Дмитро поставив важку сумку в коридорі, втомлено скинув куртку і, не піднімаючи очей, тихо мовив:
— Мамо, прийми мене на якийсь час до себе. Немає вже сили терпіти, та й теща щодня в очі колола — мовляв, іди звідси. Хоч ми з Катрусею і жили окремо, але її мати в нас ніби коріння пустила: приходить о восьмій ранку, а йде тільки смерком. А тепер ще й службову квартиру довелося здати… Катя з матір’ю в один голос заявили, що разом ми жити не будемо. Мені тільки донечку жаль до сліз.
— Синочку, та як же це так? — сплеснула руками Ганна Іванівна. — У вас же сім’я, дитинка маленька… Я, звісно, тобі рада, удвох у цій трикімнатній квартирі воно й веселіше буде. Все ніяк не звикну, що батька твого вже три роки як немає, все здається, що от-от двері відчинить… Але ж душа болить, що гніздо ваше руйнується.
— Мамо, воно вже зруйноване, — гірко зітхнув син. — І зруйнувала його теща. Скільки я з Катериною не розмовляв — усе марно. Наодинці вона ніби й погоджується, розуміє мене, але тільки-но матінка її на поріг — дружину наче підміняють. Стає зовсім іншою людиною.
Дмитро щиро не розумів Катрю.
Так, вона єдина донька, але ж не до такої міри, щоб дозволяти матері так крутити своїм життям, розбивати сім’ю та принижувати чоловіка. Схоже, тещі просто був потрібен інший зять — при великих грошах.
А те, що Катрю все влаштовувало, матір не обходило. Дружина ж просто мовчала і ніколи не ставала на захист Дмитра, коли рідна матір «пила з нього кров».
А почалося все ще з весілля.
Постало питання: де жити?
Дмитро пропонував до своїх батьків, а Катя наполягла — тільки до її мами. Там Дмитро одразу зрозумів, що він там «не милий». Теща чіплялася до кожної дрібниці: не давала й хвилини перепочити на дивані, одразу вигадувала роботу. То поличку прибий, то раковину прочисть, то на балконі лад наведи…
Він терпів, мовчав.
Приїжджав втомлений з роботи, а замість вечері отримував порцію докорів:
— Коли там уже твоя зарплата? Бо я за свої гроші продукти купую, а поїсти ти мастак. І чого так пізно? Чи, може, завів собі когось на стороні?
— Мамо, я через усе місто їду двома автобусами, — намагався виправдатися він перед тещею. — Поки дочекаєшся, поки доїдеш… Катруся ж не скаржиться, її все влаштовує.
Але тещу було не спинити.
Дмитро зрозумів: треба тікати. Невдовзі йому запропонували роботу з оплачуваним житлом. Переїхали у службову квартиру, грошей побільшало. Він аж дихнув на повні груди: нарешті не буде чути того вічного бурчання.
Та теща й не думала змінювати гнів на милість.
Коли життя трохи налагодилося, подружжя почало мріяти про маля. Довго не виходило, Катрусі довелося підлікуватися, а мати її тільки зловтішалася:
— Ну що то за зять? Навіть дитинку не можуть завести, як усі люди. Все у вас не по-людськи…
І ось нарешті – щаслива звістка: у домі оселилася надія на немовля.
Дмитро буквально порошинки з дружини здував. Заборонив їй будь-що робити по господарству: сам і прибирав, і по магазинах бігав, і в поліклініку її супроводжував. А сам же працював, і після зміни крутився як муха в окропі.
Особливий день, коли дитинка мала з’явитися на світ, прийшов трохи раніше, ніж очікували. Дівчинка була кволенькою, тож Катрусі довелося довго пробути під наглядом лікарів.
Незадовго до виписки теща прийшла у квартиру Дмитра і вчинила справжній розгром:
— Ти чому нічого не купив? Де візочок, де ліжечко, де пелюшки? Яким ти був недотепою, таким і залишився! Скоро дружину з донькою додому везти, а тут пустка!
— Катя сама просила заздалегідь нічого не брати, — спокійно пояснював він. — Казала, прикмета погана. Хотіла сама все обрати, коли повернеться.
Але теща й слухати не хотіла, наговорила грубощів і грюкнула дверима.
Дмитро десь у глибині душі намагався її зрозуміти: переживає за онуку…
Але ж вона у всьому винуватила тільки його:
— Це через тебе Катруся раніше терміну в лікарню потрапила! Не дбав, не беріг!
Він ніколи не опускався до сварок – так був вихований. Сусідки тещі навіть пошіптувалися: мовляв, золотий зять їй дістався, інший би вже давно вказав на двері за такий характер.
Коли Катя з донечкою нарешті приїхали додому, Дмитро став для них справжньою опорою.
Сам купав малу, переодягав, прав повзунки, гуляв вечорами. Навіть Катя дивувалася, як спритно в нього все виходить. Перший місяць теща не показувалася, і він уже було сподівався, що настав спокій. Та ба…
— Чого розсівся на дивані? — знову почалося «пиляння».
— Ти маєш на трьох роботах пахати, щоб сім’я ні в чому нужди не знала!
