Щойно Ірина Миколаївна зробила останній ковток кави, до кімнати ввірвалася донька Катруся, навіть не спробувавши зняти взуття.
— Мамо, ти ж нікуди не поспішаєш! — кинула вона на ходу, сунувши в руки матері важкий паперовий пакет із продуктами — у Сергійка температура, а у нас конференція в іншому місті.
Оленку й Вовку потрібно забрати з садка о п’ятій, на вечерю тільки суп — вчора знову їли макарони, у Вовки щоки червоні. Все, я біжу!
Ірина стиснула пакет так, що бутерброди захрустіли.
У скронях застукало. З передпокою вже доносилися крики: Оленка впустила щось скляне (третій раз за цей місяць), Вовка верещав: «Хочу мультики!», а за стіною глухо кашляв Сергійко.
— Катю, стій! — Ірина різко ступила вперед, перегороджуючи шлях до дверей. — Я не можу сьогодні. У мене…
— Що значить «не можу»? — дочка округлила очі, ніби почула щось немислиме. — Ти ж цілими днями вдома! Чим ти взагалі зайнята?
Ірину ніби ошпарили окропом.
— Чим зайнята? — її голос раптом став тихим і небезпечним. — Тридцять років без вихідних. Ростила тебе одна. А тепер хочу просто… дихати.
Катя фиркнула, закотила очі.
— Ой, от драма! «Я тебе ростила, я тобі винна». Мамо, усі бабусі сидять з онуками, ти що, свята?
Двері зачинилися з таким гуркотом, що затремтіли шибки у серванті. Ірина залишилася стояти зі зім’ятою пачкою бутербродів і клубом у горлі.
Пенсія мала стати початком нового життя.
Усе своє свідоме життя Ірина Миколаївна тягла на собі непосильний тягар: одна піднімала Катю, працювала на двох роботах, щоб дочка здобула освіту, потім допомагала з онуками.
Але раптом вона усвідомила — досить.
Вона продала більшу частину городу, залишивши лише кілька грядок із петрушкою та ромашками.
Завела кота Барсика та пса Жульку — щоб у будинку не було так порожньо. Провела інтернет — мріяла дивитися бразильські серіали, навчитися вишивати й нарешті спати до обіду.
Але оточуючі чомусь вирішили, що якщо Ірина Миколаївна тепер «нічим не зайнята», то зобов’язана бути на побігеньках у всіх.
— Іро, ти ж все одно вдома! — варто було Ніні Петрівні, сусідці, помітити її у вікні, як одразу ж лунало:
— Я до онуків їду, ти мій город під контролем тримай, гаразд? Полив, прополка… І якщо заморозки будуть, накрий огірки!
Зінаїда, сестра покійного чоловіка, приїжджала «на пару днів», але залишалася на тижні.
— Ірочко, у тебе ж просторо! — казала вона, розкладаючи свої речі по шафах. — Та й готуєш ти божественно, а я втомилася біля плити стояти. Ой, а що це у тебе в холодильнику порожньо? Треба б пиріжків напекти…
Але найбільше діставалося від Каті. Дочка раз у раз підкидала дітей:
— Мамо, ми з Сергійком на концерт їдемо, посидь з дітьми!
— Оленці на свято біла сукня потрібна, а я на роботі, ти купиш?
— Вовка шмаркає, в садок не можна, забереш його?
А одного разу й зовсім заявила:
— Мамо, ти ж пенсію отримуєш! Мусиш заощаджувати. Дасиш у борг? У нас іпотека, а банк затягує з схваленням…
Ірина Миколаївна давала гроші. Сиділа з онуками. Поливала чужі грядки. Терпіла Зінаїдині шпильки.
Бо як відмовити?
Адже це ж рідні.
Але одного разу вона зрозуміла — якщо не зупиниться зараз, так і помре чужою нянькою.
Три дні Зінаїда жила в Ірини Миколаївни, і з кожною годиною терпіння господині тануло, як сніг у березні.
— Ірочко, що це за штори? — кривилася гостя, розвалившись на дивані. — Зовсім вицвіли. Треба нові. Та й шпалери ці вже ніхто не клеїть…
Ірина Миколаївна стиснула зуби, відчуваючи, як знайомий біль знову стискає скроні.
— А на вечерю зроби рагу з картоплею, — продовжувала Зінаїда, гортаючи журнал. — Ти ж знаєш, як я його люблю.
І Ірина різала цибулю, хоча терпіти не могла цієї страви. Ніж стукав по дошці зліше, ніж зазвичай.
Увечері Зінаїда дістала пляшку саморобної настоянки.
— Випий зі мною, Ірочко, — простягнула вона келих. — Розвійся трохи!
Але Ірина відмовилася — не хотілося ні веселощів, ні її компанії. Зінаїда пила одна, і з кожною чаркою язик її розв’язувався все більше.
— А пам’ятаєш, як ми з мамою Володю відмовляли на тобі одружуватися? — раптом хихикнула вона. —
Місяць йому мізки парили! Мама аж плакала: «Володю, та куди ти? Вона ж худа як тріска, грудей немає, і рідня у неї — одна п’яна тітка. Пропадеш з нею!»
Ірина різко вдихнула. Пальці вп’ялися в підлокітники крісла.
— А він, дурень, вперся! — Зінаїда голосно розсміялася, розмахуючи келихом. — Твердив: «Вона у мене найгарніша!» Ми з мамою тоді тиждень сміялися!
