— Олеже, а як же ти сам, без попередження? А де Наталя твоя?
— Бабусю, — сміється Олег, — Наталя до мами поїхала…
— Ось як, невже чимось образив наш старечий рід твою красуню? Чого б до нас не приїхати? Ми з дідусем дуже раді були б.
— Бабуню, все гаразд, ніхто ні на кого не ображався, все добре, ходімо подарунки дивитися.
— Ой, Олежку, ну які знову подарунки вигадав, — каже бабуся, а сама, звісно, рада, он якого орла з дідом виростили.
Так, з дідом.
Сталося так, що з шостого класу, з того самого часу, як Катерина, донька Валентини Степанівни та Федора Івановича, вдруге вийшла заміж, Олежка оселився у бабусі з дідусем.
Не те щоб хлопець заважав Каті з новим чоловіком Сашком – ні, Сашко був хорошою людиною, але вирішили, що так буде краще. Думали, поживе хлопець якийсь час, Катя з Сашком освояться, притруться один до одного, потім і Олежку заберуть, а він потім і не захотів від бабусі з дідусем їхати.
Їздив до матері з вітчимом на канікули, приїжджав відпочилий, веселий, з подарунками й сповнений вражень.
Потім мати дала життя Оленці, і Олег, вже старшокласник, не захотів спати під крики немовляти – занадто писклявою була сестра, але сестричку полюбив усім серцем. Та й друзі в нього тут були.
Матір любив теж, з вітчимом мав хороші стосунки. Рідний батько не дуже цікавився сином, йому пляшка дорожчою була, тому й пішли від нього мати з маленьким Олежком.
Сашко Олега поважав, нехай і не любив як Оленку, але поважав і пишався пасинком.
Школу Олежка закінчив добре. Сашко запропонував у будівельний іти, родинний бізнес розвивати, так би мовити. Олег погодився. Хлопець видний, розумний: вдень навчався, а ввечері бігав на будову простим робітником, чим ще більше заслужив повагу вітчима.
З низів Олег піднявся, всі тяготи нелегкої праці будівельника пізнав, тому й з повагою ставиться до робітників. Не боїться Олег роботи, точно старики знають, що гідного онука виростили, не без допомоги Сашка й Катерини, звісно.
Тільки все болить душа у бабусі з дідусем: онук і красень, і розумник, яких пошукати, а який добрий! Заробляє добре, квартира є, а найголовніше – до всього бабуся привчила з дитинства Олежку.
Попрати, попрасувати, приготувати, зашити, пришити — все вміє. Не соромно перед майбутньою невісткою: хлопець не встане із-зі столу й не залишить після себе брудну тарілку, прибере й помиє, ось так-от.
А все не щастить. Ось остання, Наталя, начебто хороша дівчина, дай Бог, складеться у них…
Розглядає бабуся подарунок від онука.
— Онуче, ну на що ти гроші витрачаєш? У нас із дідом усе є, ти нас завалив подарунками. Краще б Наталі своїй купив каблучку чи браслетик.
— Бабусю, я сам розберуся, кому що купувати, гаразд? Дід давно спінінг такий хотів, а тобі он і місити руками не треба тісто, все машинка зробить.
— Ой, Олежку, та я й не вмію, я по-старому вже…
— Що там вміти? Спасибі, онучку, я бабусю сам усього навчу, ти тільки покажи мені, Олежко, як там що й до чого, — каже дідусь, молодецькувато піднявши плечі.
— Покажу, — посміхається Олег. Ех, як же добре вдома, у бабусі з дідусем.
І нехай у них не шикарна квартира з ремонтом за останнім писком моди, а невеликий будиночок у передмісті, де цвітуть яскраві айстри й колосяться різнокольорові мальви — стільки тут душевності.
Увечері, сидячи з дідом на ґанку, дивиться Олег на захід сонця й уявляє себе старим, який сидить ось так з онуком і тихенько розмовляє. Тільки, судячи з усього, до онуків Олегу далеко, сумно зітхає хлопець.
— Що, онучок? Не те?
— Та я начебто думав те, діду. Я чомусь подумав, що ось вона, та сама, щоб як у вас із бабусею, а ні… Не те, зовсім не те.
Олег згадує, як червона від злості Наталя кидається в нього сердитими словами, називає тираном і сатрапом, а все лише тому, що він попросив її приготувати домашньої їжі, хоча б посмажити картоплі.
Він затримувався на об’єкті, приїхати мав пізно ввечері, ось і попросив, як тоді здавалося, майбутню дружину, подбати про вечерю, вперше попросив.
Наталя хмикнула й засміялася, пообіцявши гідну вечерю, панську. Втомлений Олег, передчуваючи смачну вечерю, приїхав додому.
Його зустріла Наталя.
Дівчина була хороша: червона помада, гарно укладене волосся, панчохи…
— Любиииий, йди сюди… Твоя киця приготувала щось смачненьке. На столику стояла полуниця, у відерці холонуло ігристе…
— А де їжа? — запитав Олег втомлено й ковтнув слину.
