— Бери приклад з нашої Марини, — вкотре завів свою стару платівку чоловік. — Ну хоча б одягнися якось пристойніше, чи що. Маринка он завжди має такий елегантний вигляд, навіть удома, біля плити.
І тільки не треба знову натякати, що я в неї закоханий, як хлопчисько! Геть у печінках сидять ці твої безпідставні підозри!
Знову та сама Марина…
От чесне слово, якби мені давали по гривні щоразу, коли мій благовірний вимовляє ім’я нашої подруги із придихом захопленого підлітка, ми б уже давно назбирали на розкішну квартиру в центрі.
— Пристойніше, кажеш? — луною відгукнулася я, спостерігаючи, як він недбало змахує рукою крихти від хліба прямісінько на підлогу. — Аякже, любий мій! От просто зараз піду, дістану з шафи вечірню сукню, начеплю всю біжутерію, і все це винятково заради звичайної вечері в твоїх друзів.
Мій відбірний сарказм пролетів повз його вуха зі свистом літака.
Він навіть оком не змигнув. Я лише важко зітхнула й попленталася чепуритися.
Знову цілий вечір доведеться спостерігати, як Марина Прекрасна легким метеликом пурхає по своїй вилизаній квартирі в ідеальній сукенці, подаючи ідеальні страви на ідеально сервірований стіл. А потім усю дорогу додому вислуховувати Олежкові коментарі:
— Світланко, ну правда ж, Маринка просто божественно куховарить?
Або ж таке:
— Ти звернула увагу, як вона вишукано розклала столове приладдя? Наче в дорогому ресторані!
І кожнісінька його фраза звучала для мене як дзвінкий ляпас і німий докір.
— Світланочко! Олежку! — дзвінко проспівала Марина, по черзі обіймаючи нас на порозі. Від неї тягнуло вишуканими, дорогими парфумами, а не засмажкою, як від звичайної господині. — Проходьте швидше до вітальні, я саме дістаю закуски!
І ті закуски виявилися не якимись там бутербродами зі шпротами, а неймовірними листковими кошиками, щедро начиненими лососем та ніжним крем-сиром.
Потім на стіл випурхнув мудрований салат із руколою, кедровими горішками та в’яленими томатами. А далі — матінко рідна! — яловичина «Веллінгтон». Я, правду кажучи, навіть і гадки не мала, що воно таке і з чим його їдять, аж поки її чоловік, Вадим, не взявся захоплено розхвалювати страву.
— Це ж який каторжний труд! — прицмокував він, відрізаючи собі черговий соковитий шмат. — Моя Маринка від самого рання на кухні чаклувала, як та бджілка-трудівниця!
Сама ж господиня лише скромно опускала очі й загадково всміхалася, поправляючи білосніжну серветку, вишукано складену у формі троянди. Троянди, уявляєте?!
У мене вдома серветки в найкращому разі складені скромним трикутничком, та й то далеко не завжди на свята.
— Ой, та ну вас, хлопці, перестаньте, — манірно відмахувалася вона. — Це ж таке неабияке задоволення — готувати смакоту для найближчих людей. Правда ж, Світланко?
Я лишень силувано кивнула, відчуваючи, як шматок тієї хваленої яловичини стає мені поперек горла. Авжеж, «задоволення». Надто коли після виснажливого дня в офісі приповзаєш додому, ледь тягнучи ноги, і намагаєшся зліпити щось їстівне з того, що сумно нудьгує в холодильнику.
А твій законний чоловік тим часом скоса позирає на твої чесні курячі котлетки, подумки смакуючи чиїсь там заморські кулінарні шедеври.
Зворотна дорога додому минула під нескінченний акомпанемент Олегових охів та ахів.
— Ти бачила, як вона вправно хазяйнує? І зауваж, ані тобі жодної скарги, ані найменшого зітхання! А ти ж у мене вічно бідкаєшся: то втомилася, то нічого не встигаєш, то торби з продуктами тобі, бачте, заважкі…
— Я не бідкаюся, — різко перебила я чоловіка. — Я просто констатую голі факти. І торби з харчами справді бувають непідйомними, особливо коли тягнеш їх на власному горбі з супермаркету. Ти ж у нас категорично проти того, щоб замовляти доставку…
— Послухай-но, це все звичайнісінькі відмовки для ледачих! — відмахнувся Олег. — У Марини ж якось виходить усе на світі встигати. Чому ж ти так не можеш, га?