— Мамо, Діма і так працює, у нас усього вдосталь, — пробувала заступитися Катя. — Він мені в усьому помагає…
— А ти мовчи! Нічого в житті не тямиш! Ще й заступаєшся за цього ледаря!
З часом Катя здалася і почала підтакувати матері. Теща вийшла на пенсію і заявила, що тепер «днюватиме й ночуватиме» у них, щоб «помагати».
Вона справді забирала малу з садочка, коли Катя вийшла на роботу, але Дмитра дратувало, що він не може розслабитися навіть у вихідні.
Теща була всюди: її голос заповнював усі кімнати, вона вирішувала, що готувати і куди ставити крісло, а сама тишком-нишком капала доньці на мізки:
— Навіщо тобі такий чоловік? По дому — нічого, жадібний, дитиною не займається…
Хоч це була чиста неправда, Катя мовчала. А потім стало ще гірше. Теща надумала купити дачу — звісно, за гроші зятя. І почалося: привези добрива, купи саджанці, відвези-привези…
Вона навіть на ім’я його не кликала, просто «ти».
— Дачу я і для вас купила, щоб внучка на свіжому повітрі була!
Потім тяжко захворів батько Дмитра. Син розривався між роботою та батьківською хатою, купував ліки, доглядав. А теща знову була незадоволена – бачте, забагато уваги приділяє своїм батькам! Батька поховали… Мати Дмитра від горя теж занедужала.
— Синочку, їдь додому, — просила вона. — Бо там теща знову тебе гризтиме. Не хочу, щоб через мене в тебе були клопоти. — Мамо, нехай вона собі казиться, мені твоє здоров’я дорожче, — відказував він.
Але біда не ходить одна. На роботі почалися скорочення, підприємство збанкрутувало, і Дмитро залишився без місця. Потрібно було звільняти службове житло.
Ось тут теща й показала, де козам роги правлять. Хоч Дмитро і шукав роботу щодня, вона верещала на всю квартиру:
— Голодранець! Катя сама все тягне, продукти, донька в школі, гроші потрібні! Яким був нездарою, таким і здохнеш! Катю, чого ти мовчиш? Гнати його треба в шию, ще годувати цього дармоїда!
Коли прийшов час виїжджати, Дмитро сказав дружині:
— Катрусю, збирай речі. Переїжджаємо до моєї мами. Там три кімнати, місця всім вистачить. Мама навіть згодна розміняти квартиру, якщо ти не хочеш жити разом.
— Діма, ми будемо жити в моєї мами, — відрізала дружина. — Ми вже все вирішили. Мені з матір’ю краще.
Тут у кімнату залетіла теща:
— А ти хто такий, щоб з тобою радитися? Хіба ти чоловік? Злидень! Катю, нехай він котиться до своєї матері, а ми будемо в мене.
— Бабусю, я не хочу, щоб тато жив окремо! — заплакала донечка. — А тебе не питали! Будеш робити так, як ми з матір’ю сказали! — швидко затулила їй рота бабуся.
Дмитро глянув на дружину:
— Катю, схаменися. Тобі ж не п’ятнадцять років, скоро сорок вдарить, а ти все маму слухаєш… Дочці батько потрібен!
— Замовкни, Дмитре. Я все вирішила. Нам треба пожити окремо, тож іди до своєї мами.
Так вони й розійшлися. Теща таки домоглася свого — розбила сім’ю. Дмитро живе в матері, життя потроху налагодилося, знайшов гарну роботу. З донькою бачиться у вихідні.
Кілька разів пробував поговорити з Катрею про возз’єднання, про розмін маминої квартири, але та — як кремінь:
— Не хочу я з тобою жити, подаю на розлучення. Гроші на дитину давай, ми не відмовимося, а так – ти мені тепер чужий чоловік. Мама – моя найрідніша людина.
Дмитро з часом зрозумів: а чи була там сім’я? Хіба можна щось збудувати з тими, хто замість любові обирає контроль і чужу волю?
Жаль, звісно, втрачених років, але життя в сорок років тільки починається.
Ганна Іванівна теж журиться:
— І що в результаті, синку? Ти один, вона – одиначка з матір’ю і донею . А найбільше страждає наша дитинка. Одна надія, що як виросте, то зрозуміє, хто є хто. І кому від цього стало легше?
— Правду кажеш, мамо, — відповів Дмитро. — Теща все життя воду каламутила, і свою долю не влаштувала, і доньку з дороги збила. Могла б жити в спокої, світом подорожувати, а обрала — всім на зло робити. Тепер нехай маються…
А я ще буду щасливим, от побачиш. ☺
Цю історію нам прислав один із читачів, а ми лише трохи надали їй ладу, аби разом з вами замислитись над цим складним життям. Знаєте, кажуть у народі: «Чужа хата – гірша ката», але іноді й рідна матір може стати тим катом, якщо не знає міри у своїх повчаннях та втручанні.
Шкода, що через чужі амбіції руйнуються долі, а діти ростуть у полоні дорослих образ.
А як ви вважаєте, чи можна врятувати шлюб, якщо в ньому з’являється «третій зайвий» у особі владної тещі, чи в такій ситуації розлучення – то єдиний шлях до спокою?