Червоний напій пролився на скатертину, залишивши криваву пляму.
Ірина дивилася на неї, відчуваючи, як щось холодне й важке розливається всередині.
— І знаєш що? — продовжувала Зінаїда, не помічаючи, як зблідло обличчя господині. — Мама ж до останнього сподівалася, що дітей у вас не буде. Казала…
— Завтра вранці ти їдеш, — раптом тихо, але чітко сказала Ірина.
Зінаїда отетеріла.
— Що?
— Я викличу таксі. Потяги ходять часто, квиток поміняєш на вокзалі.
— Та ти здуріла! — гостя схопилася, розплескуючи рідину з бокалу. — У мене квиток тільки через два тижні!
— Не моя проблема.
— Та як ти смієш?! Я ж родина!
— Родина не тицяється брудною білизною, — Ірина вперше за вечір підняла на неї очі. Погляд був крижаним. — Усе. Розмова закінчена.
Зінаїда металася по будинку — то благала, то кричала, що Ірина «безсердечна егоїстка». Але та мовчки пішла до спальні й зачинила двері.
Вранці таксі приїхало рівно о дев’ятій.
— Ти пошкодуєш! — сичала Зінаїда, жбурляючи речі у валізу. — Хто тобі в старості склянку води подасть?!
— Точно не ти, — відповіла Ірина й зачинила хвіртку.
Не минуло й години, як задзвонив телефон.
— Мамо, що ти наробила?! — верещала Катя. — Тітка Зіна в істериці, каже, ти її вигнала!
— Так, вигнала, — спокійно сказала Ірина. — І знаєш що? Мені набридло бути для всіх зручною.
На іншому кінці дроту повисла тиша.
— Але… вона ж рідна…
— А я — ні?
Донька різко замовкла, потім пробурмотіла:
— Гаразд… Поговоримо пізніше…
І кинула слухавку.
Ірина повільно видихнула. Вперше за багато років у її будинку було тихо…
Після від’їзду Зінаїди та важкої розмови з Катею Ірина Миколаївна довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно.
У голові крутилися образливі слова, згадувалися роки принижень. Рука сама потягнулася до телефона.
— Люсю, це я, — її голос здригнувся.
— Ірко? Що трапилося? — стривожилася подруга дитинства Людмила.
І Ірина виклала все: про «одкровення» Зіни, про вічні прохання дочки, про сусідський город.
— Нарешті! — замість співчуття пролунав радісний вигук. — Та я тобі сто років кажу: всі на тобі, як на підніжці, їздять! Ти не прислуга, не нянька і не гаманець!
— Але ж… родина… — невпевнено пробурмотіла Ірина.
— Яка ще родина? — фиркнула Люся. — Родина — це коли люблять, а не використовують.
Розмова перейшла у спогади про юність, про мрії об’їздити весь світ.
— До речі, про подорожі, — пожвавилася подруга. — Я квитки в Трускавець взяла. Наступного тижня. Поїдеш зі мною?
— В Трускавець? — Ірина розгубилася. — А якщо Каті…
— Якщо Каті щось знадобиться, — твердо перебила Люся, — вона доросла жінка. Ти їй усе життя допомагала. Тепер твоя черга жити.
За вікном щебетали горобці, а в слухавці чулося рівне дихання подруги.
— Знаєш що… Я поїду, — раптом рішуче сказала Ірина.
— Ура! — засміялася Люся. — От це я розумію — нарешті заживеш!
Вони ще годину базікали, будували плани. А після розмови Ірина дістала старий фотоальбом. На пожовклій світлині дві дівчини в яскравих сукнях сміялися на тлі річки.
«Пора», — подумала вона, обережно торкаючись фотографії.
Наступного ранку Ірина купила квиток. А коли Катя (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) зателефонувала, щоб, як зазвичай, попросити посидіти з дітьми, мати вперше в житті твердо сказала:
— Не зможу. У мене свої плани.
І, на свій подив, не відчула жодної краплі провини.
Через тиждень Ірина Миколаївна застібала валізу, коли за вікном загурчав мотор.
«Раніше часу приїхали», — подумала вона, виходячи на ґанок.
Але замість таксі у дворі стояла машина дочки. Катя вже вивантажувала сумки та дітей.
— Мамо, привіт! — кинула вона, ніби так і треба. — Ми з Сергійком терміново їдемо, квитки куплені. Діти з тобою.
Оленка й Вовка тут же обступили бабусю. Ірина обійняла їх, але погляд, спрямований на дочку, був твердим.
— Не вийде, Катю. Я їду.
— Куди?! — дочка закам’яніла.
— В Трускавець. З Люсею.
— Мамо… — голос Каті здригнувся. — Ми ж не можемо перенести!
У цей момент під’їхало таксі. Ірина нахилилася до онуків, поцілувала їх.
— Слухайтеся тата.
Потім взяла валізу й попрямувала до машини.
— Мамо! — Катя майже заверещала. — Ти жартуєш?!
Ірина обернулася.
— Анітрохи.
Двері зачинилися. Машина рушила.
Катя застигла, проводжаючи її поглядом. З-за паркану з’явилася Ніна Петрівна, розвела руками:
— Ну й ну…
Автомобіль звернув за ріг. Ірина відкинулася на сидіння й заплющила очі.
Вперше за багато років вона їхала туди, де мріяла побувати багато років, і туди, де вона нікому нічого не була винна.
Вона їхала назустріч собі.
