Бабусю привезли до нас у вівторок, коли я ще був на роботі. А повернувшись додому, побачив її, що сидить на дивані і дивиться чергову бразильську мильну оперу. Вона, як і завжди, тримала в зморшкуватих руках хустинку, розшиту польовими квітами, і з легкою посмішкою стежила за приголомшливим, з екрану, виром почуттів.
Бабусю привезли з лікарні. Вона насилу ходила, насилу говорила, іноді тихо сміялася, бурмочучи щось собі під ніс, іноді зітхала і дивилася у вікно, за яким яскраво палало спекотне літо. Так само часто вона могла сказати що-небудь невпопад, а потім дивитися на тебе, як на божевільного, який не розуміє простих слів. Або просто мовчала, думаючи про щось своє. Її улюбленою фразою була – “Став чай”. Саме її вона повторювала найчастіше, коли вся сім’я збиралася ввечері за одним столом і обговорювала те, що сталося за день.
— Жах якийсь, – скаржилася моя мама, наливаючи в тарілку гарячий суп і ставлячи переді мною. – У нас на роботі мимра з’явилася. Молода й нахабна. Не подобається їй, бачиш, коли ми повільно працюємо, коли з обіду невчасно приходимо, коли звіти на хвилину затримуємо.
— Став чай, – сказала їй бабуся і посміхнулася. Мама втомлено зітхнула і, похитавши головою, сідала за стіл і присувала до себе тарілку з супом.
— А сьогодні Наталю до сліз довела. За помилку у звіті. І добре б цифри неправильні, а тут букву вона пропустила.
— Став чай, – говорила бабуся, прибираючи ложку вбік.
— Потім чай, мамо. Після вечері, – говорила моя мама, знову повертаючись до проблем на роботі. Я слухав її неуважно, намагаючись швидше повечеряти і втекти до своєї кімнати дивитися нову серію улюбленого серіалу. Навіть батько щось невиразно хмикав, гортаючи газету і не звертаючи уваги на бурчання мами. Так тривало доти, доки мама не знаходила вдячного слухача і не переключалася на відсутність уваги. – Віікторе! Ти можеш хоч раз свою книгу за столом не читати?
— Ой, – морщився батько і, різко струшуючи книгою, демонстративно її прибирав. – Одне й те саме постійно, Валь. Яка різниця? Я ж слухаю тебе.
— Став чай! – серйозно говорила бабуся.
— Зроби вже бабусі чай, – роздратовано говорив батько і, нашвидкуруч посьорбавши суп, йшов у кімнату, де йому ніхто не заважав читати.
— Сань, ну хоч ти що скажи, – втомлено говорила мама, зрозумівши, що домашні вже розійшлися.
— Став чай.
— Зроби бабусі чай, мам, – говорив я, прибираючи тарілку в раковину. – Вибач, я втомився сьогодні. Піду до себе.
Але чай бабусі так ніхто й не давав. Я помічав, що в такі моменти вона дивиться свою мильну оперу без усмішки. Лише дивиться на екран порожнім поглядом і не смикає хустинку в руках.
У п’ятницю я повернувся додому раніше звичайного. Виною всьому Оля, моя дівчина, з якою ми домовилися зустрітися в центрі і сходити в кіно. Але за годину до сеансу, коли я вже купив квитки, Оля зателефонувала мені і повідомила, що не прийде. Вона часто так робила, а я мирився з цим, обманюючи себе уявною турботою про почуття Олі. Як підсумок, я насилу повернув квитки в касу, після чого пішов додому в засмучених почуттях, а коли прийшов, то побачив уважний бабусин погляд і почув її улюблену фразу.
— Став чай, – сказала вона і посміхнулася, коли я посміхнувся у відповідь.
— Зараз зроблю, ба, – зітхнувши, сказав я і поплентався на кухню, але бабуся пішла слідом за мною, тримаючись слабкою рукою за стіну. – Ти куди?
— Буду чекати на чай, – відповіла вона, викликавши в мене ще одну посмішку, і присіла на стілець із подушкою, яку поклали спеціально для неї.
