Ліна здивовано дивилася на стареньку:
— Я так і не зрозуміла, що вам потрібно?
— Та ось познайомитись зайшла, та млинців тобі принесла на сніданок. Сусідка я твоя, Катерина Петрівна.
— О сьомій ранку?
— То ж на роботу треба збиратися, коли ж ще. Нормальні люди зранку снідають і працювати йдуть.
Ліна не вважала себе нормальною людиною. Вона звикла працювати ночами, а вставати в обід.
Дівчина створювала ілюстрації, і вночі, у тиші, приходили найкращі ідеї. Ліна дуже шкодувала, що її розбудила якась сусідка.
Вона знала, що вже навряд чи засне, а це означає сьогодні робоча продуктивність дорівнюватиме нулю.
— Ну, заходьте знайомитися. На роботу я не збираюся, тож чай попити з вами час знайдеться.
Катерину Петрівну не треба було довго вмовляти. Вона була самотня, і поговорити завжди була рада.
— Ліно, ти нещодавно в’їхала? Не бачила тебе.
Раніше тут Вороненки жили, а потім порожня квартира стояла. І чого стояла, коли можна було здавати та гроші заробляти.
— Отож і вирішили гроші заробляти! Здали її мені. Я саме захотіла від батьків окремо пожити, отак тут і опинилася.
— А я тут із заміжжя живу…
Дві години розповідала про своє життя Катерина Петрівна. Ліна втомилася, але вигнати сусідку не могла, не дозволяло виховання.
Бабуся виявилася цілком милою і доброзичливою, тільки аж надто балакучою. Побачивши, що дівчина почала позіхати, сусідка почала збиралася додому:
— Ой, заговорила я тебе, піду. Ти заходь, не соромся! Я завжди вдома. Тяжко вже ходити, ноги зовсім не ті.
Після відходу сусідки, Ліна вирішила сходити погуляти поки незнайомим їй районом. Рішення про переїзд дівчина давно виношувала у своїй голові.
Батьки ніяк не хотіли змиритися з її роботою ночами. Чи бачте, вона не дає їм спати.
Та Ліна нікому не заважала — малювала тихенько у себе в кімнаті. А може це був привід, і батьки просто хотіли позбавитися дорослої дочки.
У свої двадцять сім років дівчина жодного разу не думала, щоб жити окремо. Її цілком усе влаштовувало.
Однак останній рік мати почала прискіпуватися до Ліни з приводу: то спить вона довго, то в магазин не ходить, то не готує, то на дачу не їздить.
Усі причіпки переростали у скандали, і жити з батьками стало неможливо. Тому, як тільки попався добрий варіант, вона, не роздумуючи, переїхала.
Після закінчення прогулянки, Ліні зовсім перехотілося спати, і вона вирішила попрацювати. Але це їй не вдалось. Знову пролунав стукіт у двері.
— Ліно, ходімо пообідати, однієй то мені нудно.
— Я попрацювати хотіла… Ну гаразд, ходімо.
Того дня дівчина так і не сіла до роботи. Добре, що терміни не тиснули і можна було трохи полінуватися.
Наступного дня почався знову зі стуку. Тільки тепер стукали не в двері, а в стіну.
— Та щоб вас! Тут взагалі дадуть мені поспати?
Стук не припинявся, і дівчина вирішила поснідати, а можливо й попрацювати у найближчому кафе.
Опинившись у досить милому закладі неподалік, Ліна сумно зітхнула.
Лише кілька днів без батьків, а вона вже нудьгує за рідним домом. Хотіла зателефонувати матері, але швидко передумала ще вирішить, що дочка не може жити самостійно.
У кафе також не вдалося попрацювати. Люди, що проходять, тільки й робили, що відволікали її.
Не звикла вона працювати за таких умов. Їй потрібна тиша.
Піднімаючись до квартири, Ліна зустріла Катерину Петрівну.
— Ой, мабуть, ми розбудили тебе? Онук приходив поличку прибити, а він зранку тільки може. Увечері ніяк.
— Розбудили, розбудили, — відповіла Ліна.
Таке сусідство починало її дратувати. День пролетів непомітно.
Ліна намагалася малювати, але виходила якась нісенітниця. Самостійне життя з кожним днем здавалося несусвітною дурістю і було непереборним бажанням повернутися до звичного життя.
Весь наступний день Ліна провела у квартирі і старанно працювала. На стукіт і голос сусідки не відповідала.
Раптом увечері пролунав скрегіт дверей. Виглянувши до передпокою, дівчина обімліла — замість дверей тепер була дірка.
— Ой, дитинко, як я за тебе злякалася. Ти чого не відповідаєш, думала, біда трапилася. Ось майстра й викликала. Ой, яка неприємність. Зараз наново поставимо.
У Ліни пропав дар мови. Їй хотілося накричати на стареньку за її ініціативу, а з іншого боку, наче та хвилювалася за неї.
Півночі тривала ця пригода, ще й заплатити майстру довелося подвійну ціну. Декілька днів було спокійно.
