Мене звуть Олена, і зараз моєму старшому племіннику Ігорю вже 15 років. Але я добре пам’ятаю той час, коли йому було лише три.
Він був маленьким, допитливим хлопчиком, і ми часто проводили разом час. Одного дня, коли Ігор гостював у мене, моя давня шкільна подруга, Марина, запросила нас на день народження свого сина Максима, якому теж виповнювалося три роки. Ми з племінником вирішили купити подарунок і вирушили на свято.
Свято відбувалося у просторій квартирі Марини. Коли ми прийшли, нас запросили до великої кімнати, де вже зібралися кілька інших знайомих із дітьми того ж віку або молодшими.
Ми вручили подарунок Максиму, і він з радістю кинувся розгортати його, як і решту подарунків. Діти були захоплені іграшками, наметом, лабіринтом і навіть конем-гойдалкою, який стояв у кутку кімнати.
Ми з дорослими сіли на дивані і спостерігали, як діти весело граються. Час минув непомітно, і через дві години нас запросили на кухню, щоб поласувати тортом.
Іменинник з великим задоволенням задув свічки на своєму тортику, а Марина акуратно відрізала по одному шматочку для кожного гостя і налила по кружці чаю. Я сиділа і думала, що ось і все — весь святковий стіл.
Торт, хоч і невеликий, був смачним, але після нього залишився легкий голод. Добре, що діти в цьому віці часто не доїдають свої порції, тож я доїла залишки за Ігорем, і ми вирушили додому.
Цей випадок мене трохи здивував, але не настільки, щоб образитися чи зіпсувати стосунки з Мариною. Вона завжди була такою — любила добре поїсти, але сама готувати не любила.
Ми часто зустрічалися у різних кафе, замовляли суші, піцу чи інші смачні страви, але вдома у неї ніколи не було великого застілля. Я дивувалася, чому вона не могла замовити хоча б ту ж піцу або суші для гостей, запропонувати по келиху дорослим. Адже серед нас були й інші друзі, які завжди збиралися на святах.
Ось, наприклад, моя інша подруга, Світлана, завжди запрошувала нас на дні народження своїх дітей, навіть коли ми ще не мали своїх. Вона разом зі свекрухою завжди накривала чудовий стіл, і ми йшли звідти не тільки ситими, але й задоволеними.
Світлана завжди думала про гостей і робила все, щоб кожен почувався комфортно. Я пригадую один з її днів народження, коли вона сказала, що не хоче нічого готувати, бо мріє про суші.
Ми всі зібралися разом, скинулися, замовили величезний сет суші, принесли по пляшці ігристого і прекрасно провели час. Це був один з тих моментів, коли ти розумієш, що не важливо, що саме ти їси, а важливо, як ти проводиш час з друзями.
Коли у мене з’явилася дочка Софійка, я вже знала, що Марина і Світлана мають зовсім різні підходи до святкувань. Але навіть тоді я підтримувала зв’язок з Мариною, хоча наші стосунки вже були не такими тісними, як раніше.
Коли я запрошувала її на дні народження Софійки, я завжди чесно говорила, що часу і бажання готувати великий стіл немає, тож будуть тільки закуски і торт.
Марина завжди з’являлася на свято, і ми завжди знаходили спільну мову, навіть коли на столі було зовсім небагато їжі. Вони завжди йшли від мене не голодними і задоволеними.
Цей досвід навчив мене, що не завжди кількість їжі чи розкішність столу визначають, наскільки добре пройде свято. Найважливіше — це атмосфера, спілкування і те, як ми ставимося один до одного.
Десь ми отримуємо більше, десь менше, але головне — це теплі спогади, які залишаються з нами після таких зустрічей. Щодо Марини, наші шляхи трохи розійшлися, але я завжди згадую її з теплотою.
Кожна людина має свої особливості, і важливо вміти приймати їх такими, якими вони є, навіть якщо не все у них нас влаштовує. Можливо, колись я знову зустрінуся з нею, і ми згадаємо той день народження, посміхаючись над тим, як по-різному можна підходити до святкувань.