Я швидко зробив чай, налив у білий кухоль окропу і, викинувши заварку із сита, поставив напій перед бабусею, яка раптом похитала головою і відсунула кухоль убік. Тут я вже не витримав і, сівши на край табуретки біля вікна, потер скроні тремтячими пальцями, а потім здригнувся, коли моєї голови торкнулася бабусина рука.
— Чай треба з бубликами пити, – сказала вона, усміхнувшись. – Із печивом, із пиріжками та цукерками. Так.
— Добре, ба, – хмикнув я і, вставши з табурета, поліз у шафу по цукерки.
Бабуся дуже любила звичайні льодяники, які називала “довгограйками”. Їх я й дістав, як і пакунок із вівсяним печивом і бубликами, який поклав на стіл. Потім, трохи подумавши, я налив чай і собі під блискучим і радісним поглядом бабусі.
— Пий, – сказала вона, вказавши пальцем на склянку. – І розповідай.
Слова посипалися з мене, як із міфічного рогу достатку. Але в них не було смутку чи розчарування. Тільки сміх. І сміх бабусі, яка іноді вставляла свої коментарі, нехай і не зовсім доречні до розмови. Я посміхався, розповідав їй про Олю та її примхи, робив ковток чаю і хрустів сушкою, після чого знову повертався до теми, що хвилювала мене.
Ми просиділи дуже довго, випили кілька кухлів і з’їли майже всі бублики. Але я раптом усвідомив, що в моїх грудях більше немає тривог і тугої грудки запалених нервів, що загрожують вирватися назовні. Тільки спокій і легка втома.
— Ви чого це чаї ганяєте так рано? – здивувалася мама, входячи у квартиру і несучи в руках пакети з продуктами. — Зараз їсти будемо.
— Я думав, ти з Олькою в кіно йдеш, – усміхнувся батько, забираючи в мами пакети та відносячи їх на кухню.
— Не вийшло, – усміхнувся я. – Іноді чай попити корисніше.
— Ага, – хмикнув батько, знову розкриваючи свою книгу але мама була напоготові.
— Хоч одна вечеря без читання твого! – розлютилася вона, змусивши мене зморщитися від крику. Я сумно подивився в кухоль із застиглим чаєм і зрозумів, що звичне життя повільно повертається, як і думки, що мучили мене раніше. Але в бабусі були свої думки.
— Став чай, – веліла вона, а я здивувався, наскільки зміцнів її голос. Здивувалася і мама, завмерши з ополоником у руках, і батько, який заради цього відклав книгу. Я слабко посміхнувся і кивнув.
— Став чай, мамо. По-справжньому. З печивом і тістечками. Будь ласка.
— Дурниця якась, – мляво спробувала обуритися вона, але знітилася, коли бабуся повторила улюблену фразу. – Гаразд, гаразд. Віть, допоможеш?
— Допоможу, звісно, – кивнув батько і, вставши зі стільця, доторкнувся до плеча мами. Та несміливо посміхнулася і похитала головою. – Що робити?
— Дістань торт із пакета і поріж його. Який чай без тортика? – сказала вона.
Тепер ми сиділи всі разом, пили гарячий чай, їли торт і базікали про все на світі. Мама розповіла про новеньку, яка не дає життя всьому відділу, а потім посміялася, коли батько пригадав розіграш старости в інституті, яка поводилася схожим чином. Мама обіцяла його спосіб узяти на замітку. Я розповів про Олю і посміявся над батьком, який назвав мене сльозливим романтиком. Але найсильніше посміхалася бабуся, яка давно випила свій чай і зараз дивилася на нас із добрим блиском в очах.
Коли я залишив рідну домівку і обзавівся своєю сім’єю, то насамперед встановив одне правило. Якщо комусь сумно і йому хочеться поговорити, то за столом збирається вся родина. Потім заварюють чай, а на стіл викладають печиво, цукерки, сушки і тістечка. За цим столом немає місця для мобільних телефонів, гаджетів і книжок. Натомість є місце розмовам, співчуттю та підтримці, про що постійно намагалася сказати бабуся своєю улюбленою фразою. Важливо пам’ятати одну річ.
Часом те, що здається нам дурістю і маразмом, може виявитися справжньою мудрістю, здатною нам допомогти…