— Так ось же, дурнику…
Олег опустився на диван.
— Я ж попросив приготувати поїсти, один раз.
— Очманів? Я тобі що, прислуга? Замов у доставці.
— Я не хочу в доставці, я хочу домашньої їжі!
— Та йди ти… Хочеш сказати, я повинна тобі готувати?
— Так! Ти! Можу й я, але навіщо мені тоді ти?
Вони тоді посварилися. Наталя заявила, що вона не збирається бути прислугою, що вона розчарована й їде до мами.
Звісно, Наталя думала, що Олег кинеться її наздоганяти, благати повернутися, але Олег не став цього робити — він пішов чистити картоплю, щоб посмажити. Так, ось так, захотів картоплі смаженої, з солоними огурчиками, а що такого?
Звичайно, Олегу було прикро, а він вже намріяв собі дітей, двох — хлопчика й дівчинку. Наталя виявилася останньою краплею.
— Знаєш, діду, я вирішив, буду сам жити.
— Та як же? Ти що, Олежко?
— А що? Діду, навіщо мені домашнє звірятко? Дороге, капризне, ні до чого не пристосоване? Що мені з ним робити? Пристрасть поступово мине, свято зрештою набридне, а вона більше ні до чого не пристосована й вчитися не хоче.
Вважає, що своєю появою у моєму житті вже ощасливила мене. Ні, діду, я вирішив, годі, якщо не виходить знайти своє щастя, то й не буду старатися більше. Буду он, племінників чекати, все для них зроблю.
— Та ти що? Ти що, Олежку? Рано з рахунків себе списуєш, тобі тільки тридцять з невеликим, ну що ти…
Бабуся ненароком підслухала розмову онука з дідом.
Ось тобі й Наталя, а з вигляду мила така. Та що ж не щастить ніяк Олежку? Не спиться старим, мовчки лежать, все однакову думу думають. Та невже немає зовсім хороших і чесних дівчат?
Не може ж такого бути? Ну що всі тільки про вигоду печуться? Всі хочуть брати й не давати нічого натомість? Але ж це не правильно!
Як є, не правильно, невже Катя й Оленку такою виховала? Ох, що робиться…
***
— Алло, матусю! Я сама приїду, так, сама. Максим? А Максим пішов до біса. Що значить, що знову? Тобі прямо зараз це хочеться дізнатися? Мамо, я приїду й розповім.
Іра сіла в машину, видихнула.
Вона й так терпіла, довго терпіла, щоб не засмучувати маму й бабусю. І так в очах родичів Іра виглядає легковажною: розлучається з третім хлопцем. Ну а як?
Працювати не хоче, то там не подобається, то там до нього погано ставляться, то зарплата маленька й йому незручно перед друзями, що Іра вдесятеро більше заробляє.
А тут і зовсім знахабнів: домовлялися заздалегідь, що їдуть разом на ювілей бабусі — вісімдесят років як-не-як — натякав, що на другий день попросить руки Іри у мами й бабусі, а тут раптом заявляє, що мужики покликали зганяти на сплав.
Мужики, зганяти… Чоловікові тридцять п’ять років. Тридцять п’ять!!!
Розсердилася Іра й висловила все нахабі, не витримав, речі в сумку покидав і демонстративно поїхав. Та нехай котиться, Іра вже все вирішила для себе…
Сама буде жити, одній легше, прикро, звісно, намріяла собі дітей не менше двох — хлопчика й дівчинку, щоб брат завжди заступався за сестру.
Як вона в дитинстві мріяла про старшого брата й заздрила двоюрідній сестрі Светці, у якої був старший брат Вітька. Хоч і билися між собою, а один за одного горою стояли, Вітька за Светку будь-кого покалічить, досі.
До речі, за Іру він теж завжди, якщо що, заступався. Іра рада була, хоч і двоюрідний, але все одно кров-то одна, як казала бабуся.
Не судилося збутися мріям Іриним, так і буде вік сама кукувати… Ну й гаразд, скільки людей живуть так, потім собаку собі візьму й кішку, невесело думає Іра, а поки… Поки працювати буду, кар’єру будувати, а там видно буде.
Жила Ірина з мамою й бабусею, й вийшло так, що чоловічу роботу навчилася виконувати сама. Років із тринадцяти все на Ірі, тітчин чоловік, дядько Юра навчив усьому.
Лампочку поміняти, засмічення прочистити, кран замінити, вся сантехніка, всі побутові питання — все це на Ірі. Ремонт мамі з бабусею затіяла, сама керує всім.
Бригадир спочатку зверхньо дивився — дівчисько, мовляв, а потім з повагою почав ставитися, прислухатися. Така вона Іра, ціну собі знає, йде до наміченої мети. Одне тільки погано: видно, не бути їй матір’ю хорошою й дружиною.
Трохи посидівши, дівчина завела авто й почала виїжджати зі стоянки.
