Останні тижні року, що минає, видалися для Каті просто жахливими. На всіх фронтах. На роботі наче з ланцюга зірвалися й закидали обов’язками, правками ледь не за всіма проєктами – Катя приходила на роботу, сідала за комп’ютер і вже не вставала до самого вечора, трималася на одній каві. Потім додому (з головою, що гуде, і каламутним поглядом, у якому, здавалося, досі відбивалися вікна робочих програм), перехопити якусь дурницю – і спати.
Ігор, її чоловік, теж викаблучувався. Ах, ти не приділяєш мені уваги, ах, ти думаєш тільки про роботу, чому вечеря не готова, чому вдома не прибрано. Катя спочатку огризалася, потім уже й на це сил не було – видавала «всі претензії – до розробників» і падала в ліжко без задніх ніг. Ні, Ігоря вона любила, щиро, але їй-Богу, бувають такі періоди, коли просто не до з’ясування стосунків, і всі сили витрачаються на те, щоб дістатися ліжка.
У телефоні скиглили подружки – їм теж доводилося несолодко. Катя звично вислуховувала, підтримувала, пропонувала допомогу, де було доречно, і часом хотілося вити в голос: та скільки ж можна, хоч трохи видихнути дайте, залиште хоч одну сферу в житті, де все нормально!
Навіть передноворічний настрій не відчувався. Яке там відчуття свята, коли то справам немає ні початку ні кінця, і все життя – як те саме колесо для хомяка на допінгу з кофеїну? Кілька разів блиснули в очі гірляндними вогники, і дівчина подумки вилаялася: «Це ще ж подарунки купувати», – і побігла далі у справах.
У якийсь момент організм став потихеньку відмовляти. Прокидатися ставало дедалі важче, кава вже не рятувала, пробіжка на морозі теж – після неї тільки більше хотілося спати – навіть улюблений серіал перестав тішити, нехай Катя і раніше під нього в основному дрімала, але однаково, навіть він став дратувати. Навіть Ігор змінив платівку: тепер він не бурчав, а занепокоєно заглядав в очі:
— Катрусю, я все розумію, але ти б хоч про себе подумала. Про мене не треба, я вже освоїв яєчню, і в мене майже перестали тікати з каструлі макарони.
— Та ну? – отруйно хмикнула Катька.
— Той раз не рахується! Я на красу твою неземну замилувався.
Катя хмикнула ще отруйніше. Ага, краса неземна, куди діватися. Кола під очима, як у панди, землистий колір обличчя і гарячково обгризені нігті. До косметички вже кілька тижнів не торкалася: краще зайві двадцять хвилин поспати.
Ну так Ігор її і в гіршому стані бачив. Ох уже ця лиха театральна юність, коли вони удвох стрибали радісними козликами по долинах і пагорбах у костюмах ельфів і гобітів… причому Катька була гобітом. Подружка, теж рольовичка, реготала до сліз, коли Ігор покликав її на побачення: «Слухай, якщо він бачив тебе в костюмі гоббіта, з накладними вухами і волохатими ногами, а потім на побачення кличе – то це точно кохання!»
Хороший у неї Ігорьок все-таки. Нехай бурчить часом, але та Бог із ним, у нього така матуся (не до ночі будь згадана ця чудова жінка), що на його місці Катя б теж бурчала на весь білий світ. А Ігор так, періодично, і то потім усвідомлює свою помилку. Красивою ось називає навіть після тижнів хронічного недосипу. Ну чи не диво?
— Ти мене від теми не відводь! Загалом, на тобі ж обличчя немає, Катрусю.
— Ну, тягни косметику – намалюю. Буду розмальована вся, як лялька.
– Краще як лялька, ніж як баба Яга! Слухай, дай договорити. Кать, я переживаю. Тобі потрібен відпочинок. Потрібно нормально виспатися. Кар’єрні амбіції – це добре, але не ціною здоров’я. Світ не завалиться, якщо ти кілька разів візьмеш вихідний, виспишся, сходиш із подругами погуляєш, скільки я вже цю твою відьму не бачив?
