Мої батьки досить заможні. Вони бізнесмени, власники ресторану і кількох магазинів. Тому я ніколи не сумнівався, що матиму підтримку в житті.
Коли я був дитиною, вони оплачували мені репетиторів, купували все необхідне. Та щойно я покинув рідний дім і вступив в університет – вони вчинили досить жорстоко. Сказали, що тепер я дорослий і маю самотужки заробляти собі на життя. Щоправда, вони дали мені ключі від своєї квартири, яку багато років здавали:
– Ось, це досить непоганий старт, ти маєш нерухомість. Та мусиш заробити на одяг, їжу та комунальні послуги.
– Але коли я навчатимусь?
– Вдень ходи на заняття, а на вечір працюй.
– А домашнє завдання.
– Ми впевнені, ти щось вигадаєш
Словами не передати, як важко мені було. Тоді прийняв рішення взяти свого одногрупника на квартиру, аби хоч на комунальні платежі вистачало. Згодом знайшов роботу офіціанта. Працювати вночі й вчитися вдень зовсім не просто.
І ось, коли я вже навчався на останньому курсі університету не стало мого діда. Свою двокімнатну квартиру старий залишив мені. Я дуже зрадів, адже мріяв відкрити власну справу, а до того ж це чудова можливість отримати додатковий дохід, здаючи житло в оренду.
Тоді саме тривав карантин. Справи в батьків йшли не дуже добре. І раптом мама приїхала до мене і заявила.
– Ти мусиш продати дідову квартиру і віддати нам гроші.
– Чого? Вона ж моя.
– Через карантин у нас проблеми. Аби не втратити все – потрібні гроші. Ми дали тобі квартиру – ти нам винен.
– Я вам не чужа людина, а рідний син і теж хочу будувати бізнес.
– Послухай, як ти не продаси дідову квартиру – то ми продамо твою. Адже документи на тебе досі не переоформили.
– Це не чесно.
– Не вигадуй. Ти мусиш допомогти батькам.
Вони мене страшенно розчарували. Не розумію, як так можна з рідним сином. Свою квартиру я продавати не хотів, адже вона значно краща за дідову. Врешті погодився продати дідову, коли вони оформили на мене усі документи. Та після всього я сказав їм:
– Знайте, я вам цього ніколи не пробачу. Я так важко працював усі ці роки. Знати вас більше не хочу.
Відтоді минув рік і ми більше не спілкуємось. Мама намагалась зі мною поговорити, та я не хочу. Нехай знають, що втратили сина через квартиру.
Як гадаєте, я правильно вчинив?
