Коли Аллі повідомили, що її свекрухи раптово не стало, вона, на свій сором, не відчула майже ніяких емоцій. Стосунки у жінок були натягнутими з найпершого дня знайомства, ніяких теплих почуттів вони одна до одної не відчували, але й не сварилися особливо, просто вважали за краще триматись одна від одної на відстані, перетинаючись тільки на сімейних урочистостях та зрідка заглядаючи одна до одної в гості.
Зінаїда Андріївна була жінкою активною, діяльною, у свої шістдесят сім продовжувала працювати і ніколи не скаржилася на здоров’я. Та й ніколи їй було скаржитися, якщо чесно. Чоловік її, Євген Іванович, працьовитістю не вирізнявся, на жодному місці роботи надовго не затримувався, та й випити любив, чого гріха таїти. Усе життя Зінаїда Андріївна тягнула його і двох дітей, працювала, не шкодуючи себе, часто на двох, а то й на трьох роботах, щоб забезпечити сім’ї гідний рівень життя.
Після виходу на пенсію нічого не змінилося. Хіба що діти виросли, створили свої сім’ї і роз’їхалися, хто куди, стало легше. Але тих грошей, що їм із чоловіком платила держава, однаково катастрофічно не вистачало, а Євген Іванович своїх звичок змінювати не збирався, вважаючи за краще проводити час удома на дивані. Довелося Зінаїді Андріївні продовжувати працювати. Ось і допрацювалася – пішла передчасно, навіть до лікарні не встигли довезти.
Після прощання осиротіла сім’я враз зібралася в спорожнілій квартирі. Євген Іванович, уже в сильному напідпитку, усе плакав, галасливо сякаючись у велику картату носову хустинку, і жалібно запитував, як же йому тепер жити без своєї Зінушки.
— Ішов би ти вже спати, тату, – втомлено сказав йому син, Олексій, – Час пізній, день був важкий, ти втомився.
— Та як же я засну? – відповів старий, – Без Зінушки моєї? Як подумаю, що вона лежить там зараз, у холоді…
Не закінчивши фразу, він знову розридався і потягнувся до пляшки, що стояла на столі.
— Усе, тату, досить, – сестра Олексія, Олена, м’яко перехопила руку батька, – Ходімо, я тебе вкладу.
Вона взяла під руку чоловіка, який мляво чинив опір, і повела в бік спальні.
— Важко йому буде, – зітхнув Олексій, звертаючись до дружини, – Без мами він зовсім безпорадний. Як би не скотився остаточно.
— Так, на Зінаїді Андріївні весь будинок тримався, – погодилася Алла, – Ну нічого, ми ж не дуже далеко живемо, будемо наглядати за ним.
— Це само собою, та тільки не можемо ж ми з тобою щодня його відвідувати? У самих робота, діти. Оленка так взагалі в іншому місті живе.
— І що ти пропонуєш? – насторожилася Алла, – До себе його забрати?
— Та ні, – невпевнено відповів її чоловік, – Гаразд, поживемо – побачимо. Може, і нормально все буде.
Минуло дев’ять днів від дня як віддала Богу душу Зінаїда Андріївна, потім сорок… А Євген Іванович усе продовжував свої щоденні горювання за дружиною, виправдовуючи себе тим, що дуже сумує. Тепер він частенько заглядав у гості до сина на обід або вечерю і щоразу плакав, що пенсія маленька, ні на що не вистачає.
— А ти б закладати за комір перестав, тату, – холодно заперечував йому син, – Дивись, і гроші б цілішими були.
— Ах, ось ти як заговорив! – докірливо відповідав літній чоловік, – Як не пити, якщо в мене в грудях усе вогнем горить? Як згадаю Зіночку, так серце рветься!
— Нам усім не вистачає Зінаїди Андріївни, – підтримала чоловіка Алла, – Але потрібно жити далі. Тепер, коли її не стало, вам доведеться переглянути свої витрати, щоб жити за коштами.
— Вже мовчала б! – сердито відповів її свекор, – Ти Зіночку мою ніколи не любила, вже я-то знаю! Ось вона зараз дивиться на вас і журиться, що кинули ви мене, старого, замість того, щоб допомогти, заощаджувати радите.
— Якщо ти натякаєш на те, щоб я дав тобі грошей, то даремно стараєшся! – відрізав Олексій, – Продукти я тобі привожу, комуналку оплачую. Крім того, ти кілька разів на тиждень у нас харчуєшся, та Алла тобі ще й із собою контейнери збирає. На решту твоєї пенсії має вистачити. А від мене ти ні копійки не побачиш, поки не кинеш пити.
— Ех, – махнув рукою Євген Іванович, – От і рости так дітей! Виховуєш вас, а в старості на шматок хліба грошей не випросиш!
Він пішов і потім майже два тижні не з’являвся в домі сина – образився. Олексій кілька разів за цей час відвідав його, але батько був із ним холодний і в будинок не пускав – розмовляв на сходах.
— Не переживай, Олексію, – заспокоювала Алла чоловіка, – Перебіситься, прийде.
— Та знаю я, куди він подінеться, – погоджувався чоловік, – Зараз гроші закінчаться і з’явиться, як ні в чому не бувало.
Так і вийшло. Незабаром Євген Іванович відновив свої візити, але про гроші більше не заїкався, задовольнявся продуктами. Однак вживати не перестав, і Олексій із дружиною всю голову зламали, розмірковуючи над тим, де він бере гроші.
