Катерина Денисівна глянула на годинник і, накинувши куртку, вийшла з квартири. Осінь уже впевнено господарювала: вітер проймав до кісток, і дуже хотілося повернутися в тепло, до чайника.
Але чекати на сина з невісткою біля під’їзду здавалося правильнішим — а раптом вони вже під’їжджають, а вона вдома забариться? Знаєте, вона з тих людей, що понад усе бояться завдати комусь незручностей.
«Все-таки треба подзвонити. Якщо вони в заторі застрягли, то я тут просто перетворюся на бурульку», — подумала вона, дістаючи телефон.
Син не відповів. На третій дзвінок трубку нарешті зняла невістка.
— Сонечко, а ви далеко? — лагідно запитала Катерина Денисівна.
— У якому сенсі? — здивувалася Соня.
— Ну… Ви хоча б виїхали за мною? Ми ж домовлялися, що поїдемо за продуктами до свята Іллюші.
— А… Це… Слухайте, Катерино Денисівно, не вийде сьогодні… — кинула невістка.
— Як же так? Я вже зібралася, чекаю.
— Ну то їдьте без нас. Які проблеми?
— З моїм хворим попереком — жодних, — тихо промовила жінка.
— Ви ж самі казали, що вам допоміг той пояс із собачої шерсті, що я подарувала.
— Допоміг. Але це не означає, що я маю, як той вантажник, тягати всі торби на собі!
— Викличте таксі й купіть тільки найнеобхідніше. Таксист допоможе завантажити. Решту можна замовити доставкою. Мені бігти треба, зідзвонимося!
Розмова обірвалася. Катерина Денисівна зітхнула. «Найнеобхідніше» — це ж усе. І для салатів, і для гарячого. Доставкам вона не дуже вірила: то не те привезуть, то якість підведе. Кажуть, хочеш зробити добре — зроби сама.
— Катерино Денисівно! Добридень! Ви чого тут, таксі чекаєте? — Кирило, син сусідки знизу, привітно махнув рукою. — Чекала… Але не таксі, а сина. Та він не приїде, справи у них. — А куди вам треба? — У магазин, торби набрати. — О! То якраз туди і збираюся. Мати кавуна захотіла, їду в гіпермаркет. Сідайте, підвезу з вітерцем!
Кирило був хлопцем добрим, по-сусідськи щирим. Колись вони з Іллею товаришували.
Його мати ніколи не була зразковою господинею, не дуже-то й дбала про сина — зовсім не так, як Катерина Денисівна плекала свого Іллюшу. А бачте, як воно в житті буває: Кирило виріс уважним і дбайливим, а власний син…
«Дивно воно: у кого всю душу вклала — той віддалився, а цей, чужий ніби, з матері пилинки здуває», — подумала вона, намагаючись відігнати від себе заздрість.
Дорогою розговорилися. Катерина Денисівна розповіла, що Соня поставила її перед фактом: день народження Іллі святкують у неї, у мами. А потім ще й списком страв «ощасливила»: п’ять салатів, пельменів ручної ліпки захотілося їм, і обов’язково — фірмовий сметанний пиріг!
— А чому не в кафе? — запитав Кирило. — Дорого… Ціни зараз такі, що страшно дивитися. — Так домашній бенкет теж у копієчку влетить…
Кирило не став питати, за чий рахунок банкет, та жінка сама зізналася:
— У мене ж Ілля — єдиний син. Якось так повелося, що завжди святкуємо в мене. Соня ж не дуже господарська, їй простіше замовити, ніж біля плити стояти. Обіцяла допомогти, але ж знаєте, яка то допомога — ковбасу поріже та й по всьому.
Кирило не просто відвіз сусідку, а й допоміг донести важкенні пакети до самих дверей.
Тільки от усе заплановане купити не вдалося — Катерина Денисівна забула вдома картку. Довелося платити готівкою, а її на все не вистачило.
«Добре, — вирішила вона, — скажу, нехай решту купують самі. І за сметаною на торт теж нехай на ринок їдуть. І список напишу…»
У п’ятницю вона зателефонувала синові:
— Іллюша, синку, а коли ти продукти привезеш? Мені ж треба тісто на пельмені ставити, фарш робити…
— Які продукти, мам?
— Ну як які? Я Соні список скидала. Вона ж хотіла домашні пельмені, пиріг, заливне… Це все на ринку треба брати, свіже. Я сама туди не доїду.
— А мені вона сказала, що ти вчора все купила.
— Вчора я взяла тільки овочі та рибу. Решта — за вами.
— Мамо, я не можу на ринок. У нас сьогодні на роботі вечірка, мене вітатимуть. Не можу ж я піти з власного свята! — Завтра я не встигну все приготувати! Буде тільки пиріг. Сметану привезеш завтра. Обійдемося без пельменів.