— Її взагалі-то її Наталкою звуть.
— Після того випадку, як ви з нею напилися, і ти горланила пісні з даху сільського будинку її батьків, і ми потім по сусідах ходили вибачатися за твої вокальні здібності, я буду звати її тільки відьмою! У гарному настрої – з Лисої гори. І взагалі: бачиш, до чого ти мене довела? Я вже на Наталку готовий погодитися, аби тільки ти себе краще почувала. На тебе дивитися боляче. Серйозно, бери вихідний. Або взагалі звільняйся до біса, на фріланс іди, я не хочу, щоб ти себе так мучила.
— Ігорю, ти драматизуєш, – якомога м’якше відповіла Катя, ласкаво погладжуючи його по щоці.
У грудях солодко тремтіла ніжність. Гарний у неї Ігор. Найкращий. От де вона ще такого знайде?
— До Нового року зовсім трохи. Там канікули – от і відпочину. Чесне слово, просто в ліжко заберуся і не встану, поки мій організм не помститься мені за все хороше, що між нами було. Домовилися? Потерпи мою втомлену фізіономію ще кілька тижнів, гаразд? А потім…
Взагалі-то ця думка давно вже крутилася в Каті в голові.
Зазвичай вони з Ігорем проводили відпустки досить божевільно. То зірвуться в інше місто і запхнуть у три дні тижневу програму нормальних людей, то в ліс дикунами, то річкою сплавлятися, то впрягатися допомагати в організації музичного фестивалю, то ще що-небудь у тому ж дусі. Відпустка в дусі «після такої потрібна ще одна відпустка» і «на тому світі виспимося, погнали, у нас потяг до Львова».
Але якщо чесно – зараз Катя все це бачила тільки у сні. Не хотілося взагалі нічого. Тільки лежати, запихати в себе що-небудь смачне, гладити кота і дивитися що-небудь абсолютно безглузде по телевізору. Іноді ходити зимовим лісом і робити «ангелів» у снігу. Усе. Більше нічого.
Тому Катя подумала…
— Може, до моєї мами з’їздимо?
Вираз його обличчя одразу пом’якшився і потеплішав.
— До Маргарити Віталіївни? Чудова ідея. І ти відпочинеш, і я її пиріжків на рік вперед наїмся.
Якщо зі свекрухою в Каті були стосунки як із найстереотипніших анекдотів, то в Ігоря з тещею – такі, що можна тільки позаздрити. Взаємне обожнювання.
Хоча як могло бути інакше? З мамою Каті пощастило: добра, весела, енергійна, абсолютно незлобива, ніколи не сидить на місці, завжди чимось захоплена, можливо, не таким, що зрозуміло Ігореві (навряд чи він знається на кольорах чи розсаді), але краще ж так, ніж сидіти на лавці й коментувати подробиці чужого життя.
Катя навіть іноді жартувала:
— Іноді у мене відчуття, що ти одружився не зі мною, а з маминими пиріжками.
Ігор одразу ж зробив дуже конспірологічний вигляд, підняв комір сорочки і затараторив, ніби в засіб зв’язку:
— Нас розкрили…
Катя засміялася і ляснула його по руці. Ігор одразу ж посерйознішав:
— Гаразд, гаразд, я жартую. Чудова думка, давай з’їздимо, але… Чесно, Кать, я б на твоєму місці зараз поїхав. До Нового року всього-нічого. Бери відпустку, їдь до мами, відпочивай. Я потім приєднаюся.
— Хтось щойно говорив про мій трудоголізм…
— Ти не розумієш! – проголосив Ігор. – Це інше! Ти трудоголік, а я просто ледачий дикобраз, який вічно затягує до останнього і доробляє, коли всі нормальні люди вже відпочивають.
