Коли чоловікові запропонували роботу за кордоном, постало питання, як сказати батькам про від’їзд, ледве вмовили, сказавши, що їдемо лише на рік

Я єдина дитина у батьків і завжди чула, що їм важко навіть уявити, що я можу від них поїхати, тому вчитися, а потім і працювати залишилася в рідному місті, хоча перспективи в столиці були набагато кращими.

Але я звикла у всьому слухатись батьків, і коли вийшла заміж, майже щодня до них заїжджала після роботи, то продукти завезти, то ліки замовлять. А може, просто шукали привід побачитися.

На вихідні теж з дітьми у них, хоч інколи просто хотілося відпочити, але не поїхати — буде море образи. Відразу: «Ми вже вам не потрібні».

Коли чоловікові запропонували роботу за кордоном, постало питання, як сказати батькам про від’їзд. Ледве вмовили, сказавши, що їдемо лише на рік.

У чужій країні довго облаштовувалися, мені роботи спочатку не було, чоловік цілий день пропадав на роботі, а я сиділа одна з дітьми і вже шкодувала, що приїхала.

Але через півроку все почало трохи налагоджуватися, могли вже й батькам посилати гроші, з’явилися друзі, і коли чоловікові запропонували продовжити контракт, ми погодилися. Але тут почалися сварки з батьками, вони й до цього постійно скаржилися, що не бачать онуків, а дізнавшись, що ми залишаємось ще, почали лити сльози.

То мамі погано з серцем, то батько зліг із високим тиском. Я почала вмовляти чоловіка повернутися, але він сказав, що не може прогаяти таку можливість, а я знала, що якщо з батьками, щось трапиться, ніколи цього собі не пробачу.

Почалися сварки з чоловіком, я вже збиралася їхати додому без нього, коли він здався, і ми повернулися. Зараз ми з ним кожен на своїй роботі, жодних перспектив.

Майже одразу зрозуміли, що зробили велику дурість, повернувшись назад. Як і раніше, їздимо до батьків, але таких стосунків у нас до них, як раніше, немає.

Та й із чоловіком часто виникають сварки, взаємні звинувачення. У цій ситуації програли всі, але я більше в цьому звинувачую своїх батьків, не можна бути такими егоїстичними.