Ці його колючі слова міцно засіли в моїй голові, наче той реп’ях. Я все сушила мізки, намагаючись розгадати велику таємницю нашої ідеальної подруги.
Може, вона щодня підхоплюється о п’ятій ранку і стає до мартена? Може, їй у спадок дісталися якісь чарівні бабусині зошити з рецептами? А може, вона потай від усіх закінчила якісь елітні кулінарні курси?
Від безвиході я навіть розщедрилася на дорогущу книжку «Французька кухня для початківців» і спробувала зготувати звідти вишуканий цибулевий суп. Намучилася — годі й казати! Олег посьорбав з ложки, скривився й видав:
— Ну, непогано… Але, знаєш, у Маринки він був якось набагато смачніший. Вона туди, певно, якийсь свій фірмовий секретний інгредієнт додає.
Секретний інгредієнт, аякже! Лупу з єдинорога та сльози жар-птиці вона туди додає, не інакше.
Якось я не витримала і ніби жартома запитала Марину прямо в лоб:
— Маринко, зізнавайся, як це — бути такою бездоганною господинею? У чому твій секрет?
— Та все ж дуже просто, люба, — безтурботно, з легкою посмішкою відказала вона. — Достатньо лише робити все з чистою душею та великою любов’ю.
Зрозумівши, що свою страшну таємницю добровільно вона не видасть навіть під тортурами, я наважилася на невеличкий експеримент і зателефонувала їй якось у середу зрання.
— Маринко, серденько, ти вже пробач, що турбую! Ми тут з Олегом так побили горщики, я просто місця собі не знаходжу від сліз. Можна я до тебе на каву забіжу, трохи душу відведу? Ти ж удома?
— Ой, Світланко, звісно ж! — хоча в її голосі вловилося явне збентеження. — Тільки знаєш… Я тут саме генеральне прибирання затіяла, все догори дриґом. Давай десь за годинку, га?
Хм… Жіноча інтуїція одразу ж забила на сполох: тут щось нечисто!
І, як виявилося згодом, зовсім не дарма. Але я, звісна річ, покірно погодилася і примчала рівно за шістдесят хвилин.
Марина зустріла мене на порозі все така ж свіжа й бездоганна. От тільки, підходячи до її будинку, я встигла краєм ока помітити цікаву картину: з їхнього під’їзду саме виходила якась огрядна жіночка в простенькій сукні, тягнучи за собою чималу сумку на коліщатках.
Знаєте, таку самісіньку «кравчучку», з якою моя свекруха зазвичай на базар по картоплю їздить.
— Заходь, проходь швидше! — защебетала Марина, вмощуючи мене на своїй виблискуючій кухні. — Тобі чаю чи кави зробити? А ще в мене є просто неймовірні тістечка!
Тістечка і справді танули в роті, наче щойно з дорогої французької кондитерської. Я б навіть сказала — підозріло ідеальні тістечка.
— Сама пекла? — поцікавилася я, ніби між іншим сьорбаючи каву.
— Ну… як би тобі сказати… — Марина помітно зам’ялася, ховаючи очі. — Це так, за фірмовим рецептом однієї моєї доброї знайомої.
Знайомої. Ну-ну. Знайомої на прізвисько «Елітна кав’ярня за рогом», можу побитися об заклад! Зрозумівши це, я вирішила зайти з іншого, більш хитрого боку.
— Слухай-но, подруго, а навчи мене оту яловичину «Веллінгтон» готувати! Аж світиться, так хочу свого Олега приємно вразити, дивись, може, хоч через шлунок швидше помиримося.
Від моїх слів бідна Марина ледь кавою не вдавилася.
— Ой, Світланко, та це ж так неймовірно складно! І довго гратися треба! І продукти дорогі! Може, краще я тебе навчу чомусь простішому, га?
— Та облиш, ти ж якось із цим справляєшся, отже, і я подужаю! — не відступала я.
— Ну… я… бачиш… — вона вже відверто панікувала, гарячково підбираючи слова. — Знаєш що, давай я тобі просто рецепт у вайбер скину! А то зараз на пальцях довго пояснювати, та й потрібних продуктів у мене для майстер-класу все одно немає, холодильник стоїть майже порожній!
Порожній холодильник?
