— Як добре було гуляти вечірнім містом! — думала Катерина. — Спокійно дихати свіжим, морозним повітрям і не турбуватися, що синочку холодно, він голодний чи треба змінити підгузок.
— Давай частіше вибиратися на прогулянки, можна навіть без кіно чи театру, — Катя ближче притиснулася до чоловіка, і він обійняв її своєю великою рукою, таку маленьку, тендітну. — Добре, що твоя мама погодилася посидіти з Матвійком.
На роботі в Івана всім співробітникам подарували по два квитки на виставу, і він сьогодні з дружиною повертався пізно ввечері з театру.
— Ага, нам точно не вистачає такої перезавантаження.
— Точно! Ти маєш рацію, наче ми порожні банки, і нас знову наповнили.
— До речі, може, по келиху ігристого?
— Іванко, ти хіба не пам’ятаєш, що було в новорічну ніч? Я не готова ще раз до таких піруетів. Найголовніше — Людмила Аркадіївна задоволена. Скільки від подружок чую, що не хочуть з онуками сидіти, особистим життям займаються, а твоя мама — з радістю.
— А ти знаєш, мамі зараз не просто, мені здавалося, що в неї тужливий настрій.
— Ще б пак! В одну мить і чоловіка, і сина втратити.
— Еге ж… я вже погано пам’ятаю їхні обличчя й голоси, від цього найважче. До речі, той чоловік, що врізався в них на катері, через десять років раптом з’явився. Мама дзвонила, розповідала.
— Та ти що! І що йому було треба?
— Цей нахаба побачив, що розбитий човен так і стоїть у батьків удома під навісом, і зайшов з’ясовувати, чи не залишилася там його сумка. Як він викрутився й перейшов на умовний термін, голова не бере?
— Ось жах. Зрозуміло, чому Людмила Аркадіївна така стурбована й засмучена останнім часом.
— Звичайно, знову це все пережила, коли його перед собою побачила. І ж не посоромився!
— Іванко, а давай твою маму частіше до нас запрошувати. Необов’язково сидіти з онуком, просто в гості.
— Гарна ідея. Мама в мене розуміюча.
Вони йшли тихою алеєю й усміхалися одне одному. Так добре було, спокійно. Щасливо.
На пропозицію частіше бувати Людмила Аркадіївна відреагувала одразу:
— Дякую, мої хороші! Я часто приїжджати не буду. Ви краще самі, коли треба, телефонуйте.
Вона вийшла на пенсію і вирішила більше не працювати. Часто боліла голова, тиск то різко підіймався, то знижувався.
Людмила Аркадіївна вирішила, що зайва копійка хоч і не завадить, але здоров’я не додасть. Пішла з роботи й стала почуватися краще.
Останні десять років вона працювала за двох, щоб єдиний син ні в чому не відчував потреби. А тепер в Івана своя сім’я, гарна робота, дитина є.
Візити свекрухи подобалися всім.
Дворічний Матвійко вже впізнавав бабусю здалеку, якщо вона приїжджала під час прогулянки, і з задоволенням залишався з нею. Катя не часто, але користувалася допомогою бабусі.
Уже кілька разів дзвонили з останнього місця роботи й пропонували вийти з декрету раніше.
— А чому ні, Катрусю? Якщо можна поки на півдня вийти, то йди. І Матвійко не нудьгуватиме, і ти займеш себе, я ж бачу, що ти сумуєш за роботою.
— Сумую, Людмило Аркадіївно. Я навіть не розраховувала на таку допомогу від вас. Не хочу змушувати, це все ж наш син, і виховувати його маємо ми.
— Син. А для чого тоді ще потрібна бабуся, як не допомагати? Та й я відволічуся, мені в чотирьох стінах задушливо й нудно. На цілий день я не готова, а на пів дня — згодна.
Катерина владнала все на роботі й вийшла на період відпустки співробітниці: спробувати, чи зможе вона перелаштуватися, увійти в ритм, і найголовніше — перевірити, як відреагує син.
Але вийшло якнайкраще.
Матвій спав до дев’ятої-десятої години ранку, потім прокидався, снідав, грався з бабусею і на той час, коли Катя поверталася додому, лягав на денний сон або вже прокидався.
Виходило, що бабуся сиділа з онуком години по три-чотири на день. Такий розпорядок усіх влаштував.
— Ходімо синочок обідати, скоро Катя прийде. Мама з’їздить, подивиться, як там курочки, і завтра повернеться. Слухайся, Сергійку, няню!
