Все почалося близько п’яти років тому. Познайомилася я з хлопцем, котрий на той момент уже давно жив у Києві. Приїхав до нашої провінції за 750 км у гості до тітки. Тут і зустрів мене. Першої ночі, сидячи з ним на лавці (добре було літо) я терпляче слухала про його недавнє розлучення. Він говорив про рану, завдану колишньою дружиною.
Вона просто зрадила йому, тим самим зруйнувавши сім’ю, в якій син підростав. Я його заспокоювала, співчувала. До мене, як магнітом, завжди тягнуло скривджених і розчарованих. «Лікування» пройшло успішно, і невдовзі Ігор став дуже часто приїжджати до нас у селище, але вже не до тітки, а до мене. Самі уявляєте, відстань не дуже маленька, а тут раз на два-три тижні він у мене.
Приїжджав завжди (крім відпусток) у буквальному слові на ніч. У суботу ввечері прибув, а вранці у неділю їхав. Чекала на нього завжди з нетерпінням. Не можу з упевненістю сказати, чи було це кохання. Просто сильна прихильність або взагалі чисто фізичний потяг. Я сама, якщо чесно, то не можу відповісти на це питання. Але те, що почуття було сильне, я зрозуміла, коли ми розлучилися. Причому найнесподіванішим для мене чином.
Він приїхав вкотре (з моменту нашого знайомства минуло понад два роки). Вечеря при свічках, інтимна обстановка, ігристе, тиха розмова ні про що. І тут чую його слова: “Рідненька, ти вийдеш за мене?”. З мого боку розгубленість, збентеження. Обіцянка подумати. Я б, напевно, згодом погодилася, якби не один дзвінок.
Вранці він, як завжди, поїхав. Наступного дня, вранці, збираючись на роботу, чую звук смс на телефоні. Усміхнулася, з упевненістю, що це як завжди його «доброго ранку, рідненька!». Ми з ним спілкувалися дуже щільно у телефонному режимі. Відкриваю та не можу повірити.
Мені пишуть: «Привіт, можна дізнатися за яким правом ви дівчина дзвоните моєму чоловікові?». Що було зі мною, важко описати. Але я, як людина цивілізована, зателефонувала за цим номером і поспілкувалася з Тетяною. Благо дівчина також була адекватною. Надто глибоко я копати не стала. Просто дізналася, що їхні стосунки тривають вже близько року, і вони живуть разом! Зателефонувавши йому, я просто поставила одне запитання і одразу зрозуміла, що це правда.
Одне не можу зрозуміти, як він примудрявся, будучи в Києві, жити з нею та спілкуватися зі мною по телефону так, що я навіть жодного разу нічого не запідозрила? Не було ні пошепки, ні пропущених дзвінків, ні тиші у відповідь на мої смс. Не було ніколи обмеження у часі спілкування. Я спокійно могла зателефонувати йому о другій ночі, і спокійно з ним спілкуватися.
Моя реакція була для мене передбачуваною. Зради пробачити я ніколи б не змогла, хоча надалі з нею я і не стикалася. Далі були його постійні дзвінки, приїзди. Але після цього я жодного разу його не бачила. Коли він приїжджав, я навмисно зникала. Потім я взагалі поїхала в інше місто. Дуже довго, навіть змінивши у житті практично все, не могла його забути.
Зараз з упевненістю можу сказати, що через два роки, у мене все добре. З ним би я не хотіла бути. Я ніколи більше не дзвонила і не писала йому, хоча знаю, що він так само з Тетяною. Він не дзвонить мені, звичайно, щодня, але раз на місяць стабільно. Просто так дізнатися як справи. Він обов’язково вітає мене з усіма святами, хоч я не відповідаю. Він пам’ятає всі наші дати і нагадує мені про них.
Навіщо йому це все треба? Чому не викреслити мене зі свого життя і не жити щасливо з тим, яке сам і вибрав? Хочу зрозуміти, але не можу.
