— Чоловік, звісно, не згоден із моїм рішенням, йому маму шкода, тим паче що та демонстративно хапається за серце й ллє сльози, — каже Ангеліна подрузі.
— Ні, а що вона хотіла? Ти їй одразу зазначила, на яких умовах вона у вас живе. Порушила? Її проблеми. Та й то сказати, вона одужала, не стара, не старезна, нехай їде додому й живе далі, — підтримує жінку подруга. — Які можуть бути претензії?
— О, ти собі навіть не уявляєш, які там претензії й скільки, — посміхається Ангеліна. — Але я точно назад не поверну, і чоловік знає про це. Навіть ціною розлучення, а розлучатися абсолютно не в його інтересах, тим паче через власну матір.
Ангеліні 37 років, чоловікові майже 40, у них двоє дітей, є дошлюбна двокімнатна квартира дружини та трикімнатна квартира, всі борги за яку вже виплачені.
У подружжя двоє дітей: 8-річна донька й 5-річний син.
Планувалося, що незабаром діти «роз’їдуться» по різних кімнатах, але поки вони залишаються разом — третю кімнату у квартирі зайняла свекруха. Пів року прожила, але терпець Ангеліни урвався.
У матері чоловіка є власна двокімнатна квартира в Житомирській області, але майже 7 місяців тому подружжя забрало її до себе, оскільки у свекрухи стався серцевий напад.
Звісно, Ангеліну рішення не зрадівши, вона пішла на нього вимушено: через почуття чоловіка, який за 65-річну маму дуже злякався.
Не те щоб між невісткою і свекрухою погані стосунки, з чого б їм бути поганими, але все ж жити під одним дахом не хотілося абсолютно.
Тим паче що свекруха з моменту появи на світ онуків була точно впевнена, що Ангеліна без її порад не впорається, що син і його дружина неправильно ростять її дорогоцінних онуків, отже, треба навчити. Заподіяти добро, так би мовити.
— А що, ти проміжки тригодинні між годуваннями не витримуєш? — телефоном голос свекрухи був сповнений тривоги, немовби Ангеліна їй тільки що повідомила про невиліковне захворювання маленької онучки. — Не можна слухати лікарів, не можна! Вони наговорять! У неї травлення працює з перевантаженням, роби так, як нас учили. Я сина виростила здоровим, це про щось говорить!
Ангеліна нервувала, врешті-решт кидала слухавку зі словами, що вона буде слухати тільки свого педіатра. Свекруха ображалася, починала названювати синові.
— І так у всьому, — хитає Ангеліна головою. — Цей костюмчик синтетичний, таке не можна, зніміть негайно, підгузки хлопчикові? Жах який! А що, онукові рік, а на горщик він ще не проситься.
Нісенітниця нісенітна, але все зводилося в ранг мого материнського злочину просто. А в гості приїздиш, або вона до нас — це окрема пісня. «Ой, ну дала онучці цукерочку, і що такого? Я — бабуся, я повинна дитину радувати».
При цьому свекруха не була скупою, дарувала невістці подарунки, хвалила її страву, говорила синові, що йому з Ліною пощастило. Загалом, не зійшлися в одному — у питаннях виховання дітей.
Природно, коли свекруха зателефонувала й слабким голосом повідомила синові, що її до лікарні везуть, не роздумували ні хвилини.
Відпросилися з робіт, дітей на маму Ангеліни «скинули», сіли в машину й рвонули до свекрухи.
Інфаркт у мами чоловіка виявився серйозним, але, на щастя, вона успішно відновлювалася. Пробули в Житомирській області кілька днів, а поки мама ще в лікарні лежала, ухвалили непросте рішення: забрати свекруху до них.
— Збиралися вже ремонт робити, щоб кімнату синові віддати, але гальманули цю справу, почали в іншому напрямку мислити, — згадує Ангеліна. — Гроші є, трохи, але є. Думали вже, що кредит візьмемо на перший внесок і купимо чотирикімнатну квартиру. А що, здали б уже дві квартири, розплатилися б із боргами.
Ангеліна розмірковувала, що краще б маму чоловіка поселити окремо, купивши їй поруч однокімнатну або знявши її в оренду.
