— Це вже не просто цирк, дівчата, це якийсь театр абсурду на виїзді, — втомлено зітхає Христина, обхопивши обома руками горнятко з гарячим ромашковим чаєм. Під очима в неї залягли глибокі тіні від хронічного недосипу, але жінка намагається триматися.
— Дзвонить учора моєму чоловікові й починає стогнати в слухавку таким трагічним, ледь живим шепотом: «Ой, синочку, щось мені так зле… В очах темніє, голова паморочиться, ноги ватяні, кроку ступити не можу. Може б то мені якесь повне обстеження пройти, га?»
— Ну то й хай іде на здоров’я! — знизує плечима подруга, відрізаючи шматочок яблучного пирога. — Робити їй на пенсії особливо нічого, часу вагон. От нехай і походить по лікарях, посидить у чергах, здасть аналізи. Моя мама он теж нещодавно вирішила перевіритися: не поспішаючи, крок за кроком, і кардіограму зробила, і УЗД.
Якби щось справді боліло, то, звісно, простіше було б заплатити в приватній, але ж вона нікуди не квапилася.
А щодо самопочуття… ну слухай, а яким воно має бути, коли тобі під сімдесят? Тут сама часом вранці з ліжка сповзаєш — то спина ниє, то мігрень давить, особливо як на роботу треба бігти.
— Ой, та про що ти говориш! — емоційно перебиває Христина, і в голосі її бринить ледь стримуване роздратування. — Усі ті обстеження в нашій районній поліклініці вона пройшла від «А» до «Я» ще пів року тому! І всіх вузьких спеціалістів обійшла, і кров на всі можливі маркери здала.
Вона ж тоді кулею полетіла до лікарів, щойно ми дізналися про діагноз моєї мами. Мабуть, злякалася: мовляв, живу й не знаю, а раптом і в мене щось знарять? Але ж нічогісінько не знайшли!
Жодної болячки, яка б не вписувалася у вікову норму. Та вона ще нам із чоловіком по здоров’ю фору дасть! Але нам вона тоді гордо заявила: безкоштовні лікарі просто халатно ошукали, довіри до них нуль. Ні, подруго, тут зовсім інше криється…
Пів року тому в мами Христини виявили дуже важку недугу. Почалося виснажливе, тривале лікування.
Звісно, щось покриває держава, але ж час у таких ситуаціях — на вагу золота. Тому часто доводиться звертатися до приватних фахівців, платити за термінові консультації, бо дві думки завжди краще, ніж одна.
До того ж самі процедури дають такі сильні наслідки для організму, що для їх пом’якшення потрібні дорогі закордонні препарати, яких у звичайних аптеках просто так не видають.
Ні для кого не секрет: хворіти нині — це розкіш, а боротися з ТАКИМИ хворобами — це просто космічні суми.
Мама Христини — справжній боєць. У свої 67 років вона не опускає рук, не плаче на публіку і не скаржиться на долю, бо чудово розуміє, як зараз важко її доньці.
Вона безмежно вдячна за кожну дрібницю: за те, що діти возять її по лікарнях, купують хороші продукти, оплачують рахунки.
Христина або її старша донька годинами сиділи біля неї в палаті, а якщо зять не встигав відвезти тещу машиною, то завжди без зайвих слів переказував гроші на таксі.
Христині зараз 42 роки, чоловікові — 44. Разом вони вже вісімнадцять років, виховують двох чудових дітей: шістнадцятирічну Оленку та десятирічного Дениска.
Живуть у затишній трикімнатній квартирі, за яку нарешті виплатили кредит. Обоє працюють, зарплати мають непогані, а чоловік ще й бере додаткові підробітки, щоб тримати сім’ю на плаву. Не олігархи, звісно, але й не бідували.
Раніше навіть встигали щось відкладати на відпочинок чи ремонти, а зараз — які там заощадження, коли всі гроші йдуть на порятунок мами. Чоловік у Христини золотий: без жодних дорікань узяв на себе весь побут і молодшого сина, поки дружина ночами чергувала біля мами після важких крапельниць.
До тещі зять завжди ставився з великою повагою. Вона ж бо й справді їм дуже допомогла: і копійкою підтримувала, коли вони той кредит тягнули, і з дітьми сиділа.
З малим Дениском Христина взагалі не знала, що таке лікарняний — усе надійно перекривала бабуся.
А на роботу жінка змогла вийти, коли сину ледь виповнилося два рочки, бо мама пішла на пенсію і повністю перебрала на себе декретні клопоти.
Зі свекрухою у Христини теж завжди були рівні, спокійні стосунки. Битого посуду й гучних скандалів не пам’ятають. Звісно, часом мама чоловіка дратувала якимись дрібницями, але ж де ви бачили ідеальні родини?
Не допомагала з онуками? Ну, не зобов’язана. Вважала, що її синочок вартий кращої партії? Та Господи, половина матерів у світі так думає! Христина завжди ставилася до цього філософськи: ще невідомо, якою свекрухою я сама колись буду.
