В одній із кімнат величезної комуналки жили дві гримзи. Вони були рідними сестрами, і якби не суттєва різниця у віці, то можна було навіть подумати, що вони близнючки.
Обидві худі, з тонкими, завжди підібраними губами, з дульками на головах. Носили однакові сірі костюми. Їх ненавиділа, побоювалася і зневажала вся комуналка.
Молодих людей ненавиділи, вони обидві завжди робили зауваження, і були постійно незадоволені. За гучну музику, за вечірки, за пізній прихід.
Діти побоювалися через те, що літні пані щоразу скаржилися батькам за найменшу провину, на кшталт невимкненого світла в туалеті або кинутих обгорток від цукерок.
Мила й добродушна Ірина Василівна зневажала за все. За вищу освіту, якої у неї не було, а у сестер була, за відсутність сімей і дітей, за огидну манеру робити всім зауваження.
Ну ось вона, наприклад — ні в що не втручалася, ні до кого зі скаргами не чіплялася, на витівки дітей і пізні приходи Віктора і Сергія просто не реагувала. А цим двом ну до всього було діло. Гримзи, вони і є гримзи.
Діти любили Ірину Василівну. Ніколи вона не здавала їх батькам, хоч що роби, хоч у її присутності, а вона посміхнеться хитро, підморгне, і мовчить.
А дітей у комуналці було багато, шум і гомін стояв постійно. Частенько Алевтина Петрівна, одна з гримз, та, що постарше, виходила і, стиснувши губи, сварила хлопців:
— Ну не можна ж так голосно кричати! Може хтось відпочиває зараз? Дядько Петро зі зміни, до речі, прийшов, а може хтось книгу пише. Валентина Петрівна, наприклад! — І гримза вказувала на двері, за якими інша гримза, її сестра, справді писала книжку.
Уся комуналка підсміювалася над нею. А Ірина Василівна, звісно, попереду всіх.
— Валентино, ну коли вже ти її допишеш? Втомилася чекати я! Почитати хочеться, — запитувала старенька і заливалася сміхом. Її підхоплювали всі, хто чув.
Валентина підтискала і без того тонкі губи й нічого не відповідала, а, зайшовши в кімнату, гірко ридала на плечі в сестри:
—Алю, ну навіщо ти їм про книжку розповіла. Вони й так сміються з нас.
— Ну і нехай сміються, — втішала її сестра. — Вони ж не зі зла. Сусіди це наші. Майже родичі. Не ображайся. І не плач!
А в 1941 почалася війна, а у вересні блокада. Голодно стало не відразу, і спочатку тепло було. Комуналка потихеньку звикала до нових умов.
До карток, до напівпорожніх кімнат, до похоронки, до завивання сирени, до відсутності запахів із кухні, до блідих виснажених облич одне одного і до тиші.
Молодь більше не співала під гітару, а діти не грали в хованки. Було тихо і спокійно. І ця тиша рвала душу сильніше, ніж довоєнний шум.
Алевтина з Валентиною стали ще худішими, але, як і раніше, одягали свої сірі костюми, які висіли на них, немов у шафі на вішалках, і продовжували стежити за порядком. Тільки тепер уже за іншим.
Ірина Василівна виходила тільки за потребою. А одного разу і зовсім пропала. Пішла і не повернулася. Алевтина з Валентиною ходили, шукали її кілька днів поспіль. Але марно. Пропала стара, немов і не було.
А навесні сорок другого в комуналці перша смерть трапилася. Померла мама Анатолія, а в нього більше нікого не було. Залишився малий зовсім один.
Усім хлопчиська було шкода, але що поробиш. Війна. Якось усе знову пішло своєю чергою, і про Толю забули. А гримзи не забули, взяли його під свою опіку.
Підгодовували, дивилися за хлопчиськом. Адже йому тільки одинадцять у жовтні виповнилося. Потім не стало мами у Васі з Женею.
Батько на фронті, теж давно звісток не було. І над ним Валентина та Алевтина взяли шефство. Та й не тільки над ними. А взагалі над усіма дітьми комуналки, а було їх багато.
Сестри по черзі варили один раз на день суп, чаклували над ним довго, мішали, щось підсипали. Невідомо, з чого вони його готували, адже зовсім продуктів не стало, але суп був дуже смачний. Усіх дітей годували цим супом. Щодня, в один і той самий час.
І назву йому придумали: «нехлюй».
— Баб Аль, а чому «нехлюй»? Ти так Віктора називала, я пам’ятаю, — цікавився Анатолій справді дивною назвою супу.
При згадці Віктора в Алевтини викотилася сльоза, не було вже хлопця серед живих півроку як, але хлопчику жінка відповіла так:
— Анатолій! Суп цей ми варимо з чого є! Тому він і названий так, а не як інакше.
— Як це? — не зрозумів хлопчисько.
— Ну як же? Хто ж кладе в суп усе підряд: і пшоно, і перловку? Та ще й шпалерним клейстером приправляє? А якщо пощастить, то й пару ложок тушонки!
Алевтина погладила хлопчиська по голівці, дістала з кишені зовсім малесенький шматочок цукру, відщипнула від нього і сунула одразу до рота, щоб під час передання з рук у руки не загубити жодної крупинки.
— Толя, іди подивися, наколупала баба Валя клею? А то мені «нехлюя» заправляти пора.
А потім і зовсім усіх осиротілих до себе в кімнату забрали. Усі разом жити стали. Тепліше, і не так страшно дітям. Притиснуться всі одне до одного, а баба Валя казку на ніч розповість.
Зі своєї книжки. Казки вона писала. Книжка та недописана давно на розпалювання пішла. Але всі свої казки Валентина добре пам’ятала. Та ще й нових насочиняла. Діти без її історій не вкладалися і весь час просили:
— Баба Валя, сьогодні про Красуню зі Снігових гір розкажеш?
— Розповім, — і Валя починала свою розповідь.
І обов’язки у всіх дітей були, баба Аля суворо стежила, щоб усі при ділі були. Толя піч топив, Вася дрова збирав і на розпалювання готував, дівчатка за водою ходили, картки отоварювали, суп допомагали варити. І пісні співали.
Женя заспівувачкою була. Можеш-не можеш, а підспівуй. Щоранку співали. А одного разу Алевтина дівчинку з вулиці принесла. Зовсім погано їй було, майже померла вона вже. Виходили.
А потім ще одного хлопчика привела Валя. А потім ще й ще… До кінця блокади в кімнаті сестер було дванадцять діточок. Вижили всі. Як? Диво якесь, напевно.
А суп той ще й після війни варили. Нехлюй. Виросли дітлахи. Розлетілися, хто куди. Але про бабу Алю і бабу Валю ніколи не забували. Вони так і жили в тій комуналці.
Відвідували їхні діти часто. Допомагали. Кожна зі стареньких майже до ста років дожила. І книжку з казками видали. І багато ще потім баба Валя оповідань написала.
Про всіх своїх онуків написала. І назва у книги що треба було — «Моя рідна комуналка».
А раз на рік обов’язково всі разом збиралися у Алі і Валі, поки живі вони були. Своєю великою дружною родиною збиралися.
І сім’я ця росла з кожним роком. Вже й правнуки народжуватися стали. І знаєте, яка головна страва була на столі? Правильно думаєте! Суп «нехлюй». Нічого не було смачніше того блокадного супу. Приправлений добром і силою духу він зберіг дитячі життя.
