— Ой, Оленко, ну й дала ж ти маху! Як уже на те пішло, треба було змусити і його впрягтися. Хай би половину того клятого кредиту офіційно на себе брав, — скрушно хитає головою близька подруга. — А так що маємо? Ти тепер сама-самісінька в цю халепу вскочила, ще й розхльобувати мусиш.
— Та я ж навіть у страшному сні подумати не могла, що воно отак боком вилізе, — бідкається засмучена Олена. — Ми ж розлучалися, як то кажуть, по-людськи, цивілізовано. Майно по судах не шматували, ложки-виделки не ділили, брудом одне одного не поливали.
Я ж йому тоді пропонувала оформити ту позику. Але в нього на той час іпотека на шиї висіла, та ще й сестрин кредит із прострочками тягнув. Побожився, що банки йому відмовили, але гроші даватиме справно, чоловіче слово дав.
І що тепер? Кредит на мені каменем висить, колишній вмив руки, наче так і треба, та ще й рідна донька таку свиню підклала!
Олені вже за сорок. Коли їхній доньці Тамарі виповнилося сімнадцять, жінка остаточно розійшлася з чоловіком. Як то часто буває — шлюб просто вигорів дотла. Довгий час вони вже тягнули цю лямку суто за інерцією, існуючи під одним дахом як двоє абсолютно чужих людей, які колись, у сивій давнині, щиро вірили, що кохають одне одного.
— Ми б і раніше розбіглися, як кораблі в морі, та не хотілося дитину травмувати, вона ж у нас і так із характером, колюча, мов той їжачок, — згадує Олена ті непрості часи. — Жили вже як брат із сестрою, навіть по різних кімнатах розійшлися.
Поки Томочка була зовсім малою, я їй казочки розказувала, що татове хропіння спати не дає. А як підросла — то й сама все побачила, не сліпа ж.
Нажили вони за ті роки простору трикімнатну квартиру, та ще мали маленьку однокімнатну, яку батьки подарували їм на весілля. Розійшлися мирно: чоловік забрав ту меншу квартиру, а свою частку у великій переписав на дружину.
Тож коли Тамара готувалася до випускного, кожен із батьків уже торував свою власну життєву стежку.
Але спілкування не обривали, бо ж треба було дитину на ноги ставити, до пуття доводити. Олена по судах за аліменти не бігала — колишній сам сумлінно платив, підкидав Тамарі копійчину на новий одяг чи якісь дівочі забаганки.
Дорогих репетиторів теж оплачували гуртом.
Тільки от наука дівчині до голови зовсім не лізла. Вчилася вона так-сяк, абияк. Дитина складна, змушувати її сісти за книжки — марна трата нервів. Як згадує зараз Олена, Томі взагалі нічого від того життя не хотілося.
До інституту вступати бажання — нуль, а на питання, до чого лежить душа, тільки плечима байдуже знизувала.
— Їй би тільки волю дати! — бідкалися тоді Олена зі своєю матір’ю. — Закінчить якісь курси манікюру і сидітиме чужі нігті пилятиме. Жодних амбіцій, жодних прагнень!
— Я хочу після школи рік чи два просто відпочити, видихнути, — огризалася сама Тамара. — А там уже побачу, що до чого. Ну не хочу я нікуди вступати! Взагалі не хочу, невже так важко це зрозуміти?!
І це ж лунало ще на початку десятого класу! Але яке материнське серце дозволить дитині два роки байдики бити? Що вона робитиме весь цей час? На дивані лежатиме? Чи працювати піде? А ким?
Одне слово, родина тоді стала непохитною стіною: у всіх у рідні є вища освіта, тож не вигадуй дурниць, берися за розум і готуйся до вступу.
Не знаєш, куди серце кличе? Сідаймо разом і дивимося, на що зараз є попит на ринку праці, щоб без шматка хліба не лишитися.
— І колишній мій тоді в один голос зі мною співав, — зітхає Олена. — Я аж зраділа грішним ділом: думаю, які ми молодці, дитину одне від одного не перетягуємо, діємо злагоджено, як адекватні батьки.
Олена тоді з-під землі дістала найкращих репетиторів: з математики, історії, правознавства та англійської. З українською в Тамари й так усе було непогано.
Хоч останні місяці перед випускним батьки вже розбіглися по різних кутках, колишній чоловік свою частку за уроки платив справно, не викручувався.
ЗНО Тамара склала так-сяк, з горем пополам. Але на ту престижну спеціальність, куди врешті-решт подали документи, балів до бюджету бракувало катастрофічно. Та й тих державних місць там було, як кіт наплакав. Що було робити?
Опустити руки і дозволити дівці цілий рік ґав ловити? То нащо ж тоді було ті шалені гроші на репетиторів палити?
— А мій тоді якраз ту подаровану однокімнатну квартирку продав, трохи доклав і двокімнатну взяв, бо на горизонті вже замайоріла його нова пані, — розповідає жінка.
