У нас із мамою особливо хороших стосунків ніколи не було. З батьком вони розійшлися, коли я була зовсім маленькою, а п’ять років тому його не стало. Вона вічно мені казала, що я «рожею» нагадую їй його.
Коли я завагітніла другою дитиною, ми її попросили пожити у нас, посидіти зі старшим (йому було два роки), поки я в пологовому будинку. Вона неохоче погодилася, але через два дні ми посварилися, вона зібрала речі та поїхала.
Живе за 50 км від нас. Чоловікові довелося піти з роботи, два місяці ми жили без грошей, поки він знову не влаштувався. І мати за цей час ніколи не приїхала допомогти. Після цього не хочу з нею спілкуватися.
Я, як могла, маму завжди підтримувала. З онуками вона не хоче особливо спілкуватися. Зараз вона захворіла, я не можу до неї їздити, бо діти до школи ходять і сидіти з ними нема кому. І ось вона каже, що я їй більше не дочка, вона не хоче мене бачити, і я від неї нічого не отримаю.
Родичі всі вважають, що я погана, невдячна, покинула її. А я не можу кинути дітей, залишити їх самих, чоловік постійно у відрядженнях. Вона намагається мною маніпулювати та каже: “Як ти взагалі живеш, знаючи, що я тут одна?!” Як мені бути?
Маргарита, 35 років
