У Кіри чоловік працював жіночим лікарем. Подружня пара мріяла про малюка. Однак нове життя ніяк не зароджувалося в Кірі.
Віталій (чоловік) сам лікував свою дружину, возив на всілякі курорти, на лікувальні грязі, просив допомоги в колег. Все марно. Жодних змін в організмі Кіри не спостерігалося. У турботах про здоров’я дружини минуло п’ять років.
А останнім часом Віталій почав затримуватися на роботі, був веселіший ніж зазвичай, іронічно жартував над Кірою. І навіть почав іронічно говорити образливе слово «пустоцвіт». Теплота у стосунках зникла.
Часто розповідав про нову медсестру з їхнього відділення. Віталій називав її «моя медсестричка». Чого б? Всі ці зміни у поведінці рідного чоловіка нічого доброго не обіцяли.
Кіра припустила, що у Віталія з’явився “запасний аеродром”. І вона вирішила навідатися до чоловіка на роботу. Прояснити ситуацію. Взагалі вона рідко відвідувала чоловіка на робочому місці. Атмосфера лікарні не тішила Кіру.
Там у будь-який час доби крихітне життя вступало у свої права. Щасливі матусі, діти, які кричать, очманілі тата з квітами, галасливі родичі.
Все це спостерігати для Кіри було болісним випробуванням. Вона назавжди, як їй здавалося, була позбавлена таких радощів.
Кіра тактовно постукала до кабінету чоловіка. Почула:
– Увійдіть, – обережно увійшла.
– Ти Чого, Кіро? – здивувався Віталій.
– Нічого. Скучила, – грала Кіра.
– Що-небудь трапилося в тебе? – дивувався Віталій.
– У мене? Нічого. А в тебе, мій коханий? – продовжувала Кіра.
Але раптом у кабінет (без стуку!) увірвалася дівчина. Вона була в білому халаті та білому ковпаку. Досить гарна.
Кабінет лікаря наповнився солодким ароматом парфумів. Не звертаючи жодної уваги на Кіру, дівчина, що пахла, сказала:
– Віталію Вікторовичу, наші плани не змінилися? Сьогодні у мене о …?
Віталій не дав їй домовити:
– Познайомся, Віка, це моя дружина.
– Ой, вибачте! Я подумала, що це Ваша пацієнтка. Дуже приємно, – додала Віка.
– Мені теж, – сказала Кіра.
Віка вискочила з кабінету, аромат залишився пахнути.
– Що скажеш, Віталію… Вікторовичу? – запитала Кіра.
– Давай вдома поговоримо. У мене безліч роботи, – сказав Віталій.
– Я бачу … Тобто, ти навіть не спробуєш виправдатися? – продовжувала Кіра.
Зараз вона готова була дурити сама. «Збреши ж, хоч трохи, і я повірю!» — подумки просила Кіра.
У кабінеті задзвонив телефон. Віталій на першому ж дзвінку схопив слухавку.
— Алло! Так, біжу, біжу! — заторохтів він.
Кіра попленталася додому. Ні, сльози не душили. Їх не було. Порожнеча і все. «Ну ось, побачила суперницю — його медсестричку. Така ні перед чим не зупиниться. Красива. У чоловіка мого чудовий смак. І парфуми цієї Вікі зі смачним запахом. Напевно, Віталік подарував. Сама б не купила. Дорого».
З «опущеними крилами» Кіра дісталася додому. Увечері мала нелегку розмову з чоловіком. Проте, Віталій прийшов лише під ранок. Кіра не поцікавилась, де був. І так все зрозуміло.
У Кіри всередині все затремтіло і обірвалося. “Це крах!” — подумалося. Віталій мовчки і винно став збирати та складати у сумку свої речі. Коли сумку було наповнено, Віталій підійшов зі спини до дружини, щоб не зустрітися очима, і заговорив:
– Кірочка, пробач! Життя у нас з тобою якесь безбарвне. А роки йдуть. Я все ж таки хочу дітей!
– Так, гаразд, досить! Знаю, я – пустоцвіт. Бажаю вам кохання і більше спадкоємців. Прощавай, Віталіку!
Двері зачинилися. Кіра підійшла до вікна. Крізь фіранку побачила, як Віталік сідав у таксі. Поруч із ним сиділа Вона. Розлучниця. Поїхали…
Кіра зварила каву, запалила цигарку. Вона спробувала виправдати чоловіка у своїх очах. «Він зробив для мене все, що було в його силах. Намучився бідний. Хотів мати повноцінну родину. Просто наш шлюб був збудований на піску. Я б ніколи не змогла подарувати чоловікові дитину. Чорт забирай! І все ж…»
Здавалося, щастя промайнуло остаточно та безповоротно. Кохання до чоловіка продовжувало дихати, вона була жива. Ніщо й ніхто не міг змусити її померти.
