Дуже давно, одразу після школи, молода тоді дівчинка пішла працювати до лікарні санітаркою. Обов’язки відомі – тримати у чистоті приміщення.
Потім у неї справ побільшало: вона стала, як кажуть, «обробляти» лежачих. Тих, у кого не тільки тіло страждає. А ще й душа. Тому що вони не можуть доглядати за собою. І попрілості, і пролежні. І вона навчилася допомагати. Причому м’яко та делікатно. І видно було лежачій нещасній людині, що їй неважко. І він розумів, що його шкодують. Йому допомагають.
Важко це сформулювати. Але деякі люди дуже добре відчувають: по обов’язку їм допомагають, або до душі. А вона приходила – за обов’язком.
Тому що робота така, а робила до душі. А ті, хто сам не може себе обслуговувати, хто не в змозі своїм тілом керувати – це особливо відчувають.
Брудну делікатну роботу не кожен «до душі» виконуватиме. Тільки той, хто відчуває біль іншого, а ще його сором’язливість. І вміє себе правильно поставити.
Я читав, що раніше – у деяких монастирях – були такі монахині. Вони «спеціалізувалися» щодо догляду за нещасними, які не володіють своїм тілом.
А вона працювала та працювала. Кімнату винаймала. Не мала рідних. Нікого не було. Так і працювала. Зарплата маленька. Заплатить за житло. І щось на проживання. Харчування там – у лікарні.
І все свідоме життя – багато лежачих знесилених людей. Майже всі їхні імена – забуті. Тому що багато їх.
Вона не вживає різних філософських висловів про сенс життя. І не намагається знайти розумну аргументацію, щоб пояснити собі. Ні. Живе тут і зараз.
Чисте завжди потрібно.
Треба йти. Там люди лежать. Лежать і страждають, оскільки вони не можуть встати і піти. Вони – через біль – чекають, що прийдуть, що підійдуть, заберуть, змінять білизну. І не скривляться. І щось ласкаве скажуть. Втішити зуміють. Тож і треба йти.
Вона знає, що якщо вона не піде, то комусь якийсь час погано буде.
Дивишся на неї і багато про що подумаєш. Особливо на її руки, коли дивишся. Старі зморщені руки.
Людині вже вісімдесят. А вона все працює. І має сили.
Нам приємно чути, як стара артистка розповідає про себе, що вона не може без сцени. І без глядачів. Багато старих артисток відчувають моральний обов’язок перед глядачем.
Ось і ця стомлена жінка – коли доглядає тих, які не можуть поворухнутися, теж віддає себе всю. І вони іноді плачуть – від подяки до неї.
Усі знають, що іноді й рідні люди не прийдуть. Чи не приїдуть і не допоможуть. А якщо й прийдуть, то запросто накричать на безсилу людину. Бо в них, бачте, нерви.
А вона приходить. І все робить делікатно, навіть ніжно. З якимись приказками. Типу, потерпи, любий мій, ще трохи, люба моя. Ось бачиш – усе й скінчилося. А це означає, що ти добре-добре спатимеш. А завтра я з самого ранку до тебе підійду. Ти тільки не хвилюйся. Розумієш?
І людина через сльози на неї подивиться. І кивне, якщо зможе кивнути. Це теж артистка. Дещо інакше, але теж артистка.
Все треба – людині.
У кишені робочого халата завжди лежать прості недорогі цукерки. Рідко – іноді – до лежачої можуть привести дитину. Мало чи? Іноді наводять.
Дитина може злякатися. Очі в нього тоді стають нерухомими. А вона підійде, ласкаво погладить по голівці, і цукерку з кишені дістане.
І така людина, як вона, потрібна. І тому, хто жив у злиднях і бідності. І тому, хто як сир у маслі катався, об’їхав увесь світ і все бачив. Всім тому, що всі рівні перед хворобою, перед вічністю. Усі нещасні однаково, коли керувати своїм тілом вже неспроможні.
І одразу зникає зарозумілість, гордість надута здувається.
Підійде бабуся і скаже: «Нічого, любий. Нічого. Я ось зараз все це приберу, і тобі буде сухо. Добре тобі буде. Ти й поспиш спокійно».
