собі не могла відповісти, навіщо мені потрібні ці стосунки, та й не дорожила я ними.

Були зустрічі, ресторани, непогана близькість та майже ніяких емоцій, так, від нудьги. Могла після вечірки приїхати до нього додому і завалитися спати, аж ніяк не в тверезому стані, відправити букет в урну тому, що червоні троянди — це нудно, а якщо він чекав на мене і готував вечерю, сказати, що я не їм такого і взагалі дарма він так напружувався.

Це небагато з того, що я собі дозволяла. Я ніби на зло намагалася довести його до крайності, а він терпів, дуже любив, напевно. Ми зустрічалися рік, а потім одночасно вирішили переїхати до Києва, він переїхав на кілька місяців раніше, а я затрималася закрити деякі проекти роботи.

До столиці їхала я не до нього, а домовилася жити у подруги, його попросила лише зустріти мене на вокзалі та допомогти з моєю скромною валізою. І ось приїхала я на вокзал, на пероні стоїть натовп тих, хто зустрічає, і з вікна свого купе, я бачу свого чоловіка з букетом польових квітів, і стільки було в його погляді кохання!

Така нескінченність любові та надії, що в мені щось переключилося. Я в одну мить полюбила все це кохання, яке відчував він і всього його в цьому коханні.

До подруги я не поїхала, ми поїхали до нього, а потім на нашу орендовану квартиру. Це була страшна однокімнатна квартира далеко від метро, але ми були щасливі, у цій квартирі з’явилася наша родина.

З того часу я люблю все в моєму чоловікові і ціную все, що він робить до нашої родини. І я нескінченно вдячна йому за те, що він поряд, і я дуже люблю його.