Численна рідня по черзі заходила до кімнати де лежала бабуся Параска, яка тихо відходила. Кожен чекав від неї особливого слова чи напутнього побажання.
Кожен сподівався урвати собі щонайласіший шматочок із бабусиного добра. Усі марили її таємними скарбами, які старенька Параска, певно, десь приховала.
Останньою до кімнати зайшла Зоя, найменша онука. А вийшла за мить, тримаючи в руках запечатаний конверт.
— Бабуся попросила, щоб її залишили саму, — тихо мовила Зоя. — А мені веліла вам ось це прочитати…
Зоя розпечатала конверт і тремтячим голосом почала читати:
«Мої любі! Сьогодні, можливо, мене не стане. Згадуйте мене добрим словом і шануйте. Я ніколи й нікому не зробила зла. Завжди дбала не про земне, а про вічне. І ви про це не забувайте.
Хочу залишити вам на згадку по собі дещо з нажитого. А у спадок вам буде моя хата. Двом синам і моїй сестрі — у рівних частинах.
Старшому синові та його родині на згадку залишаю золоті сережки. Родині молодшого сина — дві каблучки. А сестрі моїй і її родині — ланцюжок із кулончиком.
Ті коштовності знайдете у скриньці в моєму столі.
Мої дорогі! Я завжди бачила і відчувала більше за інших. Із того світу я теж за вами доглядатиму. Берегтиму й наставлятиму. Живіть у злагоді.
Пам’ятайте: все дається нам по заслугах. Не просіть більшого, ніж дано. Не лихословте. Шануйте й оберігайте один одного».
Зоя дочитала, сховала листа назад у конверт і подивилася на здивованих родичів.
— Що-що? — Світлана, Зоїна мама, роздратовано зиркнула на чоловіка. — Іване, твоя мати, старенька Параска, нам золоті сережки залишила, чуєш? А хату, цю халупу, доведеться ділити на три родини! Гарно виходить, чи не так?
Іван похмуро подивився на брата та на свою тітку. Ті теж були не в гуморі.
— А свій дар вона кому передала? Зойко, тобі? Ти ж її улюблена онучка! Піклувалася про неї останні роки. У хаті й пальцем не поворухнеш, усе біля бабці сиділа! Добре хоч, що її хата поруч із нашою, — Світлана звернулася до доньки. — То ти тепер знахаркою будеш? Ну, хоч так копійку заробимо!
— Мамо, бабуся ще жива! — придушено прошепотіла Зоя. — А ви вже добро ділите! Як вам не соромно?
Дівчина стиснула конверт у руці й поквапилася назад до кімнати до Параски.
Родичі почули короткий зойк Зої, потім плач і перезирнулися.
— Нехай їй земля буде пухом, — видихнула Світлана і теж пішла до світлиці.
Хата бабусі Параски виявилася нікому не потрібна.
У забутому Богом селі, далеко від осередків життя, її буде складно продати. Тому молодший син та сестра знахарки вирішили так: вони напишуть дарчу на Івана, а він за це їм виплатить невеликі суми.
Ніби відступного.
Гроші невеликі, але родині, що живе у світі, доведеться збирати їх роками.
Однак і Світлану, й Івана це влаштувало. Адже хата й ділянка біля неї залишаться Зої як придане.
Минуло пів року
Світлана з чоловіком потихеньку збирали гроші, щоб викупити хату у родичів. Відправляли щомісяця невеликими частинами. А ділянку біля хати вони збиралися підготувати для садіння городини.
— Хоч якась користь від спадочку старенької Параски! — дорікала Світлана чоловікові. — Та й, найімовірніше, скарби вона десь на подвір’ї сховала або в хаті.
— Які скарби? Усі коштовності, що вона мала, вона нам же й віддала!
— Іване, ти справді думаєш, що Параска бідувала? Та до неї з усієї України приїжджали! Навіть із вищих кіл! Гадаєш, вони лише «дякую» казали й ішли? Ні! Треба всю хату перерити. Усе подвір’я перекопати! Треба знайти багатство старої Параски!
Зоя слухала розмови батьків, але не хотіла вникати. Сама дівчина теж була здивована.
