Одного разу в юності бабуся показала мені багатство — пляшечку парфюму. Справжнього, французького, у дивовижному флакончику. Флакончик — у футлярі, а на футлярі — пензлик. Все це багатство упаковане у вишукану коробочку, а запах… просто приголомшливий запах. Я була дуже здивована, що цими парфумами ніхто не користується.
Все питала, для кого вони.
— Для тебе! — відповіла бабуся. Тільки час їх ще не настав. Будеш користуватися ними, коли станеш доросла. Нехай хоча б 18 років тобі виповниться. Сказала, і прибрала цей чудовий дар подалі. До мого повноліття.
Тільки коли мені виповнилося 18 років, я про парфюм і не згадала. Не до того мені було: друзі, подруги, навчання, вечірки, шанувальники. Потім весілля, дитина, робота. Закрутило мене життя, закрутило. Заповітну коробочку витягли з шафи лише нещодавно.
Картон пожовк, футлярчик запилився, а запах став кислуватим і неприємним – він зіпсувався від тривалого зберігання.
Парфюми, на жаль, теж псуються.
Приблизно водночас, як не стало бабусі, ми дістали ці парфуми, мама вирішила показати мені свій дар на повноліття. Фінські чоботи. Їх вона дістала свого часу за блатом, і навіть жодного разу не вдягла. Вирішила, що мені вони більше підійдуть. Коли заміж треба виходити. Ах, яка я буду наречена – фінські чоботи!
Усі наречені будуть мої.
Я поміряла чоботи – вони припали мені вчасно. Підбор у них був маленький, а шкіра — невимовно м’яка. Ідеально для школярки. Але мати проти того, щоб носити зараз. Погоди, ти ще не наречена. Так і пролежали чоботи на антресолях. А за кілька років стали не потрібні. У мене нога переросла мамину, і чоботи стали безнадійно малі. А у мами виросла кісточка, і для неї все це багатство стало тим більше марним. Спочатку ці чоботи запропонували незаможній багатодітній сусідці: чи не хочете? Але сусідка була хоч і багатодітною, а річ хотіла мати модну. Тоді засунули чарівні чоботи в мішок і віднесли на смітник.
Можливо, безхатченкам знадобляться.
Ви скажете, подумаєш, парфуми, чоботи. Це все дрібниці. Але одного разу я почула схожу історію, від якої дуже гірко.
Жінка вирощувала сина одна, і старалася, щоб у нього все було. Працювала на трьох роботах, ледве спати і їсти встигала. Так ось, якось прийшла вона з чергової роботи, на яку влаштувалася, щоб сину кросівки купити модні. Прийшла втомлена, зла. Чує: син-підліток у двері шкребеться. Поговори зі мною, мамо. А їй ніколи. Голова приросла до подушки і стала важка-важка. Завтра поговоримо, не до тебе зараз. Виспалася, і знову пішла на підробіток, прибиральницею. Все уявляла собі кросівки і сина в них. А коли повернулася на завтра, знайшла страшну картину: син наклав руки на себе. Не дочекався він цього завтра.
Йому вчора треба було.
Я, боронь Боже, нікого не звинувачую.
Ні рідних — адже вони діти епохи дефіциту. Ні тим більше ту нещасну жінку.
Думаю, вона щодня згадує те саме «завтра».
Але один урок я здобула для себе з таких історій.
Коли відкладаєш на потім щось: приголомшливий запах парфумів, м’які та зручні чоботи, солодку цукерку, власну радість спілкування з близькими людьми — треба пам’ятати, що це теж має термін придатності.
Не встигнеш вчасно з’їсти, порадіти, пропустиш час — і сама не помітиш, як усе перетвориться на порох і тлін.
У шоколадних цукерках заведуться черв’яки, парфуми почнуть пахнути котячою сечею, а радість зустрічі виявиться з душком байдужості.
