Кажуть, небо карає людей, виконуючи їхні бажання. Багато років тому я була шалено закохана в одного чоловіка, кликали його Юрком, але він не відповів мені взаємністю.
Він одружився, жив зі своєю дружиною щасливо усі ці роки, у них з’явилося двоє дітей — хлопчик та дівчинка. Я довго не могла змиритися з тим, що його не буде у моєму житті. Багато плакала.
Потім мені зустрівся мій майбутній чоловік — Сергій. Він добрий, надійний, закохався в мене і захотів створити зі мною сім’ю.
Я довго сумнівалася, перш ніж зважилася на шлюб. З одного боку, я кохала, як і раніше Юрка, з іншого боку він про мене вже забув, йому було все одно, що я без нього страждаю.
То чого ж і на кого мені чекати все життя? За що я сама караю себе самотністю, якщо є інша людина, яка мене кохає, і з якою я можу створити свою сім’ю?
І я вже на своєму гіркому досвіді переконалася, як це боляче, коли тебе знати не хоче той, кого ти кохаєш. Мені було шкода руйнувати мрію свого майбутнього чоловіка.
І я вийшла за Сергія заміж. У шлюбі виявилося, що ужитися разом ми не можемо. Хоч він мене й кохав, але виявився дуже грубою і неприємною людиною.
Його характер виявився повною мірою лише після появи дитини. Мені довелося тяжко, бо я його з самого початку не кохала, а шкодувала.
А тут і жалості до такої людини бути вже не могло. Натомість я постійно згадувала Юрка, якого кохала. Так, зізнаюся, були до нього почуття усі ці роки.
Порівнювала чоловіка подумки з ним. Сумувала. Потім вирішила, що не можу далі терпіти це все і розлучилася з чоловіком. Як би я тоді знала, що Юрко згодом прийде до мене та повідомить шокуючу новину. Дуже шокуючу новину.
Розлучення було дуже важким. Донька залишилася зі мною. Ось уже 2 роки я живу одна з донькою і про розлучення не шкодую. Відпочиваю. З тим, що ніколи не буду з Юрком, якого кохала, якось примирилася. Надій на нього вже не було.
І ось нещодавно він приходить під двері моєї роботи, зустрічає мене і заявляє, що, мовляв, скучив за мною, давно хотів побачитися. Це було якесь диво.
У його очах була наче радість, що він бачить мене. І мені хотілося б також радіти, але чомусь виникла недовіра до нього. Чому він так різко прийшов? Адже мовчав усі ці роки.
Потім з’ясувалося, що дружина покинула його. Пішла до іншого чоловіка, свого колеги. Із собою забрала доньку, бо вона була її улюбленою дитиною.
Старшого сина, а йому вже 9 років, лишила з ним. Тому що сина любила менше, бо син більше любив батька і задирав молодшу сестричку, і тому що син взагалі такий собі шибеник, у нього деякі проблеми з поведінкою в школі.
А вона замучилась ці проблеми вирішувати. І залишився мій у минулому шалено коханий чоловік один з дитиною на руках. І одразу його потягнуло на спілкування зі мною.
Я запитала його, чи не з тим він прийшов, щоб запропонувати мені жити з ним однією сім’єю і виховувати його сина? Він відповів, що був би не проти.
Почав розповідати мені, що таємно кохав мене усі ці роки, згадував. Що із дружиною був заради дітей.
Одним словом, все, що зазвичай говориться у таких випадках. І я зрозуміла, що не вірю йому. Що він до мене вже зустрічався з усіма можливими варіантами – у молодості він подобався багатьом. Але нікому він уже не потрібний.
А до мене прийшов до останньої, коли кращих варіантів не залишилося. Тому що знає, що я його шалено кохала, і маю прийняти будь-якою, навіть з чужою дитиною.
Так, звісно, я його все ще кохаю, але приймати не хочу. Після розлучення дружина відсудила у нього квартиру, йому довелося переїхати до батька, звичайно, йому там незручно, ще й із сином. Господарством займатися нікому, дитину виховувати нікому, мати потрібна. Хлопчик проблемний.
Йому було б дуже зручно переїхати до мене і перекласти на мої плечі всі свої проблеми. І не кохає він мене насправді.
А я, якби ще була одна, може б і подумала. Але маю доньку. Їй-то за що чужого хлопчика терпіти в будинку і під вітчима підлаштовуватися?
І я все це йому висловила та відмовилася з ним спілкуватися. У нього очі були, як у побитого собаки. А я тепер просто шокована. І взагалі не знаю, як жити далі.
Я з чоловіком жити не змогла, тому що його кохала і згадувала. А він без мене жив чудово, поки все було добре. Згадав про мене тільки, коли в житті пішла чорна смуга.
І рада б бути з ним, але не за таких умов. Як я колись мріяла, що він ось так прийде і скаже, що кохає і пам’ятає, що запропонує розлучитися і піти до нього. А цього не сталося. А сталося ось так.
Почуваюся гидкою і зрадницею свого кохання. Мені шкода того, кого я кохала і, якщо чесно, і досі кохаю.
Може, він знайде собі іншу жінку, яка стане матір’ю його синові, а я шкодуватиму про це все життя, що не скористалася своїм шансом. Але інакше вчинити зараз я не можу.