Одного разу Євген Іванович прийшов дуже задумливий, тихий. Мовчки сів за стіл, до пюре з котлетами навіть не доторкнувся.
— Що з тобою, тату, щось сталося? – занепокоївся Олексій.
— Та матір вашу уві сні бачив, – сумно відповів старий, – Прийшла сердита, каже, що хоче, щоб я їй пам’ятник поставив, великий, із граніту. І навіть сказала, яке фото на ньому має бути.
— Пам’ятник? – здивувався Олексій, – А не рано? Півроку всього минуло.
— Та що ти розумієш у цьому! – обурився його батько, – Зараз такі пам’ятники роблять, за новою технологією, хоч одразу став!
— А ти звідки знаєш?
— Та я вранці, як прокинувся, все думав ходив… Неспроста мати ваша до мене прийшла, значить, душа вимагає пам’ятник. Поїхав я дізнатися, що почому. Кілька ритуалок обійшов, усе з’ясував, і про матеріал, і про технології, і про ціни.
— І що вирішив?
— А що я можу вирішити? Такий пам’ятник, як вона мені уві сні описала, знаєш скільки коштує? – вигукнув літній чоловік, – Та з моєю пенсією я на нього до своєї кончини і не зберу!
— Це скільки ж? – примружився Олексій.
— Вісімдесят тисяч! – багатозначно відповів Євген Іванович, і, помітивши, що озвучена сума не особливо вразила сина, додав, – І ще дванадцять за встановлення! Во!
— Ну, ціна цілком прийнятна, – задумливо відповів Олексій, – Можна подумати. Раз мати просить… Давай разом завтра в цю твою ритуалку з’їздимо, хочу на власні очі подивитися, що вони пропонують. Якщо все влаштує, одразу й замовимо.
— Ось, і правильно, синку! – зрадів старий, – От і молодець! Матір треба поважати, вона ж, бідолашна, все життя з нами мучилася, то хоч там нехай порадіє…
Наступного дня Олексій із батьком побували в ритуальній агенції і замовили пам’ятник. Чоловік усе оплатив, включно з установкою, і його запевнили, що за два тижні пам’ятник буде готовий. Стежити за всім Олексій доручив батькові – той жив недалеко, до того ж, не працював, у нього було більше вільного часу. Крім того, чоловік розраховував, що, зайнявшись справою, Євген Іванович, нарешті, відволічеться, кине свою пагубну звичку.
Наступні кілька тижнів видалися в Олексія дуже напруженими, і він згадав про пам’ятник майже через місяць. Зателефонував батькові, щоб дізнатися, як усе пройшло, але той не взяв слухавки.
— Так давай з’їздимо, самі все подивимося, – запропонувала Алла, – Вихідний же. Заодно і Зінаїду Андріївну провідаємо.
Яке ж було здивування подружжя, коли, підійшовши до могили, вони побачили, що з моменту походу рівно нічого не змінилося. Ніякого пам’ятника не було й близько, замість нього земляний пагорб вінчав простий дерев’яний хрест.
— Це як розуміти? – здивувався Олексій.
Вони поїхали в агенство, де оформляли замовлення і встановлення, але там їх приголомшили:
— Як? Ви ж самі відмовилися.
— Як відмовилися? Коли? – здивувався Олексій.
— Так наступного дня. Дідусь, якого ви відповідальним поставили, прийшов до відкриття, сказав, що ви передумали, знайшли дешевший варіант, зажадав повернути гроші. Ми оформили повернення, у повному обсязі, ось, самі подивіться.
Співробітник почав показувати якісь документи, але Олексій його вже не слухав. Він зрозумів, що батько обдурив його, обвів навколо пальця, як хлопчиська.
— Ну, тату, ну я тобі влаштую, – обурювався він, сидячи в машині і прямуючи до батька, – Це ж треба, до чого додумався!
Євген Іванович відчинив двері, і, побачивши розгніваного Олексія, зрозумів, що його афера розкрита.
— Як ти міг? – кричав Олексій, – Прикривався матір’ю, таку історію сльозливу придумав! Негайно поверни гроші!
— А нема їх, – знизав плечима пенсіонер, – Усе, витратив уже.
— Це на що, цікаво?
— Та яка тепер різниця? – спокійно відповів Євген Іванович, – Ти ж мені сам грошей не давав, а мені жити потрібно на щось. Довелося придумати план.
— А мати? Як же пам’ятник?
— Та навіщо він їй? Їй уже взагалі нічого не потрібно тепер, – байдуже відповів старий, – Їм там все одно.
Нічого не добившись від батька, Олексій з Аллою повернулися додому. Настрій в обох був просто огидним. Не встигли вони вимити руки, як пролунав дзвінок. Телефонувала Олена, цікавилася, чи встановили пам’ятник Зінаїді Андріївні.
— А ти звідки знаєш про пам’ятник? – здивувався Олексій.
— Як? Тато телефонував місяць тому, просив допомогти грошима. Квитанції скидав, приблизне фото. Я відправила йому сорок тисяч.
— Вітаю, можеш попрощатися з ними, – гірко усміхнувся Олексій і розповів сестрі про обман батька.
Пам’ятник вони все ж встановили, якраз на річницю з дня коли не стало Зінаїди Андріївни. А з батьком ні Олексій, ні Олена більше не спілкуються – нехай живе, як хоче.