Але найбільше Христину завжди дивувала (а часом і трохи смішила) одна риса характеру чоловікової матері, яка саме зараз розквітла буйним цвітом. Це якась хвороблива, дитяча ревнощі й заздрість до свахи.
— Їй усе життя здавалося, що до моєї мами ми їздимо частіше, що подарунки їй даруємо дорожчі, що уваги більше приділяємо, — гірко всміхається Христина. — Та звісно, ми їздили щодня, бо там же наш син ріс! Але ж ні, починалося ниття, зітхання… Мій Андрій аж злився іноді. Але я думала: ну що вже поробиш, натура така, якось згладжували гострі кути. Та я в страшному сні не могла уявити, що вона почне витворяти зараз, коли мама балансує на межі! А в мене ж нерви зараз натягнуті, як струни…
— Ой, та то все дурниці! — зневажливо махнула рукою свекруха, коли діти вперше повідомили їй про страшний діагноз свахи. — Якщо по тих лікарях добре пошкребти, то в кожного щось знайдуть!
Христину тоді ці слова боляче різонули по серцю. А потім, коли стало зрозуміло, що ситуація критична і це зовсім не «дурниці», свекруха різко змінила платівку — побігла перевірятися сама.
— І розумієш, вона ж це робила не з реального страху за своє здоров’я! Вона побігла, щоб її теж пожаліли, щоб довкола неї теж водили хороводи і щоб на неї, не дай Боже, не забували витрачати гроші! — Христина аж стискає кулаки від обурення.
— Завтра йду на УЗД, — сповіщала свекруха таким загробним тоном, ніби йшла на ешафот. — А чого мені радіти? Там або каміння в нирках величезне, або ще щось страшніше…
А після обстеження — тиша. Коли ж діти дзвонили спитати про результати, у слухавці лунало роздратоване:
— Та що ті неуки взагалі можуть побачити? Їм аби швидше зміну відсидіти та зарплату отримати, от і все лікування…
Так молоді розуміли: з нирками і всім іншим у свекрухи повний порядок. Не знайшовши в себе жодної хвороби, страшнішої за вікове підвищення тиску, жінка на якийсь час принишкла. А потім знову почала видавати перли.
— Ну як там мама? Нормально? От бачиш, а ти панікувала! Я ж одразу казала: нічого там смертельного немає, лікарям би тільки гроші з людей тягнути.
— А знаєш, що таке «нормально» для моєї мами зараз? — на очі Христини навертаються сльози. — Це коли людина втратила коси, вії та брови. Це набрякле від препаратів обличчя. Але «нормально» — це те, що нарешті відступила та пекельна нудота і вона змогла хоч трохи поїсти. Мама в мене воїн: каже, день прожила — вже перемогла.
А нещодавно свекруха завітала провідати сваху. А мама Христини якраз через силу їла канапку з червоною ікрою — діти купили, бо це чи не єдине, що шлунок приймав.
— Ікорочку їси? — скривила губи свекруха, прицмокуючи. — Ну ясне діло, на нашу пенсію таку розкіш не купиш. Балують тебе діти, жаліють… Правильно, тобі ж треба вітаміни, а я вже якось переб’юся, обійдуся без делікатесів…
І знаєте що? Мама Христини, добра душа, просто мовчки запакувала ту ледь розпочату баночку ікри і віддала свасі. Хай їсть.
У Христини з чоловіком не те щоб не було грошей на дві банки, просто тоді мамі більше нічого не лізло! Чоловік Христини тоді не витримав і прямо сказав рідній матері, що так поводитися просто безсовісно.
І що якби, не дай Боже, захворіла вона, то вони б так само за неї боролися.
— А ви про мене згадаєте тільки тоді, коли я зляжу, не раніше! — отруйно кинула свекруха і пішла геть.
Андрій тоді тільки стиха вилаявся крізь зуби. І от тепер — новий акт вистави. Свекруха наполягає: діти повинні оплатити їй повне обстеження у найдорожчій приватній клініці, бо вона «відчуває, що сили її покидають».
А ще їй конче треба поїхати в санаторій, кудись у Трускавець чи Моршин, водички попити, бо вона там «сто років не була». І це тоді, коли в родини на носі черговий надважкий і страшенно дорогий етап маминого лікування!
Кожну гривню доводиться рахувати.
— Ніяких дорогих клінік і санаторіїв їй зараз не світить, — твердо каже Христина. — Чоловік зі мною абсолютно згоден. Ми просто фізично і фінансово не витягнемо двох. Але як же вона випила всі соки! Всі нерви мені вимотала, і синові рідному теж.
Як каже наша Оленка: «Друга бабуся просто дуже хоче на ручки». Але ж, хай йому грець, ЧОМУ саме вона позаздрила? Чужій біді?!
Від редакції:
Цю неймовірно емоційну й болючу сповідь надіслала нам наша читачка пані Христина, а ми лише трохи огорнули її в літературну форму. Кажуть, що велика біда, як лакмусовий папірець, проявляє справжню суть кожної людини, і часом людська заздрість набуває найабсурдніших форм.
А чи траплялося вам у житті стикатися з подібним «театром», і де знайти мудрість, щоб не збожеволіти від такої поведінки рідних?
