— Я її на дух не переношу, мишу цю сіру. І на якому тільки смітнику її мій Стасик відкопав? — бідкалася подрузі Любов Вікторівна, ледь стримуючи роздратування. — Хіба ж то жінка? Ну от скажи мені, Ніно, ти ж бачила її на власні очі: це жінка чи що воно таке несуразне?
Вона обернулася до подруги, чекаючи на підтримку, і на мить затримала заздрісний погляд на пухкому пампушкові, якого Ніна якраз збиралася відкусити. Сама Любов Вікторівна відчайдушно намагалася вберегти талію, тому лише міцніше стискала пляшку з мінералкою.
Вони повільно прогулювалися каштановою алеєю.
— Ой, Людо, я з тебе просто вмираю, — відгукнулася Ніна, смакуючи малинову начинку й витираючи кутики вуст серветкою. — Господи, смакота яка… Ти точно не хочеш? Можемо ще повернутися до кіоску, там ще гарячі є.
— Ні, ти ж знаєш — дієта. Чого це ти з мене вмираєш?
— Та бо молодь зараз як молодь. Всі вони тепер однакові: і цінності в них інші, і пріоритети…
— Які там цінності! Немає в них нічого святого! — Любов Вікторівна почала заводитися не на жарт. — І зовсім вона не «молодь», двадцять вісім років уже — доросла кобила! Я в її віці вже первістка в колисці гойдала, а в неї розуму — як у вчорашнього курчати. Питаю її: «Женько, у тебе бодай одна спідниця чи сукня є?
Що ти ходиш, як обірванець, чорті-що на тобі вічно висить!» А вона мені у відповідь: «Мені так зручно!». Ні, ти уявляєш, яка нахабна?!
— А в чому ж тут нахабство, Людо?
— Мені! Перечить! Я їй по-людськи пояснюю, що дівчина має виглядати як дівчина, а не як опудало городнє. Носить якісь потерті джинси-шаровари, футболки незрозумілі, кофти на три розміри більші…
А над усім цим пакля розпущена висить. Невже важко шпилькою елегантно підколоти? Коротше, я їй прямо сказала: щоб у такому вигляді до мене на поріг не потикалася! Не дозволю ганьбити мене перед сусідами.
Подруга Ніна, напружившись, як голуб, що намагається проковтнути завеликий шматок булки, нарешті впоралася з пампухом і щиро розреготалася:
— Ха-ха-ха! Ну не бреши вже, Людо! Не могла ти такого бовкнути!
— Це ще чому?!
— Та тому що це дикість! І хто з вас після цього не вихований? Просто змирися вже з вибором сина і видихни! Цілий рік мучиш дитину. Не тобі її переробляти!
— А кому ж, як не мені, прививати їй хоч якісь зачатки смаку?! Там і мати, я тобі скажу, така сама — з тирсою замість мізків. Чотири рази заміжня була, зараз із п’ятим живе. Нічого за життя не надбала, ми ту Женьку, вважайте, прихистили.
— Ну і як? — Ніна з усіх сил намагалася не посміхатися. — Вдалося перевиховати дівчину? Приходить тепер у спідниці?
— Та де там! — скрушно зітхнула Любов Вікторівна. — Вони тепер до мене взагалі не ходять. Сама до них бігаю. Ось нещодавно віднесла їй свої старі лаковані мешти. Пам’ятаєш, які вони в мене гарні? Наче вчора куплені!
Ніна відвернулася, приховуючи сміх. Ті туфлі, що вийшли з моди ще за царя Панька, вона пам’ятала чудово — у самої колись такі в шафі припадали пилом.
— Так, так, звісно… дуже «сучасні».
— Ну я ж піклуюся! У неї ж ні туфельок на підборах, ні босоніжок порядних — одні кросівки різнокольорові. Її вдома не було, то я Стасикові звеліла передати. Не знаю, чи носить, але навряд чи… Тут же як не старайся, а все одно будеш поганою та відсталою.
Диву даюся, до чого ж вона дивна… Їй би хоч кофтину пристойну чи блузку — і зовсім інша людина була б. Я ж в’яжу, ти знаєш… Показувала їй свої роботи, пропонувала щось жіночне вив’язати — відмовляється!
Подруги присіли на лавочку біля озера. Ніна хотіла було похвалитися, що її донька з зятем та онуками їдуть на відпочинок, або бодай про погоду заговорити, аби тільки переключити Люду на іншу хвилю.
Але Любов Вікторівна була невблаганна:
— І те, як вона господарює, мене зовсім не влаштовує. Холодильник у них вічно порожній, готує на один раз, щоб одразу й з’їсти… А смузі з бурякової гички — це що за гидота така?
А Стасик, бідненький, мусить то пити… Мордуватися з борщами вона не хоче, часто замовляють щось готове. Ну от як чоловіка не годувати борщем, м’ясом, картопелькою? Хіба то їжа для козака — мюслі, йогурти та сир із пліснявою?
Коли я точно знаю, що їх вдома немає, приходжу сама: наварю всього, приберу там трохи. Квартира ж моя, ключі маю. І що ти думаєш? Мовчать! Хоч би раз «дякую» сказали! Але мені це рідко вдається — ця клуша тепер з дому працює. Заробляє, звісно, добре, тут нічого не скажеш…
Оскільки подруги вони були давні й перевірені часом, то могли дозволити собі таку правду, від якої в інших вуха б зів’яли. Ніна, не боячись образити, зауважила:
— Знаєш, Людок, ти трохи того… не в собі. Це вже якось психіатрією тхне… — обережно мовила вона.