Катя тепло посміхнулася і потягнулася поцілувати його в щоку. Ну чи не лапочка в неї чоловік?
І спокусив же, чорт забирай! Катя й сама відчувала, що трималася на останній впертості й силі волі, не хотілося визнавати, що вона чогось не може. Але Ігореві спокусливі промови, виснажливий спогад про мамині пиріжки… А ще недосип, нежить, що починається, і безперервний головний біль… Загалом, Катя махнула на все рукою. Роботи у світі багато, а вона у себе одна, тим більше, під Новий рік. У село, в Вінницьку область! А точніше – до мами.
* * *
Але у мами все виявилося не так гладко, як Катя встигла собі нафантазувати. Вона завжди була енергійною, з купою знайомих, тож замість тихого раю з котом і приємною нісенітницею по телевізору Катя потрапила в ще одне клопітке пекло. Мама ні хвилини не сиділа на місці. Катя навіть по лобі себе ляснула: ну звісно, як вона могла забути! У неї ж вічно драмгурток, гурток з фото, а ще їй співати хочеться. І на всіх цих «гуртках» – купа знайомих, яким терміново потрібно купити подарунки, підписати листівки, а ще вона вплуталася в організацію якихось святкових благодійних заходів…
І спочатку спробувала втягнути в усе це Катю. Катя завила:
— Не треба, ради Бога! Мамо, я на роботі так виснажилася, не можу вже, до тебе приїхала просто поспати. Гаразд? Не ображайся, але я справді за крок від коматозного стану.
— Звісно-звісно, донечко, – відпочивай, я сама!
Ага, сама… Відпочинеш тут, коли твоя рідна і близька людина носиться навколо електричним віником. І справа була не в шумі (хоча про те, як голосно мама розмовляє телефоном, можна було знімати гумористичні скетчі й викладати в Тікток).
Катя ніби на себе збоку дивилася і (навіть самому чоловікові про це писала) розуміла тепер, як почувається Ігор. Мама відверто взяла на себе надто багато і надто втомлювалася. Навіть почала плутатися, що й кому пообіцяла, чого за нею зазвичай не водилося. Готування, подарунки, організація, нескінченні розмови телефоном… Катя спершу вмовляла себе: вона доросла людина, заспокойся, може, їй так подобається? Але мама не виглядала так, ніби їй подобалося. І одного разу Катя обережно підійшла до неї:
— Мамусю, слухай…
М’яко поклала руки на плечі, чмокнула в маківку. Мама фарбувала волосся, і слідкува за собою завдяки чому мала значно молодший вигляд за свої роки, але Катя все одно щоразу відчувала глибоку ніжність, коли обіймала її. Треба ж, як швидко летить час: ще недавно мама здавалася великою і сильною, а тепер – тендітною, ніби це її потрібно захищати.
— А тобі дуже потрібно возитися з усім цим, «передноворічним»? Ти не подумай, я до тебе в душу не лізу, просто… Тобі це самій подобається? Якщо подобається, то я відстану.
Мама помовчала. Розсіяно погладила її руки на своїх плечах.
— Не знаю… Якщо чесно, то я справді не знаю. Просто… Звикла, напевно. Звикла чимось себе займати. Насправді, втомлююся від цього, вже нікого бачити не хочеться, але… Ну а як інакше? Перед святами завжди так.
— Хто таке сказав? Свято – воно ж для тебе, мамо. Для кожної людини. Коли, як не у свята, проводити час так, як тобі хочеться, а не так, як треба? Ну от скажи мені: світ хіба завалиться, якщо ти зупиниш цю метушню і займешся тим, що ти любиш?
Гаразд, стоп, треба м’якше, все-таки мама, а вона тут на неї напирає.
— Мамо, правда. Якщо ти втомлюєшся – просто відпочинь. Якщо нікого не хочеш бачити – то й не треба нікого бачити. Ти маєш на це право.
