Останній робочий день Ольги, в році, що минає, не задався із самого початку. Вранці, дорогою на роботу, вона послизнулася на гладко витоптаному снігу і розтягнулася просто посеред жвавої вулиці. Юрба галасливих, розрум’янених підлітків, що проходила повз, кинулася їй на допомогу. Але їх спіткала та сама доля, і вони потім довго, регочучи, борсалися на засніженому слизькому тротуарі.
Другою несподіванкою була величезна, до стелі, ялинка. Її встановили в холі робочого офісу. Та частина Олі, яку корпоративний психолог визначив як «внутрішня дитина», захопилася яскраво вбраною новорічною красунею. А та частина, яка в трудовій книжці значилася «головним бухгалтером», обурилася марнотратством колективу. І примиритися ці дві частини в Олі так і не встигли. Звідкись збоку голосно грюкнуло, і Ольга Костянтинівна вся, з ніг до голови, опинилася в конфетті та блискітках.
«І кому спало на думку займатися на робочому місці такою дурницею?» – обурено думала вона, піднімаючись у ліфті на свій поверх і віддираючи з мокрого пуховика прилиплу мішуру.
Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, стала поява на «п’ятихвилинці» шефа в костюмі Діда Мороза.
«Адже серйозна ж людина!» – подумала Ольга, дивлячись на Максима Петровича з бутафорською білою бородою і в червоній шапці в сніжинках.
Увесь день робочий чат ряснів новорічними листівками, колеги раз у раз грюкали дверима бухгалтерського кабінету, щоб «привітати з прийдешнім». Здається, працювала цього дня одна тільки Ольга Костянтинівна…
***
— Ну, що, на новорічний корпоратив ідеш? – запитала старша менеджерка Марія, коли вони разом виходили з офісу.
— Ні, не йду!
Домосідка Оля не любила галасливих заходів з абсолютно безглуздими, на її думку, конкурсами. На них вона почувалася самотньою і чужою.
— А які плани на робочі канікули? З ким Новий рік збираєшся відзначати? Сама? – не вгамовувалася Марія.
Ольга розуміла, що колега цікавиться зі звичайної жіночої цікавості. Але ці запитання зачепили болючу струнку душі, і Оля раптом розсердилася.
— У мене побачення в новорічну ніч! – неохоче зізналася вона подрузі.
Хоча вчора твердо дала собі обіцянку нікому не розповідати про святкові плани. І треба ж, з якою легкістю дане собі слово порушила!
— Нічого собі! – Марія навіть призупинилася від несподіванки. – І хто ж цей прекрасний новорічний «принц»? Той самий худенький з інтернету?
«Худеньким» Марія називала хлопця, з яким Оля нещодавно познайомилася в мережі. Вони листувалися вже два місяці. І тільки вчора Вадим (так насправді його звали) запропонував Олі зустрітися. Щоправда, запросив не на побачення, а «просто попити кави і поспілкуватися наживо».
З одного боку, Оля зраділа запрошенню. З іншого – необхідність виходу з безпечної «мушлі» інтернету і продовження спілкування в реальності викликала дискомфорт.
Не бажаючи більше розвивати тему власного особистого життя, Оля швидко попрощалася:
— Вибач, Марійко, мені за продуктами зайти потрібно…
***
Торговий центр виблискував гірляндами і новорічними прикрасами. Запахи хвої, мандаринів і духмяних напоїв наповнювали зали і павільйони. Звідусіль чулася весела музика, радісні голоси покупців і продавців. Усі бажали одне одному гарних свят і вітали з прийдешнім…
— Новорічне диво! Скористайтеся своїм шансом тільки сьогодні і візьміть участь у святковому чаклунстві! – віщала росла рум’яна дівчина в костюмі Снігуроньки біля виходу з Центру. Вона роздавала покупцям, що виходили, якісь строкаті картонні флаєри. – Новорічне диво і тільки для вас! – Снігуронька вправно впихнула глянцевий квадратик в один із продуктових пакетів, якими були зайняті руки Ольги.
«Теж мені, майстри святкового маркетингу! – роздратовано подумала Ольга, обережно балансуючи на слизьких стежках дорогою до будинку. – Чого тільки не вигадають, щоб привабити клієнтуру!»
Вдома, на кухні, Оля акуратно розклала покупки. А подарований «Снігуронькою» флаєр, не дивлячись, кинула на підвіконня, щоб надалі використовувати його як книжкову закладку.
Весь наступний день, тридцятого грудня, Ольга провела в нетерпінні та хвилюванні. Раз у раз поглядаючи на смартфон, вона навела у квартирі лад, приготувала деякі страви і перебрала гардероб. Її дещо турбувало мертве мовчання Вадима. Уже завтра вони мають зустрітися, але він не виходив на зв’язок. Оля написала йому вітальне повідомлення ще вранці, але воно так і залишилося непрочитаним. Щоб не думати про погане, вона весь день займала себе всілякою-різною домашньою роботою. Відмовки на кшталт «він зайнятий і напише пізніше» або «у нього проблеми зі зв’язком чи інтернетом» заспокоювали ненадовго.
