І тут чоловік завдав чергового удару – вирішив переїхати з великого міста до маленького, мого рідного містечка, але я просто ненавиджу це місто, не хочу жити у ньому

Мені 30 років і – класика жанру – півроку тому накрила криза середнього віку, потім криза у стосунках із чоловіком. Сама вже впоратися не можу з усією інформацією, проблемами тощо.

Але зрозуміла одне, що проблеми почалися з появою проблем усередині мене. До 30 років моє єдине досягнення – це дитина.

Немає успішної кар’єри, ні цікавої роботи, немає хорошої сім’ї з нормальними відносинами. А головне, що я не маю мети чи мрії.

Некорисне існування. Духовно я спорожніла і як видертися, не розумію.

Скандали та відсутність порозуміння з чоловіком довели нас майже до розлучення. Ми не чуємо одне одного, він не може підтримати мене, не розуміє причин моїх душевних мук.

А я від цього ненавиджу його ще більше. Замкнулась, закрилася у собі. Почуваюся марною.

І тут чоловік завдав чергового удару – вирішив переїхати з великого міста до маленького, мого рідного містечка. Але я просто ненавиджу це місто, не хочу жити у ньому.

Між нами та всередині мене все посилилося ще більше. Ми без кінця ображаємо одне одного, топимо одне одного у взаємних претензіях.

У мене енергії та сил просто вже немає, прокидаюся вранці як у тумані, і живу так щодня. Намагаюся читати книги, статті, знайти допомогу самій собі. Безуспішно.

Від цього страждає моя дитина (йому 2 роки і фактично я ще в декреті). Розумію кілька речей, що хочу жити у великому місті, хочу знайти цікаву роботу до душі, яка мене задовольнятиме (тут роботи просто немає), хочу розуміти чоловіка, який дбає і не байдужий.

Хочу стати щасливою, знайти в собі спокій та гармонію. Одним словом, банальна жіноча криза середнього віку очевидна.

Хоч і самодіагноз, але вірний. Але зараз я втомилася, видихнулася, морально постаріла і не в змозі вже знайти вихід.

Чоловікові пропонували розлучення, спокійно, без скандалів. Він категорично проти, але без кінця кричить на мене, ображає, зривається.

Просила піти жити в інше місце, просто ігнорує мене або сміється з мене. А я більше так не можу, мені й так із собою важко.

Хочу навчитися любити себе, приймати себе, але не виходить. Я постійно не можу пробачити себе, але за що – сама не розумію.

Постійно у претензіях до себе. Простіше кажучи, поїдом себе з’їдаю. Допоможіть дуже прошу, як це побороти?