Катерині ледве погано не стало там же біля дверей. Сьогодні вона повернулася раніше звичайного й відчинила двері своїм ключем, щоб, якщо син спить, не розбудити його.
— Ось і Катя прийшла, — усміхалася Людмила Аркадіївна. — А ми в синочки-матері граємося.
— Еге ж? — розгублено промовила Катя і взялася знімати куртку.
Ця ситуація не виходила в неї з голови. Розповідати про те, що почула, чоловікові одразу не стала, зателефонувала своїй матері. Та заспокоїла:
«Що тут такого? При вас вона адекватно поводиться? Ну от. Бити на сполох треба буде, коли вона і при вас щось скаже чи зробить. Камери про всяк випадок поставте, якщо вже боїтеся. А взагалі, вважаю, що рано, ти, доню, на роботу вийшла, у тебе ще хвилювання за сина загострене».
Катерина на деякий час заспокоїлася, поки чоловік теж несподівано не почув, що мати називає Матвійка Сергієм.
— Катю, а мама Матвійка при тобі як називає?
Тут Катю прорвало:
— Давно тобі сказати хотіла! То синочком, то Сергійком. Дивно це все, любий.
— Дуже, Катю, чому мовчала? Мама ж із нашим сином сидить, сама. А якщо в неї недобре з головою, чи ще щось? Кидай свою роботу, ну нащо ті гроші, сиди з сином!
Катя надула губи і склала руки перед собою. Але чоловік мав рацію.
— Треба завтра з матір’ю поговорити. Сам до неї з’їжджу.
Людмила Аркадіївна нервово торкалася чайної ложки, дивилася в чашку, наповнену чаєм.
— Онук він тобі, не син! — продовжував розмову Іван.
— Синочку, вибач, що так вийшло. Я не хотіла, щоб ви з Катею чули. Нічим я не хвора, усвідомлюю, що роблю. Ти ж весь час при мені був, поки не одружився.
На пенсію вийшла і так мене туга огорнула, що вити хотілося, а Матвійка побачила — він копія маленький Сергійко, губки тільки Каті.
Саме якось вийшло. Та й на Сергійка ж не реагує. А для мене — віддушина. Я ж досі змиритися не можу, що втратила молодшого синочка. Ні, ти не подумай, я дуже люблю тебе і Катю, і Матвійка.
Мати хотіла ще щось сказати, але у дворі загавкав собака.
— Чекаєш когось?
— Ні, — мати відсунула шторку на вікні. — Після того випадку, як цей чоловік з’явився, спокійно спати не можу. А тиждень тому помітила, що в човні лазив хтось, мабуть, поки мене немає, там нишпорили.
— Ось тобі й маєш. А чого мовчиш? Раптом злодії чи ще гірше цей колишній вʼязень. Щось він усе-таки шукав там.
— Згадала я тут. Коли слідчий мене запрошував, він теж запитував про сумку чи про коробку. Щось перевозив він на своєму катері, а коли врізався, сумка й відлетіла.
— Неспокійно тут, мамо. Давай до нас, поки все не владнається.
Так Людмила Аркадіївна місяць жила в сина.
Потім дізналися, що колишній вʼязень, дійсно, після звільнення виїжджав із країни, але нещодавно повернувся і весь цей час шукав щось — чи то гроші, чи то коштовності.
Але незабаром його знову посадили, і всі зітхнули вільно.
Людмила Аркадіївна при невістці із сином більше онука сином не називала. І не давала приводів для хвилювання. А пізніше Іван запропонував:
— Мамо, ми тут із Катею подумали. Переїжджай у місто жити. Га? Хочеш до нас, а хочеш у сусідню квартиру, її нещодавно на продаж виставили.
Людмила Аркадіївна із задоволенням прийняла пропозицію сина. Вона купила сусідню однокімнатну квартиру, а гроші, що залишилися, подарувала синові з невісткою, щоб вони купили автомобіль.
***
Ця історія дуже зворушлива: вона про те, як любов матері може приймати різні форми, а біль від втрати — шукати відраду в онуках.
Дуже добре, що Іван та Катерина поставилися до ситуації з розумінням, а не з осудом, адже «серцю не накажеш».
Іноді найкраще, що ми можемо зробити для своїх літніх батьків, — це подарувати їм близькість, а не лише гроші чи допомогу, дозволяючи їм знову відчути себе потрібними й корисними.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Катерина, що не одразу сказала чоловікові про те, що почула?