Катерина Петрівна гостювала у родичів і не докучала Ліні. Дівчина з жахом передчувала приїзд бабусі та нові неприємні події. І вони не змусили на себе чекати.
Разом із сусідкою приїхав її онук. Тепер музика гуркотіла цілий день.
— Чи можна зробити тихіше? — У Ліни вже урвався терпець.
— Ой, заважає тобі Іванко, га? Та ти як я — одягни беруші і не чути нічого. Не хвилюйся, він скоро поїде.
Іванко поїхав лише за тиждень. Весь цей час Ліна тільки й робила, що гуляла та спала, перебувати вдома було неможливо.
Вона жила тут лише місяць, а вже хотілося тікати звідси.
— Катерино Петрівно! Чи можете ви не приходити до мене? — Набралася Ліна сміливості. — Ви не даєте мені спати вдень і працювати ввечері!
Якщо мені щось знадобиться, я сама прийду до вас і попрошу.
— Ну гаразд.
Сусідка підібгала губи і пішла. Дівчина зраділа, що вдалося так швидко домовитись.
Тепер на неї чекає спокійне і розмірене життя. Проте вранці знову пролунав стукіт у двері.
— Пані Симоненко?
— Так…
— Я місцевий дільничний, Ілля Миколайович Зацепін. Скарга на вас надійшла.
— На мене? Від кого? Та я нічого такого не роблю!
— Як не робите? А ось сусіди пишуть, що ви спокійно їм жити не даєте. То шумите ночами, то загрожуєте.
Ліна була обурена.
— Кому це я там жити не даю?
Катерина Петрівна визирнула зі своєї квартири:
— Здрастуйте, Ілля Миколайовичу! Ось галаслива сусідка дісталася нам. Хазяям дзвонила, але вони й слухати нічого не хочуть!
— Розберемося. Чи можна увійти?
Ліна відсторонилася. Бабуся теж приготувалася заходити, але дільничний її зупинив.
— Ви йдіть відпочивайте, Катерино Петрівно. Розберуся і одразу до вас.
— Ви вже суворіше з цією молоддю!
Ліна не могла зрозуміти, як за короткий час сусідка з милої та доброї перетворилася на злісну стару. Ілля Миколайович виявився молодим, приємним чоловіком.
— Ви б це, Ліно, виїжджали звідси. Життя вона вам не дасть.
— Хто не дасть? Катерина Петрівна?
— Саме вона.
І місцевий дільничний почав розповідати про стареньку цікаві речі.
Вороненки, в квартирі якої дівчина жила, вирішили продати свою квартиру і поїхати в інше місто. Катерина Петрівна одразу вирішила придбати її для свого онука.
Однак сусіди відмовилися продавати їй житло. За роки сусідства вони стільки від неї терпіли і вирішили також помститися.
Однак і продати їм її не вдалось. Коли приходили потенційні покупці, бабуся вже була напоготові: під’їзд перетворювався на звалище.
Вона навіть приводила місцевих безпритульних. Все це відлякувало людей, а Катерина Петрівна була тут як тут:
— Може, все-таки я куплю?
Вороненки були напроти проти. Вони вже люто ненавиділи стареньку.
Тоді вони вирішили здавати квартиру. Яка різниця студентам у яких умовах жити, думали вони.
Але й тут сусідка вигадала свій план. Спочатку вона була мила і добра, а потім починала доводити мешканців: скарги на сусідів від неї були в усіх інстанціях.
Ніхто не міг терпіти цього довго і люди з’їжджали. А старенька тріумфувала.
Ліна слухала оповідання і не могла повірити в почуте — хіба можуть люди бути такими байдужими.
— А ви знаєте, я, мабуть, таки тут залишусь. — У дівчини з’явився блиск в очах. — Якщо я впораюся зі старенькою, то я все зможу!
Дільничний сумно подивився і вийшов. Бачив він таких азартних у своєму житті і нічим добрим це не закінчувалося. Однак у Ліни все вийшло.
Спочатку вона зв’язалася з Вороненками і домовилася про купівлю квартири. Вони дуже зраділи і із задоволенням позбулися такої нерухомості.
Довелося, звичайно, влізти в борги, але це навіть не злякало дівчину. Потім вона познайомилася з усіма сусідами і ненароком повідомила, що Катерина Петрівна дуже погано почувається і їй потрібна допомога.
У соціальні служби дівчина теж повідомила про самотню бабусю, яка потребує уваги.
Катерина Петрівна дуже здивувалася, коли всі до неї почали приходити та пропонувати свою допомогу та підтримку.
Спочатку вона відмовлялася, але потім увійшла до смаку. Тепер старенька грала іншу роль – роль безпорадної та немічної.
Їй сподобалася загальна турбота людей.
А Ліна нарешті змогла спокійно жити та працювати.
Вона помирилася з батьками, які були здивовані самостійністю доньки, облаштувала свою квартиру і навіть зайнялася своїм особистим життям – дільничний став частим гостем у неї.
Коли вони зустрічаються з Катериною Петрівною, бабуся зазвичай підморгує і каже:
— Ну Ліна! Ну хитра!