Кому ж дісталася сила знахарки? Невже бабуся не змогла вибрати гідного з такої кількості родичів?
Але Зоя поважала стареньку Параску й вважала: раз так сталося, то так мусить бути.
— А ти чого зажурилася, доню, — Світлана перемкнулася на Зою, виснаживши чоловіка своїми здогадками про захований спадок. — Думала, Параска тебе знахаркою зробить? Як не так!
Старенька нікому нічого путящого не залишила. Навіть тобі. Ось вам каблучки, ось вам сережки…
Гаразд, завтра йдемо до Параскиної хати. Ти там шукатимеш. А ми з батьком подвір’я перекопувати почнемо!
— Я не буду нічого шукати! Там усе чистенько, охайно. Прибрали, відмили після того, як бабуся відійшла… Нехай залишиться так, як є!
Ні мати, ні батько не змогли вмовити дівчину.
Вона не хотіла зраджувати пам’ять про бабусю таким чином. Зоя сказала, що займатиметься подвір’ям. А варварським пошуком нехай займаються батьки.
Перший тиждень не приніс результатів. Аж тут після важких вихідних Івана звільнили з роботи.
— Та що ж таке? Та як це? Ти ж єдиний із таким досвідом! Де вони в нашій глибинці такого фахівця знайдуть? — кричала Світлана.
— Я не знаю! Якісь папірці підсунули, сказали, що я прокрався… А я ж і справді прокрався! Гроші ж на викуп хати звідки?
Підсумок другого тижня пошуків теж був невтішний. Та ще й зателефонував Іванів брат.
— А ти чого гроші не надіслав? Тітка теж сказала, що про неї забули.
— Ех… Мене тут звільнили. Із грошима скрутно зараз. Але ми від своїх слів не відмовляємося. Просто почекати треба.
— Ну, знаєш… У нас теж із коштами проблеми зараз. Що ж тепер? Дружина прихворіла. Їй свіже повітря потрібне. Ось ми приїдемо, відпочинемо. Поживемо. А ще тітчин син хоче придивитися. Може, він тоді викупить хату, якщо у вас із фінансами важко зараз… Тож чекайте гостей.
Світлана була в люті. Вона кричала цілісінький день. Голосила. Звинувачувала родичів у зажерливості.
— Вони теж смікнули, що спадок старої Параски захований. Теж шукати їдуть! Ах, які ж підступні! Ми ж домовилися з ними… Гроші їм надсилали…
— А може, це й на краще, — озвалась Зоя. — У нас зараз скрута. А так, виходить, і за хату платити не треба. Це ж нам частку віддадуть.
— Доню! Ти не розумієш? Хата нікому не потрібна! Її знесуть, по трісочці розтягнуть. А все для того, щоб знайти багатство старої Параски!
За тиждень приїхали родичі. Як і припускала Світлана, вони мали намір шукати те, що приховала Параска. Тепер цілий день із подвір’я знахарки лунали крики й лайка.
Зоя не хотіла брати участь у цих сварках.
Вона спокійно займалася своїми справами й ні в що не втручалася. Однак сьогодні крики були такі гучні, що дівчина поквапилася до Параскиної хати.
— Ви що, з глузду з’їхали? — гнівно виблискуючи очима, Зоя підбігла до розчервонілих батьків. — Як ви можете? Ну, немає в бабусі більше нічого! Залишила тільки хату й каблучки із сережками.
Вона ж і в прощальному листі просила, щоб ми мирно жили, не лихословили й не просили більшого, ніж дають! А ви гризетеся через вигаданий спадок старої Параски!
— Он як? — знову закричала Світлана й тицьнула пальцем у розібрану стіну. — А ти на це подивися. Бачиш скриньку? Там усе й зберігається… А ми за хату вже вам платили! Тож більша частина наша!
— Ні! Усе порівну!
— Ні… Ми правника запросимо! У нас і розписки від вас є!
Тим часом Зоя підійшла до стіни й витягла звідти скриньку. Невеличку, як коробка від взуття. Та Іван вирвав знахідку з рук доньки й одразу ж висипав увесь вміст на підлогу.
