А вона що? Тільки сльози ллє… Але це ще не все лихо: здоров’я тепер зовсім нікудишнє, треба лікуватися й лікуватися, а грошей — катма. Усі копійки до останньої пішли на те, щоб нарешті почути в хаті дитячий сміх! — розповідає подрузі Людмила, важко зітхаючи.
— Ні, я все ж таки дивуюся, як у чоловіків совісті вистачає на таке? — обурюється приятелька. — Мабуть же, вона не тільки для себе все те терпіла, а тому що чоловік дитинку випрошував, правда ж?
— Саме так. Якщо чесно, то Олена давно б уже рукою на все махнула. Живуть люди без діток — і непогано собі почуваються. Живуть для себе, для рідні, подорожують… Могла б стільки грошей заощадити та жити собі в усмішці, ні про що не турбуючись.
Так ні — чоловікові подавай спадкоємця, а свекруха всю лисину проїла тими «онучатами». Тепер будуть у них і дітки, і онуки, а в Оленки — нескінченні лікарні й невідомо ще, чим воно все закінчиться, — відповідає Людмила.
— Я, звісно, грошима підсоблю, скільки зможу, але я їх теж не малюю. У мене свій чоловік, двоє соколят, і ми далеко не мільйонери. А найобразливіше те, що я її давно застерігала від цих танців на граблях навколо материнства.
Боротьба завдовжки в життя
Людмилі тридцять дев’ять, а її старшій сестрі Олені — сорок два. У Люди все склалося легко: у двадцять вісім з’явився перший малюк — синочок, а в тридцять п’ять вони з чоловіком дочекалися й донечку.
У сестри ж, яка пішла під вінець у двадцять п’ять років, майже сімнадцять літ триває виснажлива боротьба за право називатися мамою.
Справедливості заради варто сказати, що Олена з чоловіком-однолітком спершу не поспішали. Завзялися лише тоді, коли Людмила стала мамою. Олені тоді було тридцять один, вони з чоловіком якраз купили двокімнатну квартиру, працювали успішно, обставилися гарно, об’їздили пів світу і вирішили: час настав.
Коли ж звичайною дорогою диво не трапилося, пішли до лікарів. З’ясувалося, що Олені допоможе тільки ЕКЗ. Чоловік тоді бив себе в груди, присягався, що буде з нею до кінця, що вони переможуть і обов’язково стануть батьками.
Навіть свою матір суворо осаджував, коли та починала скиглити:
— А я ж казала, що треба було раніше про дітей думати, а не на потім відкладати!
У випадку Олени, до речі, не було різниці, коли б вона за це взялася. Тож почалися процедури. Перша спроба виявилася невдалою, після неї довелося ще й довго відновлюватися.
— А потім усе закрутилося, наче той конвеєр: спроба — невдача — лікування. І так п’ять разів, уявляєш! П’ять! Гроші витікали, як вода крізь пальці. Спершу на процедури, потім на відновлення організму.
Їй уже й лікарі натякали, що час спинитися і, може, подумати про всиновлення, але ні — вона заради чоловіка була готова хоч у вогонь, хоч у воду.
— Знаєш, — зітхав тоді її благовірний, — якщо тобі так важко все це дається, давай уже облишимо цю тему. Ні, всиновлювати нікого не будемо. Просто забудемо про все і житимемо далі.
Людмила переконана: це говорилося таким особливим тоном, щоб Олена відчула провину. Щоб вона зрозуміла: чоловік страждає і готовий зректися мрії лише через її слабке здоров’я.
— Типовий маніпулятор! — гнівається Людмила. — Зітхне так тяжко, очі опустить… Звісно, Оленка одразу кидалася заперечувати: «Ні-ні, ми не відступимо, ми ще раз спробуємо!».
— Олено, може, пора вже перестати себе калічити? — не раз і не два казала сестрі Людмила. — Хто ці твої муки оцінить? Кожна процедура б’є по тобі дедалі болючіше. Це ж не вітамінки пити. Відпусти вже цю ситуацію, Богом прошу!
— Ти не розумієш, — плакала сестра. — Тобі доля одразу подарунок зробила, а я… Мені чоловіка шкода, він так мріяв про маля, з нього б такий чудовий батько вийшов.
Удар у спину
Остання невдала спроба в Олени була півтора року тому. А трохи пізніше жінці поставили важкий діагноз. На щастя, поки що не фатальний, але звичайне лікування не допомогло — радять робити складну операцію.
А це означає — не працювати кілька місяців, а може, й зовсім отримати інвалідність. І лікарі прямо кажуть: хвороба — це наслідок тих нескінченних спроб стати матір’ю.
— І тут з’ясовується, що наш «ідеальний чоловік» уже цілих сім місяців чекає дитину на стороні! — Людмила ледь стримує лють. — Поки дружина себе нівечила, поки лікувалася, цей майбутній «тато року» розважався на повну і навіть примудрився стати батьком без жодних лікарів. Оленці й так світ не милий, а тут ще й таке.
— Просто я вже не міг так жити, — заявив чоловік, коли все випливло на поверхню. — Скільки років ми в напрузі, а останнім часом ти взагалі постійно хвора. Вдома — суцільний лазарет, мене сюди вже ноги не несли.
— Найстрашніше — зрадити саме в таку хвилину, — вважає подруга. — Який же він негідник, чесне слово! Ну скажи ти по-людськи: «Ми розлучаємося». Ще до того, вони чекають дитину. Навіщо на дружину ще й такий тягар вішати? Не вірю я, що в них це вчора почалося…
— Звісно, не вчора! Почалося ще роки три тому, коли Оленка ще намагалася для нього диво створити, — киває Людмила.
— Та його пані працює з ним якраз три роки. Уявляєш? Кажуть, що чоловік любить дружину здоровою, але ж вона навіть не для себе старалася, а для нього! А він знав — і не зупинив. Якби не та остання спроба, може, не було б таких руйнівних наслідків для організму.
Свекруха, звісно, синочка вигородила: — А що йому лишалося робити? Хворіти поруч чи життя занапастити, відмовившись від мрії? Олена теж хотіла бути мамою, не звалюйте все на мого сина. Він має право на щастя.
Зараз перед Оленою стоїть питання розлучення та поділу майна. Чоловік уже заявив: «Нам же треба десь жити, у нас скоро маля з’явиться».
Олена, звісно, щось собі купить, якусь тісну кімнатку в передмісті. Але на операцію та лікування потрібні гроші, яких немає. Взагалі нічого немає: ні сім’ї, ні статків, ні здоров’я.
— Бо треба було про себе думати, а не про НЬОГО, хай йому грець, — підсумовує молодша сестра.
Цю історію розповіла нам читачка Людмила, і серце стискається від такої несправедливості. Кажуть у народі: «Хто себе не береже, того і доля не жаліє», бо часом ми кладемо своє життя на вівтар чужих бажань, забуваючи, що той вівтар може виявитися холодним і чужим.
Буває так, що найбільша самопожертва обертається найбільшою зрадою, і саме тоді доводиться вчитися любити себе заново, по крихтах збираючи понівечену душу.
А як ви вважаєте, чи повинна жінка йти на такі ризики заради мрії чоловіка, чи в житті є межа, за яку не варто переступати навіть заради найдорожчих?