Ілля тільки буркнув «самі там вирішуйте» і поклав трубку. Катерина Денисівна зателефонувала невестці. Та перезвонила лише через три години.
— Сонечко, завтра вранці вам доведеться приїхати до мене рано, інакше гостям не буде чого їсти!
— Завтра?!
— Ну так. У Іллі завтра день народження. Ти що, забула?
— Ні… Просто ми думали, що гості в неділю прийдуть. Ми всіх на неділю гукали. У нас завтра свої плани.
— Які плани?! Я вже сестрі подзвонила, племінники прийдуть! Ми ж завжди день у день відзначали!
— Кажу ж вам: ми завтра не зможемо! Гості будуть у неділю. Так що ви всім подзвоніть і перенесіть своїх. Яка їм різниця, коли приїхати?
— Дорога моя, я вже салати заправила. Вони до неділі зів’януть. І людям не «все одно», у кожного свої справи.
— Ой, дурниці. Ваша рідня — пенсіонери, їм нема чим зайнятися. А пельмені якраз встигнете зліпити. Я бачила рекламу фермерського магазину біля вашого дому, там і м’ясо, і сметана є. Прогуляєтеся. Я вже друзям пообіцяла, що будуть пельмені ручної роботи!
Катерина Денисівна підібгала губи.
— Знаєш, Сонечко, я, звісно, на фею схожа, але скатертина-самобранка навіть у казках з’являлася тільки за заслуги. А ви палець об палець не вдарили, і хочете, щоб я з хворою спиною і готувала, і за продуктами бігала? Ні, люба. Гості ваші — і клопоти ваші. Те, що я приймаю їх у себе, не означає, що і «поляна» з мене.
Соня дуже здивувалася такому тону, але вирішила, що свекруха просто побурчить і все одно зробить. Звикла ж бо.
У неділю Ілля з дружиною прокинулися о дванадцятій дня — після нічного ресторану, де вони святкували з «обраними» друзями. Приїхали до матері рівно на призначений час, «при параді», як справжні гості.
— Пробачте, Катерино Денисівно, ми трохи проспали, але я думаю, моя допомога і не знадобилася б. Ви ж усе краще за мене вмієте, — Соня примружилася, очікуючи побачити накритий стіл.
Катерина Денисівна зустріла їх у халаті, з тим самим собачим поясом на спині.
— Мамо, у тебе що, спина болить? — запитав Ілля. — Так, прихопило. — Шкода. Як же ти все встигла приготувати? — Що саме? — Ну… стіл накрити.
Ілля зайшов у вітальню й завмер. Стіл був порожній. Жодного салату, жодного пирога.
— А де їжа?! — аж зойкнула Соня.
— Там, де ви її приготували.
— Це що, жарт такий? Зараз гості прийдуть! І ваші теж! Вам не соромно? — вигукнула невістка.
— Мені? За що? За те, що виховала сина, який не знає слова «відповідальність»? Чи за ліниву невістку?
Ілля почервонів.
— Мам, ну ми ж… ми вчора в ресторані були… там всього три людини було…
— Я не ображаюся, сину. Ти маєш право святкувати, як хочеш. Але я не буду вашою «обслугою». Риба в холодильнику, духовка працює. Нарізку купіть там, де он пляшки брали. Ви дорослі, розберетеся.
— А ви?! Ви що, не допоможете?! — Соня метушилася, не вірячи своїм очам.
— Ні. Я піду приляжу. Ваші гості — ви їх і розважайте. Я своїх учора пригостила тим, що було. Скатертина на дошці, треба тільки попрасувати.
Через десять хвилин почали приходити перші друзі. Соня, не бажаючи ганьбитися біля плити, оголосила:
— Друзі, ми вирішили, що підемо в піцерію на розі! Там затишніше.
Свято було безнадійно зіпсоване. У піцерії не дозволяли свою випивку, тож гостям довелося бігати на вулицю й сидіти на лавці під дощем, як у часи бідної юності. Багато хто пішов раніше, навіть не подарувавши подарунків.
З того часу Соня та Ілля більше не розраховували на маму. Взагалі перестали влаштовувати великі застілля — мовляв, краще ці гроші на себе витратити. А Катерина Денисівна тепер святкує по-своєму: збирає близьких друзів та сестру, але вже без сина-винуватця.
— День народження дитини — це насамперед мамине свято! — кажуть їй гості, даруючи квіти. І вона з усмішкою приймає ці вітання, сподіваючись, що колись її син таки подорослішає по-справжньому.
Життя часом дає нам болючі уроки, аби ми нарешті навчилися цінувати тих, хто поруч, і не сприймати їхню доброту як належне.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Катерина Денисівна, виставивши такі жорсткі межі саме в день народження сина, чи варто було домовитися раніше, аби не псувати свято гостям?
Можливо, і у вашому житті були випадки, коли доводилося вчити близьких самостійності таким радикальним способом?
