Мені 37. Працюю масажистом. Усе пристойно: медичний масаж діткам із проблемами після травм. За професією я терапевт. Після інституту навіть працювала в поліклініці.
Потім перекваліфікувалася. Житло своє є – бабусі наше все! І млинцями нагодують, і житло залишать. Батьків немає – аварія. Не заміжня, і не хочу заміж. І дітей не хочу. Егоїстка? Можливо.
Два роки тому сусідню з моєю квартиру купив чоловік. Познайомилися. Ігор, 39 років, розлучений, дітей немає, працює на харчовому виробництві.
Ввічливий, приємний, уважний. Зав’язалися в нас стосунки, благо й ходити далеко не потрібно було.
У Ігоря є мама і сестра, живуть у Рівному, від нас. Два роки ми жили спокійно, гостьовим шлюбом, так би мовити. До родичів Ігор їздив рідко: робота, відстань. Сестра його рік тому розлучилася, живе з мамою. Дзвонили один одному часто, все добре, жодних проблем.
Про мене сестра Ігоря знала, ніяких поганих думок не висловлювала. Та й що вона скаже? Братик у сорок років з жінкою зустрічатися надумав? Ось у липні телефонує сестра, Еліна її звуть.
— Брат, виручай! Мене кавалер на море хоче вивезти, а маму не можу залишити. Приїдь на кілька тижнів, а я хоч розвіюся.
Мамі Ігоря 73 роки. Сестрі – 43. Молода ще. Ігор і запропонував мені:
— А поїхали вдвох? Місто подивишся. Із рідними моїми познайомишся нарешті. Ну і сестру виручимо.
Залагодили робочі моменти, зібралися і поїхали. У Рівне я, до речі, закохалася з першого погляду. Передчувала прогулянки та екскурсії. Але вийшло все не так, як мріялося. Приїхали до мами. Із сестрою познайомилися.
А мама Ігоря навіть не встала з дивана, тільки подивилася на нас байдужим поглядом. Гаразд я, чужа людина. Але син? Ні «доброго дня», ні обійняти. Дивно.
Еліна показала нам де і що лежить, де спати будемо. Посиділи, повечеряли, поговорили. Мама так і не встала з дивана, телевізор дивилася. Мені, як лікарю, така поведінка здалася дивною. Пам’ятаю я ще бабок у поліклініці. Гаразд, думаю, зациклюватися не буду.
Уранці Еліна відбула на відпочинок. І ось тут почалося. Мама сама не їсть і не п’є. Усе потрібно приготувати і принести їй у кімнату. У туалет її потрібно відвести. Настрій у неї змінювався на раз: то спокійна сидить, то тарілку може на підлогу кинути.
Я кілька днів на це подивилася, а потім поставила резонне запитання:
— Ігоре, ви маму лікарю показували? Я як лікар тобі кажу – симптоми дуже нехороші. Тут потрібен психіатр.
— Ну Еля ж нічого не говорила, отже, все нормально, – відповідає.
Наступного ранку я прокинулася від запаху газу. Вийшла на кухню, так і є – на плиті всі ручки відкриті, газ виходить. Врятувало те, що вікна відчинені завжди. Літо, спека, і немає ні вентилятора, ні кондиціонера.
— Ігор! – кажу, – Це вже не жарти.
— Ну не знаю, потрібно просто перекривати газ, – відповідає.
Гаразд. Не моя це справа, нехай самі розбираються. Попросила я Ігоря в аптеку мені сходити, голова розболілася. Пішов він, а я чую шум. Зайшла в кімнату до Світлани Іванівни, а вона з вікна сітку москітну видавила і у вікно горщики з квітами викидає.
На мій крик повернулася і в мене горщик запустила. І як почала все жбурляти, штори обірвала, крісло перевернула. І все це мовчки. Я лікар, я всяке бачила. А якби на моєму місці була звичайна, непідготовлена людина?
Повернувся Ігор. Побачивши погром у квартирі, погодився викликати лікаря. Телефонувала я, пояснила ситуацію. Приїхала спеціалізована бригада. Сяк-так заспокоїли буйну бабусю, укол зробили.
— Госпіталізація тут потрібна, – кажуть.
— Без сестри це питання вирішувати не стану, – відповідає Ігор, – вона приїде за три дні, тоді й розберемося.
Я ще раз спробувала вмовити чоловіка, що жарти погані, людина небезпечна і для себе, і для оточуючих, але Ігор на своєму стоїть: без рішення сестри мама нікуди не поїде. Тоді я просто зібрала речі і поїхала.
Не хочу жити у квартирі й очікувати щохвилини, а що полетить у мене? Так, я лікарка. Але я і просто жінка, якій страшно перебувати поруч із буйною людиною. Та й не родичі ми, я і не зобов’язана і не винна нічого. Ігор усе зрозумів. Жодного слова докору.
Повернувся Ігор додому через тиждень. Маму вони відвели на прийом. І там поставили діагноз (поки ще не точно) – важкі проблеми з головою. І лікар дуже здивувався, чому раніше не звернулися? Фізично Світлана Іванівна здоровіша за космонавта, а от із головою – біда. Призначили лікування.
І почалися дзвінки від Еліни. Суть така: я матір у психлікарню не здам. Без нагляду її ЗАРАЗ залишати не можна. Мені доведеться звільнятися і дивитися за мамою. Ти, брате, у цьому разі маєш мене утримувати і маму теж. І твоя «ця» (я, тобто), якби вона не приперлася з тобою, мама була б здорова.
— Рито, ну я ж не дурень, я ж розумію, що ти до хвороби мами стосунку не маєш жодного. А Елька просто біситься. Допомагати я їй буду. Може, доглядальницю знайдемо. Або інший вихід, – каже Ігор.
Поки що до мене в нього немає жодних претензій, усе, як і раніше в нас. А далі – не знаю, мені, врешті-решт, заміж за нього і його сім’ю не виходити, дітей із можливою обтяженою спадковістю не треба, спільного бюджету, з якого утримуватимуть маму і сестру, не вести.
А ви що думаєте? Варто продовжувати такі відносини з чоловіком?
Фото: авторський контент сторінки “Рідне Слово”.