— Вони ще тільки гуляли, але тут і випливло, що він для своєї сестри одразу після нашого розлучення чималий кредит узяв. Одне слово, я, як та наївна душа, потягнула кредит на навчання Тамари на себе.
Від колишнього тоді тільки раз і почула: «Ну не хоче вона ту науку гризти — хай не гризе. Чого ти її силоміць пхаєш? Але дивись сама, як вирішиш. Треба платити — значить, платитимемо».
І заплатили ж!
Першого вересня донька пішла на пари. З лінню, з перекошеним обличчям, але до інституту якось добиралася. А батько чесно щомісяця перекидав Олені рівно половину того кредитного платежу.
Тільки от за рік він знову пішов до РАЦСу. Його нова кохана на той час уже чекала на малюка. Тому татусь усе частіше почав розводити руками: мовляв, кишенькових дати вже не можу — нова сім’я, немовлятко на підході, витрат купа.
— І от маєш! У січні дізнаюся новину, від якої ледь не посивіла: мою студентку відраховують! З платного відділення! — Олена аж кипить від справедливого гніву. — Університет солідний, там навіть за гроші треба головою працювати.
А в неї, виявляється, не те що зимова сесія завалена — там ще з літа хвости висять! А найцікавіше знаєш що? Ця хитра лисиця примудрилася забрати з деканату залишок грошей, які я заплатила наперед за другий семестр! І оплатила собі на них оті самі курси манікюру!
А брала ж Олена на те навчання величезну суму, влізла в борги на п’ять років наперед.
Думали, як закінчить другий курс — оформлять ще одну позику, чоловік обіцяв якось підсобити.
Але де там! Другий курс завалено, грошей катма, навіть копійки залишку. І найстрашніше — весь цей час банку виплачували самі лише відсотки, тож основний борг висить, як і висів.
Зашморг на шиї є, а диплома — немає!
— А я вам від самого початку торочила, що не буду там вчитися! Це ви мене туди силою запхали. Мамо, не кричи на мене! — Тамара тільки грюкнула дверима й подалася геть. Зараз перебивається десь у подружок по чужих кутках.
— І візьмеш же з неї — нічого не візьмеш, повнолітня вже панянка, — безсило зітхає жінка. — Та мало мені доньки, що нерви мотає, так колишній ще й дулю з маком показав!
Чекаю-чекаю від нього переказу, врешті телефоную, а він мені заявляє, що це, бачте, тепер виключно мої проблеми! Отакої!
— Я підписувався платити за освіту дитини, — сухо відрізав чоловік. — Вона ту освіту здобуває? Ні, вилетіла. То які до мене можуть бути питання? У мене зараз є куди важливіші дірки в бюджеті, які треба закривати.
— Та я що, сама таку дитину виховала?! Чому я маю тепер сама за всі ці вибрики розплачуватися?! — не витримала Олена.
І тут полилося! Почула жінка у відповідь, що це саме вона, мовляв, вчепилася в ту вищу освіту мертвою хваткою.
Що це вона дотисла і доньку, і його самого. Тамара ж пручалася, а мати-тиранка змусила. Тож тепер хай сама той фінансовий хрест і несе.
— Я два роки тих репетиторів тягнув! — кричав у слухавку колишній. — Які, як виявилося, собаці п’ята нога були. У мене зараз нова сім’я, маленька дитинка на руках, мені є куди гроші вкладати.
Йди розбирайся зі своєю донькою, хай вона тобі ті борги віддає. А я вам більше нічого не винен. Дайте мені врешті жити спокійно і щасливо!
— От і маєш картину олією: колишній живе довго і щасливо, а я захлинаюся в боргах. Моя старенька мама плаче, хоче зі своєї мізерної пенсії мені копійку відривати. А Тамара? Ой, та що там казати…
Отримала свій папірець майстрині манікюру, ну що вона там зараз заробить? Вдома не ночує, раз на добу блимне есемескою, що жива-здорова — і на тому спасибі, — тяжко зітхає Олена.
— Виходить, дитину на світ народили разом, ростили теж, а як до відповідальності дійшло — у чоловіка «нове життя», і він чистий, як сльоза.
Ось така гірка життєва сповідь надійшла до нас від розгубленої читачки. І справді, як то воно часто буває: ми з найкращих міркувань намагаємося втиснути дітей у власні рамки успіху, а натомість отримуємо лише розбиті надії та замкнене коло старих родинних образ.
Знайти в собі ту внутрішню силу, щоб відпустити ситуацію і дозволити дорослій дитині йти власним шляхом — це, мабуть, найважчий іспит для кожної матері.
А як ви вважаєте, любі читачі, чи варто було Олені так відчайдушно тягнути доньку до університету, і як би ви розплутували такий фінансовий вузол на її місці?
