— За старими батьками завжди дочка доглядає, – впевнено мені сказала мама.
Кажуть, що молодшим дітям пощастило, бо їх більше люблять і прощають, а старшим доводиться бути для них няньками і тягати за собою набридливу малечу. Може в когось це справді так, але тільки не в моїй родині. І причин для цього більш ніж достатньо.
Моя мама вийшла заміж рано, у вісімнадцять років. Вийшла без любові. Просто тому, що жила в злиднях, а батько працював в правоохоронних органах. Йому був потрібен надійний тил і спадкоємець, їй – гарантований дах над головою і достаток. На цьому й зійшлися.
У них зʼявився син, подружжя було у нестямі від такого щастя. Брат був первістком. Йому дісталася вся невитрачена до тих часів любов батьків. Ліжечко, пелюшечки, повзуночки батьки купували найкращі у спекулянтів, відмовляючи собі в необхідному.
Потім батька перевели в іншу область. Жити довелося в будинку з пічним опаленням і колодязем на подвір’ї, прати в мисці, рубати дрова і ходити по продукти з коляскою за три кілометри. Батько благополучно поїхав у відрядження, а вона залишилася там із дворічним сином на руках. Скажемо чесно, задоволення так собі. А тут ще видалось, що вона знову в положенні. Зрозуміло, що ще одна дитина в таких умовах просто ідіотизм. Ось мати і вирішила цієї позбутися дитини. Хто її за це засудить? Але тут повернувся батько і вмовив маму залишити немовля. Тим немовлям була я.
Кажуть, що діти, матері яких не хотіли їх, бувають неспокійними і примхливими. Ось і я в дитинстві такою була, вічно кричала, не давала спокою батькам ні вдень, ні вночі. Материнської любові мені від цього не додалося.
Так і росли – спокійний, слухняний, зручний брат Сергійко і “шило в попі”, що вічно лізе туди, куди не просять, я. Природно, що все найкраще діставалося йому. Він спав на дивані, а я на старій “розкладушці”, яку щоранку потрібно було складати, а ввечері розкладати знову. Йому купували новий одяг. Я доношувала футболки, сорочки і штани навіть до школи. Батько вважав, що дівчинку потрібно ростити в строгості, покірності, поступливості чоловікові, щоб була скромною і “не пішла по руках”. Матір це влаштовувало. Вона трималася холодно і відсторонено. Не було в мене з нею “розмов по душах”. Я хотіла, просила, але мамі завжди було ніколи.
Головне, щоб добре вчилася і вчасно була вдома, вважали вони. За оцінки карали жорстко – били. Били за будь-які провини, а особливо за сперечання. Досягнення не помічали. Помилки – перебільшували. У приклад ставили брата. І не дивно – хлопчик серйозний, захоплювався авіамоделюванням, сидів у підвалі й стругав детальки. А я запоєм читала або носилася околицями з ватагою хлопців – істота далека від батьківських ідеалів жінки, а тому погана.
Школу ми закінчили одночасно з братом – він десятий, я – восьмий клас. Він вступив до обраного татом вишу на платне. Я – у швейне училище на закрійницю.
Чи подобалося мені це? О так! Дуже! Набагато більше, ніж професія бухгалтера, на яку мене навʼязували батьки, вважаючи, що головне для жінки сім’я, а робота так – з восьми до п’яти.
Уперше я пішла проти їхньої волі. У перший раз збунтувалася. “Невдячна!” – кричали мені і, заради повчання – били, роздягнувши, щоб було принизливіше.
Що було далі?
Далі я під постійне картання батьків: “У тебе все одно нічого не вийде”, займалася улюбленою справою. Я намагалася рідше з’являтися вдома, і, на жах батьків, влаштувалася працювати прибиральницею. Мене соромилися. Брат не помічав. Щоправда, з мене стали брати гроші за харчування та проживання.
“Ну якщо ти вирішила жити своїм розумом, як доросла, то й поводься, як доросла – сама себе забезпечуй”, – застосували “виховний захід” батьки. Я не заперечувала.
Життя в родині ставало нестерпним. Постійні докори і приниження викликали вже не образу, а глухі ревнощі й ненависть до “ідеального” брата. Я ненавиділа його за праведність і правильність. Я втомилася бути вічно поганою. Тому, коли мені запропонували роботу в ательє районного центру і кімнату в гуртожитку, погодилася з радістю.
Їхала під традиційні наголошення: “Ну в кого ти така вдалася, ні на що не придатна? Якщо вже зовнішністю не вийшла, могла б хоч професію нормальну інтелігентну здобути, як брат. Дивись, принесеш у подолі – на поріг не пустимо!”.