— Тобі добре казати! У тебе і зять, і невістка адекватні! У мене, між іншим, зять теж золотий, жодних претензій…
— Та невже? Аж поки тебе донька на місце не поставила, пам’ятається, ти й там нерви добряче мотала…
— То колись було, я тільки починала, досвіду не мала! А тут же розумієш, у чому річ — у сина в тридцять три роки і вибору нормального не було, довелося брати, що лишилося. А я ж йому казала, дурневі: не засиджуйся!
От і вибрав… казна-що. Краще б він уже зі мною жив, я б його хоч годувала як належить. І зарплату він би мені віддавав, як раніше, а не цій! Незрозуміло тепер, куди гроші витікають. Хочу з ним серйозно поговорити: хай кидає її, поки не пізно.
Дві подруги сиділи на лавочці.
В однієї на обличчі було повне здивування, в іншої — сувора рішучість воювати за «щастя» сина до останнього подиху.
Не знайшовши підтримки у Ніни, Любов не засмутилася. У неї було достатньо запалу, щоб продовжувати цю битву наодинці.
Невдовзі Любов Вікторівна таки дочекалася, поки невістка поїде в гості до своєї мами. Жінка миттєво з’явилася в квартирі сина, щоб до його приходу влаштувати там справжній побутовий рай: вилизати кожен куток і наварити смакоти.
Після ретельного огляду маленької оселі був складений план дій: на люстрі пил, на шпалерах плями, сантехніка не бачила ганчірки тижні два точно… І, звісно, пустий холодильник.
Під ванною «недогосподині» Любов Вікторівна знайшла цілу батарею миючих засобів.
Чого там тільки не було: для підлоги, для кухні, для щоденного прибирання… Судячи з наповненості пляшок, користувалися ними від сили раз. Любов Вікторівна вирішила випробувати їх усі.
«А нічого так миють, треба буде й собі такі прикупити, — подумала вона з подивом. — Треба ж: перша позитивна думка про цю невістку…»
Коли квартира вже сяяла, а на плиті доходили тефтелі та духмяний борщ, а сама Любов мирно сиділа за столом і загортала в млинці сирну начинку… саме тоді повернувся з роботи Стас.
— Мамо! Ти знову без запрошення тут! — замість привітання вигукнув він.
— Стасику, сонечку, я ж для тебе старалася! Поглянь, скільки всього наготувала! Сідай швиденько їсти!
— Блін, мамо, ти ж знаєш, як нас це дратує! Припини це робити!
— Дратує — вас?! Тобто Женька теж сміє мене засуджувати?! — примружилася Любов Вікторівна і подумки приготувалася до атаки.
— Нам обом це не до вподоби. Все, мамо, віддавай ключі. Цього разу я їх точно забираю! — син рішуче простягнув руку.
— Тільки спробуй! І в цій квартирі ви жити не будете! І не смійте міняти замки!
— Добре, не будемо. Ми з’їжджаємо.
— Що-о-о?! — очі Любові Вікторівни ледь на лоб не полізли.
— Власне, ми і так скоро їдемо. Мене переводять у львівський філіал. Через місяць вирушаємо.
— А де ж ви там жити будете?! — мати безсило опустилася на стілець.
— Спершу знімемо житло, а потім і купимо своє. Ми назбирали вже більше, ніж на половину квартири. А ти думала, куди ми гроші діваємо? До речі, більша частина там — Женьчині гроші, вона давно відкладала.
— Я з вами! Буду вам допомагати!
— Ні! — вигукнув Стас занадто різко. — Мамо, я тебе благаю… Ти десять років відшивала від мене всіх дівчат. Женя трималася дуже довго, але й вона вже на межі, розумієш? Я вже дорослий чоловік, я впораюся. Будемо надсилати тобі фотографії.
Любов Вікторівна витягла свою головну зброю — сльози.
— Але ж, Стасику, я як краще хотіла… — промовила вона тремтячими губами. — Щоб тобі було затишно. Може, ти спробуєш повернути когось із колишніх? Обіцяю, я більше не буду лізти! Просто Женя, вона ж зовсім… ну зовсім…
— Ні, мамо. Подобається тобі це чи ні, але я житиму з нею, бо я її кохаю. І тебе я теж люблю. Ти в нас ідеал господині, і нікому не досягти твоїх висот, але одруженим на тобі я бути не хочу. Розумієш?
— Угу…
— От і добре. А тепер віддай ключі, мамо. Будеш приходити до нас, коли домовимося.
— Ні! — схопилася за кишеню Любов Вікторівна. — Поки ви ще тут, я хочу, щоб ти був під моїм наглядом! Ох, синочку… Мама так сумуватиме… — проскиглила вона і заридала вже вголос, витираючи сльози об рукав синової кофти.
Цю історію надіслала нам пані Любов, яка лише з часом зрозуміла, що діти — це не наша власність, а окремі світи. Як кажуть у народі: «Не вчи дитину, як жити, а покажи, як любити», бо надмірна опіка часто стає стіною, а не мостом. А чи доводилося вам колись виборювати власну свободу в стосунках із батьками, чи, навпаки, вчитися вчасно відпускати своїх дорослих дітей?