Згодом Кіра від спільних друзів дізналася, що Віталій став татом. В них з’явилася дівчинка.
«Уявляю, який щасливий Віталій! Дочекався дитину. Господи, мені 27 років! Невже, в мене буде таке нещасливе життя?» — журилася Кіра.
Вона вже змирилася з тим, що не може мати дітей. Що роблять жінки в таких випадках? Правильно, наполегливо займаються кар’єрою. Кіра була винятком. Вона хотіла взяти дитину з дитбудинку. Не дали. Має «неповноцінну сім’ю».
Хотіла піти у черниці. Пожила у монастирі місяць. Якось, до неї підійшла черниця «зі стажем» і порадила:
– Дівчинко моя! Рано тобі сюди. Живи поки що у світі. Твоє щастя близько-близько!
Кіра чомусь повірила цій жінці. І серце почало купатися в надії.
В особистому житті Кіри стали відбуватися приємні зміни. Вона у театрі (подруга запросила) познайомилася з чоловіком.
Сашко, так представився незнайомець, якось одразу їй сподобався. Хотілося все своє життя розповісти йому. По крапельці. До крапельки. Нічого не приховавши. Він зрозуміє.
А він одразу закохався у Кіру. Довгих побачень не було. Чого зволікати? І Кіра та театрал (Сашко) були давно готові до сімейного життя. Кіра, маючи такий досвід, перед весіллям попередила Сашка про те, що не може мати дітей. Нареченого це зізнання не зупинило.
У день весілля він шепнув на вушко своїй нареченій:
– У нас все вийде. Ось побачиш. Я вірю! У біді та в радості я з тобою, моя Кірочка!
Через сім років у Кіри та Сашка було троє дітей. Дві доньки та син.
Кіра сміялася:
– Сашко, може, зупинимося?
Сашко закохано дивився на дружину:
– Як Бог дасть, люба!
У цій сім’ї оселилося безмежне щастя. Назавжди. Якось Кіра, гуляючи з дітьми парком, помітила Віталія. Вони не бачилися десять років. Покликала. Віталій не одразу впізнав свою колишню дружину. Потім усміхнувся, посвітлішав.
– Ти Ти, Кіро? Яка ти гарна! Я так радий зустрічі! Чув про твою сім’ю. Молодці ви з чоловіком! Бачу, твій син дуже схожий на свою маму. А доньки, мабуть, у тата? – якось спантеличено казав Віталій.
– Так, чоловік у мене чудовий! Мене кохає. І я його обожнюю! – з гордістю відповіла Кіра.
– А як ти, Віталіку? Дочка, мабуть, уже виросла, – поцікавилася колишня дружина.
– Немає ніякої доньки, Кірочка, – посмішка зійшла з обличчя Віталія.
– Можливо, поясниш? – здивувалася Кіра.
– Винний я перед тобою, Кіро! Як то кажуть, “у морі тумани, у світі обмани”. Збрехала моя друга дружина. Та сама медсестра. Народила дівчинку, та не мою. Карооку. А ми з дружиною блакитноокі. Зрозуміло – дитина не від мене.
Тут і лікарем не треба бути. Одразу не визначиш. Всі діти народжуються блакитноокими. Минуло півроку і все було зрозуміло. Донька не моя. Дружина покаялася.
Мовляв, хотіла своїй майбутній дитині батька. Біологічний відмовився від дитини. А поряд я ходив. Ось і попався. Загалом, розійшлися ми з медсестрою. На обмані життя не збудуєш.
Повернувся до батьківського будинку. Мама спитала у мене про все. Я виговорився. Мама «пошкодувала» мене і зізналася.
Виявляється, в ранньому дитинстві я перехворів, і дітей у мене не може бути. Наслідок цієї хвороби – не можу мати дітей. Повна стерильність. А я стільки років мучив тебе, дурний! Виходить, «пустоцвіт» – це я!
– Не хвилюйся, Віталю! Адже ти, як лікар, допомагаєш жінкам стати мамами, а малюкам – прийти в цей світ! Хіба мало? – Спробувала заспокоїти колишнього чоловіка Кіра.
– Дякую за теплі слова, Кіро! Дякувати Богу, у мене все ж таки з’явилася сім’я! У моєму відділенні молода жінка народила хлопця. Чоловіка в неї немає і не було. А хлопчик гарний! Розговорилися з нею. Ближче познайомилися. Її Олею звати. Ти знаєш, Кіро, я спочатку її сина полюбив. Що на мене тоді зійшло? Досі не зрозумію. Рідна дитина. Такий беззахисний… Мій й усе!
Словом, вирішили разом із Олею виховувати сина. Про свої проблеми Ользі сповідався. Вона прийняла цю ситуацію як долю. А нещодавно одружилися з Олею. Нас тепер троє! Розумієш? – захлинаючись, розповідав Віталій.
– Розумію. Як ніхто, розумію…