Якби там були коштовності, то родичі, певно, кинулися б їх збирати. Наче жебраки, яким кидають милостиню з дорогої карети.
Але на підлогу вивалилися світлини, якісь нотатники, старі листи й вирізки з газет.
Усі замовкли.
Багатство старої Параски виявилося лише замакулатуреним.
Світлана присіла й швидко проглянула все, що лежало на підлозі.
— Тьху ти… Стара вирішила нас розіграти! — жінка вивудила зі стосу конверт, скріплений сургучевою печаткою, і розкрила його.
«Не проси більшого, ніж дають. Не лихослов. Шануй мене. Думай про вічне.
Просила вас лише про це. Але знала наперед, що обітниці своєї не дотримаєтеся. Тож знайте ще дещо.
Доки не схаменетеся, гризтиметеся одне з одним і розгубите всю родину. Доки не схаменетеся, гроші не приходитимуть, а лише виходитимуть.
Конверт розкрито.
Печатку зламано.
Воля моя міцна.
Волю мою ніхто не переб’є».
Світлана показала листа всім іншим. Жінка винно опустила голову й вийшла з хати. За нею потяглися й інші. Залишилася лише Зоя.
Вона присіла й зібрала з підлоги розкидані папірці. Дівчина ще довго була тут.
Вона розглядала старі світлини, де зовсім маленькою сиділа на колінах у бабусі Параски. Усміхалася й читала милі віршики-шепотки, які пам’ятала змалечку.
Бабуся розчісувала її й нашіптувала їх їй на вухо. Були тут і вирізки з газет. Усе про її синів, сумлінних працівників, про яких писали місцеві часописи.
Були тут ніжні листи від сестри, які Параска отримувала в ті часи, коли телефон у селі був рідкістю.
Були тут і малюнки від її онуків, любовно складені в тоненький пакетик.
Були тут і записочки від вдячних людей, яких зцілила Параска.
Були тут і їхні світлини. Ось хлопчина, який тепер може бігати. А тут молода мати, яка, пройшовши важкий шлях, тримає своє дитя на руках. А ось літнє подружжя, вони залишилися разом ще на деякий час завдяки знахарці.
— Ось вона. Ось вона, моя бабуся. Ось тут. У цих листах. У цих шепотках. Ось, що вона за все життя зібрала. Ось він, спадок старої Параски… Не коштовності. Інші цінності.
Звуки з вулиці зовсім стихли. Повітря ніби застигло. Зоя заплющила очі й посміхнулася.
— Ти тут?
— Я завжди буду тут. Ти єдина, хто пройшов мою перевірку. Ти єдина, хто зрозумів, у чому цінність мого життя. Ти єдина, хто достойний головного. Хто може прийняти силу й оволодіти великим даром.
Зоя відчула, як усередині неї розлилося тепло.
Хвилями воно прокотилося від кінчиків пальців до самого серця.
Там зібралося. Стислося. Стало щільним і великим. Таким великим, що хотілося поділитися. Хотілося віддати трохи цього тепла іншим, щоб зігріти й їхні серця.
Дівчина, трохи похитуючись, вийшла з хати. На ґанку мовчки сиділи родичі.
— Ой, Зою… Як негарно вийшло. Ходімо до нас, повечеряємо, посидимо по-родинному, — Світлана втомлено підвелася.
Зоя поклала руку матері на плече й усміхнулася.
— Ходімо, посидимо. Бабусю згадаємо. Дивіться, які у скриньці світлини старі були.
Усі усміхалися, розглядаючи фотокартки. Хтось сплакнув, згадуючи ці моменти.
Родина так не збиралася давно. Давно їм не було так добре і спокійно.
Вони зовсім не думали про спадок старої Параски. Вони просто були разом.
Найбільший скарб, який ми залишаємо по собі, — це не золото, а наші добрі справи та тепло, вкладене у стосунки.
Бабуся Параска знала: істинне багатство завжди поруч, але його не можна виміряти грошовим номіналом, бо воно виплекане в серці.
Чи траплялося вам, любі читачі, колись усвідомити, що найбільший подарунок ви отримали від найрідніших зовсім не там, де шукали?