Власна двокімнатна квартира жінки досить далеко, але поруч не продавалося й не здавалося маленьких квартир, та й чоловікові цей варіант не подобався.
— Вона все одно буде сама, якщо поселити її окремо. Або нам доведеться рватися, щоб допомагати їй у побуті. Ти чула, що сказав лікар? Жодного фізичного навантаження, — хитав чоловік головою. — І нам буде простіше, якщо візьмемо чотирикімнатну. Рано чи пізно за батьками все одно потрібен догляд. Це тобі добре, у тебе є сестра, а я в матері один, мені сподіватися не на кого…
— Вона ж буде постійно капати мені на мозок щодо дітей, — нервувала Ангеліна. — Те не так, це не ось так, усі мої рішення будуть негайно оскаржуватися або тихо саботуватися. Ні, я так не можу.
Але чоловік запевняв, що його мамі тепер буде абсолютно не до цього, він із нею додатково поговорить, вона, мовляв, настільки зрадіє, що ні за що не стане втручатися в те, як вони дітей виховують.
Ангеліна зітхнула й сказала, що згодна, але тільки з цією неодмінною умовою: бабуся не лізе з порадами щодо онуків.
— Ой, та які поради! — свекруха, коли їй запропонували переїхати, справді зраділа. — Мені зараз узагалі не до цього. І потім, я ж розумію: моя справа стареча, лежи за піччю й сопи. Не буду, не полізу, слова не скажу. Мої хороші, як я вам вдячна!
З стаціонару маму чоловіка перевезли вже до Києва. З ремонтом гальмунули, але й з купівлею нової квартири Ангеліна вирішила не поспішати: діти в них невеликі, поки не тісно, далі — видно буде.
Свекруху прикріпили до поліклініки, пройшли ще одне обстеження заради другої лікарської думки, налагодили її життя й побут. З онуками її сидіти не просили.
Син у пари ходить у приватний дитячий садочок і майже не хворіє, донька вчиться, у першому класі зараз, зі школи її після продовженого дня забирає жінка, якій Ангеліна доплачує.
Перший час усе було рівно.
Свекруха могла навіть за настроєм приготувати щось, але подружжя просило її не напружуватися. Жінка гуляла в сквері, читала онукові казки, хвалила зошити онучки, страву і смак невістки й нікуди не лізла.
— А потім знову почалося, — посміхається Ангеліна. — І садочок в онука дивний, і жінка, яка приводить онучку, їй не сподобалася. І одягаю я їх не так, і виховую неправильно, треба онучку віддати до музичної школи, навіщо їй це карате, а онукові не слід давати вранці яєчню, треба варити кашку.
Раз сказала, два сказала — марно. Днями вона образила няню доньки, та тепер каже, щоб ми шукали інші варіанти, вона з нашою бабусею контактувати не бажає. Ну і якого біса?
Я вже не кажу про шоколадки перед вечерею, про те, що коли онук був покараний, вона голосила, що ми над дитиною знущаємося. Подумаєш, відібрали планшет, це знущання? А діти ж усе чують і чудово засвоюють.
Після серії скандалів зі свекрухою й чоловіком, після відмови няні займатися їхньою донькою, нерви Ангеліни не витримали.
— Винаймай їй квартиру або нехай їде назад. Раз є сили лізти в усі питання, отже, одужала. Ні, моя двокімнатна квартира буде здаватися тим же людям, які її винаймають уже 4 роки. Свекруха туди не переїде. Ні, сама я нічим цим займатися не буду. Не знайдеш квартиру — поїде до себе додому, — відрізала Ангеліна. — Я попереджала.
Свекруха жити в орендованій квартирі не бажає.
Чоловік знайшов через зупинку на маршрутці від них, але вона навіть дивитися не поїхала: раз не з вами разом, отже, поїду додому й нехай я там помру наодинці. Плак-плак.
— Ми її поманили іншим життям і кидаємо, — дорікає Ангеліні похмуро чоловік. — Так, вона не цукор, неправильно себе поводить іноді, але що тепер поробиш, навіщо так різко, це ж мама моя…
Ангеліна не знає як бути далі. Що думаєте?