Звідки тільки взявся цей… мажор у кремовому пальті? Сама не помітила, як зачепила його, теж нісся, як шалений, йде, сам собі подобається… От же, зараза.
Іра різко вивернула кермо.
Ну зараз почнеться: рознюняється, почне погрожувати, дзвонити адвокату… Мамці своїй подзвонить, розвеселилася раптом Іра, а що?
Дівчата таткам дзвонять, а ці… матусям. Сидить Іра й посмішку не може приховати, ось-ось сміх накриє, мабуть, нерви не витримують. Уявила яскраво, як дзвонить цей і скаржиться на неї, що ось, мовляв, така-сяка, криворука, зачепила й пальто забруднила.
А що?
Тоді ж Макс дзвонив, типу машину заблокував гад якийсь, Макс йому пред’явив, а цей наїхав, погрожувати почав, ось Макс і просив подзвонити адвокату.
«Якому адвокату?» — подумала тоді Іра, — «що ти верзеш?» Але все ж Макса заспокоїла й веліла дати свій номер. Чоловік виявився нормальний, просто істеричний злегка…
— Вибачте, я не спеціально, — Іра відчинила вікно, — прошу вибачення, правда, можу компенсувати хімчистку…
Олег ішов швидкими кроками на парковку, задумався про роботу, і… Сам винен, вивертала дівчина з лівого ряду, а тут він. Зачепила трохи, сидить і посміхається, злякалася, думає Олег.
Зараз почнуться сльози, істерики, як же все знайомо й награно, потім дівуля захоче загладити свою провину, покличе випити кави, потім ресторан, ліжко, смажена картопля… Валіза, мама… Все по накатаній…
— Хімчистку? — Олег був спантеличений, — мені?
— Ні, тому чоловікові біля червоної машини, — вирвалося у Іри, — вибачте. Я вам пальто зачепила, кажу, хімчистку оплачу, — Іра подивилася на чоловіка, він стояв, дивився на неї якось дивно, знайомий чи що?
І раптом, що ось це було? Може, ангел-охоронець смикнув за язик загалом-то не балакучу Іру?
— Я можу й сама вам почистити пальто, не бійтеся, не зіпсую, — і дівчина широко посміхнулася. — Сама… почистити?
Олег зі здивуванням дивився на цю карооку й здавалося йому, ніби знайомі вони все життя, ніби вітер приніс щось рідне й тепле та так, що защеміло серце…
— Картоплю смажити вмієш? — перейшов у наступ хлопець, та ще й різко на «ти».
— Картоплю? Вмію, звісно, я що, безрука? Всі вміють смажити картоплю.
— Всі, та не всі. Нагодуєш смаженою картоплею? І все, ми розрахувалися.
— Нагодую…
— Ну все, пересідай у мою машину…
— Нізащо, поїдемо моєю машиною й картоплю смажитиму на своїй території.
— Ось як.
— Так.
— Ну що ж, поїхали…
Через три дні, ближче до вихідних і до бабусиного ювілею, сушила голову Іра, як пояснити рідним, що Максима звуть Олег…
Ух і весілля було, ух і веселилися всі! До речі, Вітька сказав, що якщо що, він поруч. А Олег у тон йому відповів, що він теж поруч, якщо що…
— А й добре, що Наталя та до мами поїхала, — каже бабуся Олегу, — ти б тоді Ірочку проґавив.
— Я не зрозумію ніяк, — запитує бабуся Іри, — навіщо ти Олега Максимом звала?
— За прізвищем, бабуню.
— Так? А яке ж у нього прізвище? Максименко, чи що? — Перепелиця. — Ааааа.
Трохи подумавши, бабуся знову починає розмірковувати й намагатися вловити зв’язок між Максим, Олег і Перепелицею.
— Хто їх зрозуміє, теперішню молодь, — робить вголос висновок бабуся, — у моїй молодості Максима звали Максимом, а Олега Олегом.
— Ось-ось, — підтримує її бабуся Олега, — Наталі всяких не було.
— А пам’ятаєте, які танці ми танцювали? — А пісні, пам’ятаєте, наші пісні…
Розмова у бабусь налагодилася, у куточку, та під пляшечку солоденького… Імена правнукам вигадували бабусі, поки Олегів дід з молодими танці їхні танцював, сучасні, “тіктоківські”, так би мовити. На планшеті, що онук привіз, там якраз цей тік-ток, ось дідусь і надивився…
— Іруню!
— Що?
— Хочеш смаженої картоплі?
— Нііі, пити хочу, подай коктейль.
— А я картоплі… не можу я ці ваші… морепродукти.
— Де я тобі тут картоплі візьму?
— Та до хати потерплю, а там… цілу сковорідку з’їм.
— Ненажера.
— Так, я такий, ходімо купатися…
Рідко доля зводить людей таким дивним чином, але щирість намірів і справжні домашні цінності завжди беруть гору над усіма спокусами. Бо любов — це не панчохи й ігристе, а прагнення разом чистити картоплю.
А як Ви вважаєте, які риси характеру є найважливішими для щасливого подружнього життя?