Коли ж тридцять першого грудня, ледь розплющивши очі, Оля зайшла в їхнє листування і побачила, що профіль Вадима видалено, стало остаточно зрозуміло: він не напише. І не прийде…
***
Увесь ранок Ольга ходила, як у воду опущена. Вона раптом зрозуміла, що чекала зустрічі більше, ніж навіть собі зізнавалася. І сподівалася, що ця зустріч точно змінить її особисте життя на краще. Оля з головою занурилася в типовий для неї в таких ситуаціях «сеанс саможалості»: безцільно блукала квартирою, думаючи про власну обтяжливу самотність, про пролітаючі роки, горезвісний «годинник, що цокає» і перспективу безрадісної старості в оточенні котів і фікусів. Зайшовши на кухню, вона розсунула штори і подивилася у вікно. Там, як у гарній новорічній казці, з неба сипав частий, тихий сніжок. Він лягав на будинки і дерева, вкривав машини і мостився на плечі перехожим. Діти ловили сніжинки на рукавиці. Дорослі дивилися в снігове небо й усміхалися. І тільки Олі було сумно і несвятково.
Раптом її погляд упав на шматочок глянцевого картону на підвіконні.
«Твоє персональне новорічне диво в останній день року», – свідчив сріблястий на блакитному напис. І далі, вже дрібнішим шрифтом, запрошення відвідати затишне кафе з оригінальним святковим меню.
«Може, й справді сходити?» – подумала Оля. Їй дуже не хотілося в передсвятковий вечір сидіти вдома самій…
* * *
Над входом до невеликого закладу за вказаною на флаєрі адресою великими сріблястими літерами значилося: «Зимова казка». А буквами з блакитних лампочок подрібніше складалася обіцянка: «Отримай своє персональне новорічне диво».
Кафе було маленьким, але дуже затишним і, швидше, нагадувало милу старовинну різдвяну листівку. Вікна та стіни прикрашали святкові гірлянди. У кутку стояла невисока, але дуже красива ялинка в кольорових блискучих кульках і дзвіночках. На кожному столику – витончені кручені свічки. За склом вітрини, серед найрізноманітніших тістечок, десертів і цукерок – витончена марципанова табличка з написом «Тільки для тих, хто чекає на дива».
У першу мить Олі захотілося розвернутися і піти. Надто вже химерним здався їй спочатку антураж приміщення. Але всередині стояв такий чудовий аромат випічки, що, вдихнувши його, піти вже не вийшло.
За стійкою стояла симпатична жінка приблизно тих самих років, що й Оля. Вона привітно посміхнулася і сказала:
— Ласкаво просимо в «Зимову казку»! У нас цього вечора для кожного гостя є персональне, особливе диво! І ваше – вже готове!
Жінка простягнула Ользі витончену чашку какао з легким візерунком зі сніжинок на поверхні напою.
— Це і є ваше диво? – розгублено запитала Оля.
Але жінка за стійкою лише посміхнулася і нічого не відповіла. Лише кивнула на вільний столик біля вікна.
Оля акуратно поставила чашку на світло-блакитну скатертину, відсунула дерев’яний стілець і сіла. Незважаючи на вечірній час і свято, що наближалося, людей у кафе було зовсім небагато. І, на досаду жінки, всі вони сиділи парами і про щось тихенько розмовляли. Зрідка до неї долинали тихі смішки або дзвін келихів.
Коли Ольга зробила перший ковток гарячого какао, світ навколо неї ніби зупинився. Такого смачного напою вона у своєму житті ще не куштувала! Усі сумніви, розлади й переживання немов розчинилися в теплій, казковій атмосфері кав’ярні. А замість них прийшло відчуття чогось легкого, світлого, невловимо важливого.
— Не знаю, дива тут у вас чи ні… Але какао ви варите чарівне! – зізналася Оля, підійшовши до стійки, щоб купити повітряне, як хмаринка, і таке ж біле тістечко.
Жінка знову привітно посміхнулася.
Цілком занурившись у задоволення від солодощів, Ольга не помітила, як хтось підійшов до її столика. Симпатичний молодий чоловік з листівкою і трохи збентеженою посмішкою поцікавився:
— Вибачте, це місце – вільне?
— Так, звісно! – відповіла Оля і теж зніяковіла.
Тільки тепер вона помітила, що всі столики в кафе вже були зайняті. І молодій людині більше нікуди сісти, окрім як до неї.
— Любите солодке? – поцікавився молодий чоловік, щоб якось згладити незручність першого знайомства.
— Тепер – так! – несподівано для себе відповіла Оля й усміхнулася…
Потім вони розговорилися, і час немов зник. Виявилося, що Максим (так представився молодий чоловік) прийшов у це місце з тією самою метою, що й Оля: втомився від самотності, і йому хотілося змін у житті. А ще він теж страшенно не любить корпоративів, вважаючи за краще проводити час у приємній тісній компанії. Вони проговорили весь вечір, і в обох склалося враження, ніби вони знали одне одного все життя.
***
Коли годинник показав святкову північ, ялинка і все приміщення осяялися яскравими різнокольоровими вогнями. Дивлячись на всю цю пишність, Оля задумливо сказала:
— Кажуть, як Новий рік зустрінеш…
— Або з ким Новий рік зустрінеш… – ласкаво перебив її Максим, і вони разом продовжили:
— Так його і проведеш!
— От і перевіримо! – розсміялася Оля.
—Заодно дізнаємося, чи працюють новорічні дива! – додав Максим, і вони з Олею знову замилувалися святковими вогнями.
У цей момент, у перші хвилини нового року, молоді люди вже точно знали, що дива справді трапляються!
