Ігор вимив руки й сів за стіл. Тарілка борщу вже чекала на нього. Його дружина, Олена, щось збирала в пакет.
— Знову онукам збираєш? — запитав Ігор, хитаючи головою.
— Ну, що тепер робити? Марійка їм життя дала, а сама з чоловіком цілими днями на роботі пропадають.
— Ой, Олено, не люблять тебе ні дочка, ні онуки. Усе ти бурчиш і бурчиш.
— Зате сваху всі люблять, вона добренька, живе одна, з усіма сюсюкається, — поклала пакет у холодильник. — Завтра, сходжу віднесу.
— У них що, їсти нічого? Вони більше за нас із тобою заробляють.
— Вони незрозуміло що їдять. І сваха їм тільки одні цукерки купує.
— Ось онуки її за це й люблять. А ти їм м’ясо, та сметану надсилаєш, — подав порожню тарілку. — Насип ще!
— Від цукерок у них зуби й животи болять.
Наївшись, чоловік попрямував до кімнати й, узявши в руки пульт, завалився на диван. Олена цього року пішла на пенсію, а чоловікові до пенсії ще три роки.
Хоч і свариться вона на дочку, що та “подарувала життя трьом, а в самої часу на них немає”, але намагається допомогти дочці.
Добре хоч онучці вже дванадцять: одному братові уроки допоможе зробити, за іншим у садок сходить, якщо батьки не встигають забрати.
А Олену, не люблять за суворий характер, любить вона, щоб у всьому був порядок.
У кімнаті пролунав дзвінок її мобільного телефону:
— Ігорю, ти не чуєш? — крикнула вона з кухні. — Візьми мій телефон!
Дзвінки припинилися, а почувся тривожний голос чоловіка. Поспіхом витерши рушником руки, кинулася в кімнату:
— Що там?
— Марійка з Максимом в дорожню пригоду потрапили, — сказав зблідлий чоловік.
— Як… що ти кажеш? Що з ними? Де вони?
— У лікарні.
— Збирайся, поїхали! — сльози покотилися з очей Олени.
Квапливо одяглися. І тут вона поглянула на годинник:
«Сьома година? А онуки ж самі. Як же вони?»
— Ігорю, завези мене до онуків і їдь сам! Вони ж там одні залишилися, мабуть голодні, а попереду ніч.
Схопила з холодильника пакет, сунула туди хліб, ковбасу, молоко і кинулася слідом за чоловіком. Серце розривалося на частини, там же дочка в лікарні й онуки самі.
Машина зупинилася біля будинку дочки.
— Ігорю, дзвони мені негайно, щоб не сталося. Сьогодні я в них залишуся ночувати.
Вилізла з машини й кинулася до під’їзду.
Зайшла в квартиру. Вибіг восьмирічний Олег, середній онук:
— Бабусю Олено, а мама з татом ще не прийшли.
— Де Наталка?
— Здрастуйте, бабусю, — з кімнати вийшла старша онука.
— А Павлусь де?
— Бабо, я тут, — вилетів звідкись молодший онук.
— Так слухайте мене! — суворо сказала бабуся. — Тато з мамою в лікарні, вони захворіли. Сьогодні з вами буду я.
— Бабо, а що ти принесла? — зазирнув у пакет молодший.
— Зараз розберемося, — зайшла на кухню. — Що у вас за безлад?
Поставила на плиту чайник, помила посуд і стала робити бутерброди. А на серці так неспокійно: як там дочка із зятем?
Ігор забіг до лікарні. У коридорі стояла сваха, судомно смикаючи хусточку.
— Ларисо, що там?
— Щось із головою і руку забив.
— А Марійка?
— Навіть не знаю, — і сваха знову заплакала. — Туди не пускають.
Ігор кинувся в бік операційної. Двері несподівано відчинилися і звідти вийшла медсестра:
— Вашого сина відправили в шосту палату.
— Можна мені до нього, — кинулася до неї Лариса.
— Можна, але він спить. Одягніть халат. Он на вішалці.
— Дівчино, дівчино, — кинувся до неї Ігор. — А як Марія, його дружина.
— Вона в операційній. Операція ще не закінчилася. Ви її батько?
— Так.
— Як закінчиться, я вам повідомлю.
Ігор залишився в коридорі сам. Дістав телефон і набрав номер дружини:
— Що там? — пролунав її переляканий голос.
— Марійка в операційній. Операція ще не закінчена. Максима вже в палату відправили. Сваха в нього. Олено, не плач!
— Бабусю, ти що плачеш? — до неї підійшла онука. — З мамою і татом щось сталося.
— Наталко, вони в аварію потрапили, зараз у лікарні.
— Що з ними?
— Поки не знаю, — Олена намагалася прибрати сльози з очей, але вони зрадницьки текли. — Там дідусь і бабуся Лара. Вони зателефонують.
