І ось зараз, коли сім’я обмежена в коштах, мама Ірини, що називається, вийшла з меж дозволеного. Почала натяками, а зараз уже говорить і вимагає на повний голос. Чого вимагає? Грошей, підтримки, допомоги й турботи. Як сама Алла Іванівна це називає. — Начиталася десь, чи від своїх подружок наслухалася, – каже Ірина, – що безоплатні ліки не допомагають. Плюс у неї є досить забезпечена приятелька, вона і квартири здає, і діти там мають широкі можливості. Загалом, мама моя почала битися в істериці, що ми їй не допомагаємо, що вона прямо крокує в могилу та інше

— Ліками вона повністю забезпечена, – з гіркотою каже Ірина, – та не так уже й багато в неї проблем. Звичайні вікові хвороби. Проте групу ми їй кілька років тому вибили буквально.

— Ну зараз немає проблем із ліками за безоплатними рецептами, – киває подруга, – тим паче, якщо йдеться про підвищений тиск.

— Ну із суглобами теж непорядок, хоча, що вважати непорядком, – продовжує Ірина, – їй, вибачте, 73 роки вже. Ось я чи ти? Ми просто не перевірялися, а напевно все це і в нас є. Отримує вона 3 або 4 препарати в межах пільг, але в нас зараз просто скандали на цю тему.

Ірині майже 50 років, а говорить вона про свою матір Аллу Іванівну. Ірина заміжня, син навчається в інституті, живе в іншому місті. Донька теж донедавна з батьками не проживала – була заміжня. Кілька місяців тому донька з маленьким сином повернулася до батьків – сімейне життя не склалося.

— Прийняли, – зітхає Ірина, – а як інакше? Зять на доньку руку підняв, я вважаю, що таке не прощається. У жодному разі.

Маленькому онуку Ірини лише рік із невеликим, донька живе з батьками, які годують і її, і онука. Заробляти сама молода жінка зможе ще нескоро. Допомогу й аліменти вона віддає матері, розуміє, що обстановка в батьківській родині зараз дуже непроста.

— Син на другому курсі, – сумує Ірина, – квартиру доводиться орендувати, бо в них там до 3-го курсу гуртожиток не дають. Весь фонд вільний передали під інші потреби, сама розумієш, що в країні. За житло заплати, але ж ще їсти і пити треба, і одягатися, і за інтернет платити. Стипендія крихітна, чого вже…

Ірина з чоловіком категорично проти того, щоб син підробляв. Він спробував було на першому семестрі, а потім не знав, як закрити “хвости”, що виникли. Вилетіти з бюджетного відділення – катастрофа, тому батьки сказали синові категоричне “ні”: спочатку навчання, а потім на роботу піде.

— Плюс чоловік зараз якраз перед поверненням доньки додому роботу міняв, 4 місяці був без заробітку загалом. Накопичення були, але підтанули істотно, – розводить руками Ірина, – а ми й так жили не жирували, враховуючи студента нашого.

І ось зараз, коли сім’я обмежена в коштах, мама Ірини, що називається, вийшла з меж дозволеного. Почала натяками, а зараз уже говорить і вимагає на повний голос. Чого вимагає? Грошей, підтримки, допомоги й турботи. Як сама Алла Іванівна це називає.

— Начиталася десь, чи від своїх подружок наслухалася, – каже Ірина, – що безоплатні ліки не допомагають. Плюс у неї є досить забезпечена приятелька, вона і квартири здає, і діти там мають широкі можливості. Загалом, мама моя почала битися в істериці, що ми їй не допомагаємо, що вона прямо крокує в могилу та інше.

— Ті, що безкоштовні, – каже Алла Іванівна, – не допомагають. Квартир зайвих у мене немає, пенсії на ліки, які справді допомагають, не вистачить. Усім, кого не спитай, допомагають дорослі діти. Тільки я одна як сирота безпритульна. У мене суглоб розвалюється вже, дайте дожити по-людськи.

— Та де в тебе все розвалюється, мамо, не нагнітай, лікар сказав, що в твоєму віці це типова болячка, тиск же в тебе теж у нормі, якщо не забуваєш ліки приймати? Ну що ти справді?

— З безкоштовною медициною я крокую прямо в могилу, – стогне мама, – і нікому діла нема до старої.

— От, привіт, – усміхається подруга Ірини, – ти вже вибач за жорсткість, але ми всі крокуємо в могилу. І ти, і я, і мама твоя. Це закономірний підсумок, так би мовити, життя. Перший подих – це вже перший крок до відходу з цього світу.

— І я про те, – відповідає Ірина, – ні, якби мамі було потрібне якесь лікування, то ми б стиснулися, навиворіт вивернулися і купували б необхідні препарати. Але ось так, заради того, щоб сказати подругам, що вона теж не вірить у безоплатні рецепти і їй діти оплачують дорогі препарати? Навіщо?

Ірина багато разів пробувала пояснити мамі, що зараз її сім’я не може виділяти кошти на платні обстеження, дорогі ліки. Тим паче, що немає в цьому жодної потреби. Говорила і про те, що сина, тобто її онука, вчити треба, що доньці зараз не позаздриш.

— Моя онука – доросла жінка, вона головою думала, коли заміж виходила? Нехай тепер вирішує сама свої проблеми! А онук узагалі чоловік, не може сім’я його вчити? Нехай переводиться на заочне відділення і працювати йде, сам себе утримує.

— Так можна і про неї саму сказати, – впевнена подруга, – немає грошей на платне лікування? Лікуйся безплатно.

— Чесне слово, іноді саме так і хочеться сказати, – погоджується Ірина, – але мама одразу ж починає тиснути на почуття провини: ось її не стане, тоді ми пошкодуємо, але пізно буде. Чоловік уже біситься від усієї тієї ситуації. Зі свекрами немає таких проблем. Справляються самі й кажуть, що ніколи так добре й ситно не жили, як на пенсії. Хоча їх теж не можна назвати найздоровішими людьми.

— Мої батьки, – усміхається чоловік, – примудряються ще й онуку дати пару тисяч, і правнуку гостинців принести, а теща ниє і вимагає, ниє і вимагає.

— І не заперечиш, – зітхає Ірина, – а мама вчора знову зателефонувала: “Ти везеш двох здоровенних лобів, а треба допомагати старенькій хворій матері, це твій святий обов’язок”. Усі нерви витріпала, не знаю вже, що відповідати.

Які думки?