— Не хочеться людей ображати, – зітхнула. – Сама не люблю цього, цих візитів у новорічні канікули нескінченних, але ж не випроваджувати? Це ввічливість, це традиція. Добре хоч, що сам Новий рік зустріну тільки з тобою і з Ігорчиком, а то потім почнеться, юрбою підуть.
Катя посміхнулася. Ігорчик. Хто-небудь ще в цілому світі, крім її мами, називав її брутального, високого, чорт забирай, бородатого чоловіка Ігоря Олександровича Ігорчиком? Навіть не турбуючись, що він узагалі-то Ігор? Мама сказала – Ігорсик, значить, Ігорчик!
— Не заросте стежка до мого дому ніколи, – хмикнула вголос.
— Мамусю, ти маєш право сказати, що нікого не хочеш бачити. У Ватсаппі привітають, не переламаються. Ти важливіша. Твоє здоров’я, твій настрій – вони важливіші, розумієш? От чого б тобі самій на Новий рік хотілося?
Її очі мрійливо затуманилися.
— Мені… Напевно… Просто посидіти вдома. Подивитися телевізор, там будуть новорічні фільми, передачі… Погуляти трошки. З’їздити в зимовий ліс. Побути з тобою, з зятем. Щоб було тихо-тихо в домі. Навчіть мене в ці ваші настолки грати, а то все ніяк у нас руки до цього не доходять… Готувати не хочеться. – Вона винувато посміхнулася. – Ти молода, ти не зрозумієш, напевно, але коли тобі вже за шістдесят – готування на свята здається вже просто каторгою. У вас, у молодих, із цим усе набагато простіше.
Катя поморщилася. Не любила, коли мама заводила цю пластинку про вік: страшно ставало. Ти молодий, поки в тебе молоді батьки. Батьки постаріли – отже, ти подорослішав. А потім одного разу… Брррр! Ні, про це вона точно думати не буде. Страшно.
— Мамо, так не готуй! Ну правда! Ми не образимося, придумаємо що-небудь, салатиків наріжемо, кинь ти це готування до біса!
— Ну як так? Ти ж відпочити приїхала, а я тебе без їжі залишу? Ігорчика – без пиріжків?
— Не переломиться Ігорчик! Мамо, нам ти важливіша. Ось правда. Чесно. Новий рік – це ж про що? Про сім’ю. Про те, щоб побути разом із тими, кого ми любимо, зайнятися тим, чим нам хочеться. Яка різниця, хто і що подумає? Яка різниця, що традиції? Адже завжди можна відсіяти ті, що не приносять радості, а ті, що приносять – залишити. Ти важливіший. Живі люди важливіші.
Мама засміялася, але очі її розчулено блищали. Обернулася, міцно обійняла, притиснула так, як притискала в дитинстві – і Катя вдячно обійняла у відповідь, глибоко вдихаючи запах її парфумів. Мама…
Як добре, що вона приїхала. Як добре, що буде з нею зустрічати Новий рік. У неї навіть хронічний головний біль від недосипу вже минув. І хвороба потихеньку відступала. І за вікном блищав сніг, так по-новорічному, і вперше раптом згадалося, захотілося розвісити вже, нарешті, гірлянди. Щоб сяяли й обіцяли свято. Як у дитинстві.
— Умовила! – весело усміхнулася мама. – Будемо зустрічати Новий рік, як захочемо. Сходи, знайди нам який-небудь фільм на вечір, добре? А я зателефоную, скажу, щоб на мене не розраховували. Незручно, звісно…
— Мамо! Це ж усе добровільно, ні? Без тебе там нічого не завалиться, я ось тобі обіцяю.
— Добре, добре, ти маєш рацію. Частину обов’язків я із себе точно скинути можу… — Вона вже діловито ворушила губами, схоже, прикидаючи. – Так, від цього точно відмовлюся. Усе, йди фільм вибирати. Будемо ліниво валятися на дивані. Коли ж ще лінуватися, якщо не перед Новим роком?