— Ой!
— Наталко, ти вже братам поки що нічого не говори! Не лякай їх!
Онучка закивала головою і пішла у свою кімнату.
— Поїли? — бабуся зайшла на кухню.
— Спасибі, бабусю Олено! — вийшов з-за столу Олег.
— Спасибі, бабусю Олено! — вторував йому молодший брат.
— Олеже, ти уроки зробив! Скоро кінець року, поганих оцінок за семестр понаставлять.
— Бабусю, — поблажливо посміхнувся онук. — У першому класі оцінки не ставлять.
— Усе, ідіть у свою кімнату!
Стала мити посуд. Поглядаючи на телефон, що лежав на столі. І той задзвонив. Схопила:
— Що, Ігорю?
— Сваха заходила, вона недалеко в палаті з Максимом сидить. Він прийшов до тями, послав матір дізнатися, що з Марійкою.
— А сам Максим як?
— Сваха сказала, що все нормально. З рукою щось і голову забив.
— Як Марійка прокинеться, мені одразу зателефонуй!
— Гаразд, гаразд. Спи!
— Яке вже там спи!
Дочка розплющила очі під ранок, побачивши батька, прошепотіла:
— Тату…
— Донечко, як ти?
— Не знаю, — і раптом перелякано закричала. — А як там діти?
— Заспокойся, заспокойся! З ними бабуся. Лежи й не хвилюйся!
— А зі мною що?
— Руки, ноги цілі. Лікар сказав: тижнів зо два полежиш. Зараз матері зателефоную.
Набрав номер:
— Олено, ти не спиш?
— Ні, ні! Що там?
— Дочка прокинулася. Розмовляє. Телефон просить.
Марія взяла телефон і одразу почула:
— Як ти, донечко?
— Тато каже: руки, ноги цілі. Мамо, як там мої?
— Усе нормально! Я їх не залишу.
Цілий тиждень бабуся Олена була з онуками. Через тиждень виписали зятя. Стало легше. Як легше? Тепер можна лише залишити з ним онуків. А так, у нього рука в гіпсі, ні зварити, ні прибрати.
У суботу зранку Максим залишився з дітьми сам. Теща пішла в лікарню провідати дочку, а в гості прийшла мати.
— Бабуся Лара прийшла! — кинувся до неї молодший онук. — Ти гостинці принесла?
— Звісно, звісно! Як же я до свого улюбленого онука і без гостинців прийду.
З кімнати виглянув Максим:
— Мамо, ти побудь з ними, мені за ноутбуком посидіти треба.
— Звісно, звісно, — і підштовхнула онука. — Павлусю, ходімо на кухню.
— Бабусю Ларо, а чому ти так довго не приходила? — на кухню зайшов середній онук, сів за стіл.
— Ваш тато хворів, мені доводилося часто бувати в нього, — стала викладати з пакета солодощі. — Дивіться, який я вам йогурт принесла і печива шоколадного.
— Бабо, а цукерки? — тут же запитав Павлусь.
— Зараз, зараз, — насипала у вазу. — Ви тільки спочатку, печива з йогуртом з’їжте.
— Ой які! — і молодший онук схопив одну цукерочку.
— Наталко, йди снідати! — крикнула бабуся.
Відповіді не було, зайшла в кімнату онучки й повторила:
— Наталко, йди снідати! Я твій улюблений йогурт принесла.
— Не хочу, — сказала онучка, не відриваючись від підручника. — Мені уроки робити треба.
— Наталко, ти не захворіла?
— Ні.
— Та, що з тобою, — помацала в неї лоба.
— Бабусю Ларо, а чому ти до нас цілий тиждень не приходила.
— Ваш тато хворів, а він мій син.
— Наша мама сильніше хворіла і зараз хворіє, — онучка подивилася на неї зовсім недитячими очима. — А бабуся Олена нас не покинула.
Лариса подивилася на свою онучку, ніби побачила вперше:
— Це тобі бабуся Олена сказала?
— Мені самій уже дванадцять років, — глянувши на бабусю, додала доброзичливо. — Бабусю Ларо, не ображайся! Гаразд?
— Гаразд! — і попрямувала на кухню.
Незабаром прийшла Олена:
— Здрастуйте, свахо! — радісно посміхнулася. — Марійка, каже, що її на тижні випишуть.
— Добре, — кивнула головою Лариса. — Гаразд, я пішла! Вдома справ багато.
Вона пішла, а Олена стала готувати обід онукам і зятю.
***
Ця історія — про те, що справжня любов і турбота завжди знаходять свій шлях, навіть якщо спочатку їх приховує строгість або нерозуміння.
Важливі моменти в житті виявляють, хто насправді поруч, і показують, що родинні зв’язки міцніші за будь-які суперечки.