“Поділ” мене тоді цікавив найменше. Я зачитувалася книжками про Шанель, Кардена та історію костюма, цілодобово не виходила з майстерні, освоюючи нові прийоми крою, шила і перешивала, домагаючись ідеальних ліній. Це був мій світ і мені в ньому було до біса цікаво.
Я обожнювала секонд-хенди. Там за копійки можна було знайти старий одяг з унікальних тканин, який у моїх руках перетворювався на зухвалі, екстравагантні луки, що викликали заздрість навколишніх модниць. З першої зарплати в кредит була куплена швейна машинка. Я зняла кімнатку в напівпідвалі й почала брати замовлення.
З батьками і братом спілкувалася мало. Знала, що Сергій одружився з дівчиною з хорошої сім’ї, яку вибрали батьки, і працював у тестя, який переписав на нього свій невеликий бізнес. Я теж зустріла свого принца. Наївна, я розповіла про це мамі. “Він тебе скоро кине” – “побажала мені щастя” вона – “Тож не здумай дитину нам привести. Додому не пустимо! Нема чого нас перед сім’єю невістки ганьбити”.
Мій хлопець за професією був бухгалтером-економістом і, на відміну від мене, яка “витала в хмарах”, надзвичайно практичним і заповзятливим.
— Мала, – одного разу сказав він мені. – Ти – талант. Я знаю, де можна взяти гроші. Ти зобов’язана виграти грант. Разом ми складаємо бізнес-план і відкриваємо свою справу. Фінансовий бік питання на мені, клієнти і творчість – на тобі. Як ідея?
Ідея була прекрасною. Ми тихо одружилися. Але костюм, який я для цього випадку пошила, справив враження на працівниць РАЦСу. Тож, коли, отримавши грантові гроші і взявши кредит, ми відкрили ательє, у мене вже була невелика клієнтська база.
На звістку про бізнес батьки відреагували традиційно: “Коли прогориш, на нас не розраховуй”.
І тут грянув грім серед ясного неба. Прогорів бізнес не мій, а тестя брата. В одну секунду родич залишився і без роботи, і без боргового житла, платити за яке виявилося ні з чого. Повністю в закладі опинилася мережа по ремонту автомобілей, на якій невідомо як, просиджував штани мій юрист-міжнародник брат.
Дзвінок батьків пролунав негайно.
— Ти зобов’язана допомогти братові, – орала мати. – Родичі повинні підтримувати один одного в скрутну хвилину.
Вільних грошей у мене не було. Наш бізнес розвивався і вимагав вкладень, а тієї суми, яку ми сяк-так могли вирвати, вистачило б ненадовго.
Але сімейство не вгамовувалося. Вони волали до совісті, сестринських зобов’язань, вимагали, обвішували, плакали…
— Нам ніде жити, – одного разу повідомила мені матір. – Свати з невісткою поїхали за кордон. Кредитори осаджують Сергія. Щоб погасити борги, ми продали все, аж до квартири, дачі й машини. Їдемо жити до тебе. Дочка зобов’язана доглядати за старими батьками, – впевнено сказала мама.
Переді мною спливли безрадісні картини дитинства. Ось я в білій сорочці брата з обрізаними рукавами стою на шкільній лінійці, а наді мною сміються однокласники. Ось побита плачу в кутку за “трійку” з математики. А ось брат хвалиться перед друзями новеньким планшетом, який з’явився в нього першого в школі.
Я поклала слухавку і ніжно притиснулася до чоловіка:
— Що робити? – запитала я його. – Це мої батьки, але жити з ними під одним дахом мені буде нестерпно.
— Роби так, як вважаєш за потрібне. Я завжди тебе підтримаю, – коханий ніжно мене обійняв і поцілував. – Ми можемо виплачувати їм щомісяця певну суму, але я не впевнений, що ці гроші вони не стануть віддавати братові. А можемо взяти в кредит однокімнатну й оформити її на своє ім’я. Адже колись у нас будуть діти. Тож це шанс заздалегідь подбати про житло.
— Діти, – посміхнулася я. – Ну одна дитина у нас точно скоро буде. Я просто хотіла сказати тобі про це ввечері.
Я ще не знаю точно, як ми вчинимо. Знаю одне – я ніколи не стану розділяти своїх дітей на хороших і поганих, талановитих і не дуже. І принижувати теж ніколи не стану. Аж надто добре я знаю, як це бути нелюбимою.