У жінки, яка, судячи з розповідей чоловіків, щодня видає на-гора кулінарні шедеври рівня мішленівського ресторану?! Оце так дивина… Мені стало ще цікавіше, хоча того дня вивідати щось конкретне так і не вдалося.
Вирішальний момент істини настав рівно за тиждень. Я точно знала, що завтра Марина з Вадимом святкують річницю, нас теж туди покликали.
Тож напередодні свята я, мов той приватний детектив, майже пів дня намотувала кола неподалік їхнього будинку. І знаєте що? Моя шпигунська завзятість була щедро винагороджена!
Прямісінько до Марининого під’їзду хвацько підкотила машина з яскравим логотипом «Прованс». А це, на хвилиночку, чи не найдорожчий ресторан французької кухні в самісінькому центрі міста!
Жвавий кур’єр дістав із багажника цілу купу крафтових пакетів та термоконтейнерів і шмигнув у двері. А вже за кілька хвилин вийшов звідти з порожніми руками.
Ось вона, довгоочікувана розгадка! Ніяка наша Маринка не кулінарна фея і не богиня домашнього вогнища. Вона банально замовляє всю цю розкішну їжу з ресторану!
Мене аж трусило від захвату та радості відкриття, я ледь одразу не набрала Олега. Але вчасно прикусила язика. Ні, так не піде. Потрібно зібрати неспростовні докази, треба заскочити нашу ідеальну господиню зненацька.
І така чудова нагода трапилася вже наступного вечора. У самий розпал святкового застілля я нібито випадково, а насправді дуже навіть філігранно, перекинула келих червоного вина прямісінько собі на світлу блузку.
— Ой, лишенько! Маринко, сонце, пусти мене швиденько до ванної запрати, бо ж пляма в’їсться — не відпереш!
— Звісно-звісно! — одразу заметушилася вона. — Ходімо швидше, я тобі чистий рушник видам!
І поки вона там шурхотіла в шафці в пошуках рушника, я рвучко заскочила на кухню і «випадково» зазирнула до відра для сміття. Бінго! На самісінькому верху красувалася фірмова упаковка з-під профітролів із логотипом того самого «Провансу» та круглим цінником.
Повернувшись до столу, я вже просто фізично не могла нічого жувати.
Лише сиділа, склавши руки, і мовчки спостерігала, як мій благовірний розсипається в компліментах черговому «творінню» нашої подруги.
— Марино, та це ж просто божественно! — закочував він очі в кулінарному екстазі. — Світлано, ти тільки скуштуй цей соус! Вчися, люба, вчися в Марини, поки є така нагода!
І тут мене, що називається, прорвало. Дамбу зірвало з гуркотом.
— О так, Мариночко, — промовила я крижаним, спокійним тоном. — Будь ласка, поділися з нами своїм фірмовим рецептом. Особливо цікаво послухати, скільки ж часу ти чаклувала над цим неповторним соусом. А точніше — скільки саме тисяч гривень ти вчора залишила у ресторані «Прованс»? — запитала я, гордо розправивши плечі й солодко посміхнувшись.
Над столом запанувала така густа й мертва тиша, що було б чути, як муха пролетить. Марина вмить зблідла, мов те полотно, і завмерла, не донісши виделку до рота.
А Вадим з Олегом лише кліпали очима й розгублено перезиралися.
— Світлано, що ти таке верзеш? — невдоволено насупив брови Олег.
Але мене вже було не зупинити:
— А ті прекрасні профітролі минулого тижня? Теж власними рученьками випікала, не спала ночей? Ти ж у нас така велика майстриня, що примудрилася спекти тістечка одразу у фірмовій картонній коробочці з логотипом!
Марина спалахнула, як маків цвіт, і низько опустила очі до тарілки. Вадим похмурнів, наче перед грозою.
— Марино, поясни, що вона таке каже? — напружився чоловік.
І тут сталося те, чого ніхто з нас не очікував. Марина повільно підвела голову, подивилася на свого збентеженого Вадима і… дзвінко розреготалася. Щиро так, до самих сліз.
— Ну все, — видихнула вона, витираючи сльозинку в куточку ока. — Все, дівчата й хлопці, я здаюся з потрохами. Світланко, ти мене розкусила, визнаю! Гаразд, розкриваємо карти. Так, усю цю красу я замовляю з дорогих ресторанів.
І профітролі купую. І оту славнозвісну яловичину «Веллінгтон» мені привозять уже готовісіньку, я її тільки перед вашим приходом у розігріту духовку ставлю, суто для аромату і красивого вигляду.
— Що-о-о?! — Вадим з Олегом так вибалушили очі, що ті ледь на стіл не повипадали.
— А ще, — вела далі Марина, вже абсолютно не приховуючи свого полегшення й веселощів, — двічі на тиждень до мене приходить клінінгова служба. Дівчата мені тут усе вимивають до блиску, перуть і прасують.
А одна чудова жіночка з їхньої фірми, Надія Петрівна, іноді готує нам щось простеньке, по-домашньому — борщику там наварить чи домашніх котлет насмажить. Які ви, до речі, теж минулого разу нахвалювали, аж за вухами лящало.
— Але ж… Але нащо ти весь цей час влаштовувала цей цирк? — Вадим мав вигляд людини, якій щойно повідомили, що Земля насправді квадратна.
— А потім, мій любий, що ти від самісінького першого дня нашого шлюбу щокроку порівнював мене зі своєю дорогою мамою! Пригадуєш? «А от мама так ніколи не робила», «а от у мами борщ набагато наваристіший».
Я ж цілих пів року чесно намагалася дотягнутися до того ідеалу. Зі шкіри пнулася, думала, хоч словечко похвали заслужу… Спалила на вугілля не одну сотню котлет, зіпсувала, мабуть, тисячу млинців.
А потім просто плюнула на це невдячне діло і найняла Надію Петрівну. І знаєш що найсмішніше? Саме того вечора ти вперше за все наше спільне життя розхвалив мою куховарню!
Відтак вона повернулася до мене:
— А коли мій Вадим унадився щотижня водити додому друзів і наліво й направо вихвалятися, яка в нього дружина неперевершена господиня, мені довелося тримати марку. Імідж, знаєте, зобов’язує відповідати статусу.
Я сиділа мов громом прибита. Олег мовчав, ніби води в рот набрав. Вадим теж дармової рибки з’їв.
— Тобто виходить… — нарешті важко й повільно прочавив із себе Олег, — що всі ці роки я, дурень, порівнював свою Світлану з… елітним рестораном і професійною хатньою робітницею?
— В яблучко! — радісно сплеснула в долоні Марина. — Ти порівнював свою втомлену дружину, яка після цілого робочого дня ще й стоїть у другу зміну біля плити, з цілою командою професійних кухарів та оплаченою прибиральницею.
Додому ми поверталися в абсолютній, але дуже промовистій тиші. Олег зосереджено крутив кермо, дивлячись виключно прямо перед собою на дорогу.
А я задумливо розглядала вогні нічного міста, відчуваючи в душі якусь дуже дивну суміш солодкого тріумфу та легкого спустошення.
— Ти пробач мені, Світланко, — нарешті тихо промовив він, коли ми вже паркувалися біля нашого будинку. — Я хоч якось можу спокутувати свою дурість і провину перед тобою?
— О, ще й як можеш, любий! — я лагідно, але з хитринкою поцілувала чоловіка в щоку. — Відзавтра ми теж двічі на тиждень викликаємо клінінгову службу і харчуємося виключно смакотою з ресторанів. А всі чеки, мій дорогий естете, оплачуєш ти зі своєї кишені.
Олег кілька секунд спантеличено дивився на мене, а потім приречено кивнув:
— Справедливо. Буде мені хорошим уроком на все життя.
Відтоді в нашій оселі панує ідеальна чистота і подають розкішну вечерю. Щоправда, мій благовірний тепер частенько ходить якийсь похмурий, особливо в ті дні, коли сідає зводити свій місячний баланс та перевіряє фінанси на картці.
Навіть не уявляю, з чого б це йому так сумувати?
Знаю тільки одне: він уже сто разів пошкодував про те, що мав необережність дорікати мені курячими котлетками.
Ось такий кумедний, але дуже повчальний лист надіслала нам наша читачка, а ми лишень трохи додали йому літературних барв, щоб потішити вас цією історією.
Як кажуть у народі: «Не все те золото, що блищить, і не кожна господиня свята, що пироги пече». Цікаво, а вам доводилося стикатися з такими «ідеальними» людьми у своєму оточенні, і як ви реагували на подібні порівняння?
