— Коли жінка кохає, у неї на обличчі свято. А на обличчі твоєї Ані я ніякого свята не бачу. Не знаю, чим вона тебе зачарувала, але

Андрій зателефонував мамі і повідомив, що квартиру купив і скоро одружиться.

— П’ять років тому, після закінчення середньої школи, мій Андрій поїхав до Києва! Навчатися! — радісно повідомляла Марія всім своїм знайомим.

— І ось! Уже свою власну квартиру купив. Величезну. У самому центі. Одружуватися збирається. На весілля кличе.
— Квартира — це добре, — погоджувалися знайомі. — Мабуть, не дурний син у тебе, якщо так добре він у Києві влаштувався.

Тільки врахуй, Маріє, там багато таких жінок, які заміж виходять тільки заради квартири. А потім і розумного чоловіка залишають без усього. Як би та твого сина не обдурили.

— Щодо цього не хвилюйтеся, — впевнено сказала Марія. — Для цього і їду туди, щоб самій побачити, з ким він там одружитися зібрався. Мене не обдуриш. Я серцем чую.

І вже наступного дня після свого приїзду Марія все зрозуміла про свою майбутню невістку. І вирішила серйозно поговорити із сином. Вони розмовляли на кухні.

— Я не маю права від тебе цього вимагати, Андрію, — сказала Марія, — Але я прошу, дуже тебе прошу, як тільки може просити мати сина.

— Про що ти, мамо? — безтурботно відповідав Андрій. — Усе в нас добре. А коли Аня стане моєю дружиною, буде ще краще.

— Кинь її, синку. Кинь, поки не пізно. Ти — молодий. У тебе все життя попереду. На роботі тебе поважають. Квартира он яка шикарна. Ну, навіщо ти сам собі хомут на шию вішаєш. Тим паче, що вона не кохає тебе.

— З чого ти взяла, що не кохає, мамо?
— Бачу, синку. Материнське серце не обдуриш. І ти! Чуєш? Ти теж її не кохаєш. Я ж бачу.

Перш ніж відповісти, Андрій широко позіхнув.
— Не розумію я тебе, мамо, — відповів він.

— А тут і розуміти нічого. Кинь її, і справа з кінцем. Навіщо ж самому собі з молодих років життя губити. Ти ще можеш усе виправити. Зроби, як я прошу. Після «дякую» скажеш.

— Пізно, мамо, — відповів Андрій. — Я слово дав.
— Подумаєш! Як дав, так і назад візьми.

— Назад не вийде. Тут усе не так просто, мамо.
— Вона дитину чекає?! — злякано запитала Марія. — Так я й знала. Хитра. Брехлива. Підступна інтриганка. Заманила тебе у свої тенета. А тепер не випускає.

— Та не чекає вона нікого, — роздратовано відповів Андрій. — Але в нас уже весілля призначено. Гості запрошені.
Марія полегшено зітхнула.

— Якщо дитини не чекає, значить, нічого не пізно. Навпаки. Якраз. Зрозумій, Аня — тобі не пара. Повір мені. Я — жінка, і я це бачу. Вона не кохає тебе.

— Кохає.

— Коли жінка кохає, у неї на обличчі свято. А на обличчі твоєї Ані я ніякого свята не бачу. Не знаю, чим вона тебе зачарувала, але.

— Мамо, говори тихіше, — попросив Андрій. — Не забувай, що Аня у квартирі. Раптом почує. Незручно.

— Усе зручно. І дуже добре, якщо вона почує. Нехай чує. Може, нарешті, в неї прокинеться совість. І вона сама піде.

— Про що ти говориш, мамо? До чого тут її совість? А моя совість?

— При тому! — відповіла Марія. — От скажи, скільки їй років?
— Моя ровесниця.

— Це ненормально, Андрію. Дружина має бути молодшою за чоловіка. Ти тільки уяви. Пройде ще років п’ятнадцять, і все. Ти, як і раніше, будеш молодим сорокарічним чоловіком, а вона?
— А що вона?

— Вона на той час буде вже матір’ю. І добре, якщо дитина буде тільки одна.
— І що?

— А те, що ти на той час покохаєш іншу. Молоденьку.

— З чого ти взяла?
— Покохаєш, я знаю. Тому що у всіх так. А значить, і в тебе буде. І ось тоді ти згадаєш матір. Ти згадаєш, як я тебе попереджала. Тільки пізно буде. З неї-то як з гуся вода. Вона нічого не втратить. А ось ти, Андрій, залишишся ні з чим. Та ще й аліменти… І добре, якщо на одного. А якщо у вас більше дітей буде? Думав про це?

Андрій важко зітхнув.
— Думав, — відповів він. — Але ж тільки…

— А якщо думав, то чому досі не розлучився з нею? Чому не кинув? Чому справу до весілля довів?

— Як її кинути-то? Я ж слово дав. Сам їй освідчився. Вмовляв вийти за мене.
— Сам умовляв?

— У тому-то й річ. А тепер, що? Вона і з батьками своїми мене познайомила. А ти кажеш… кинути. Як кинути?

— Та дуже просто її кинути, — відповіла Марія. — Скажи їй: «Пішла геть!» І все.

Нехай збирає свої речі і провалює туди, звідки приїхала. Разом зі своїми батьками. До речі, а звідки вона? У цей час на кухню прийшла Аня.

— Доброго ранку, — сказала вона.
— Доброго? — здивовано відповіла Марія Іванівна.

— Мамо! — тихо крізь зуби видавив із себе Андрій. — Я прошу, не треба.

— Я знаю, що роблю, сину. Повір, — шепотіла у відповідь Марія. — Не хвилюйся. До речі, тобі вже час на роботу.
Андрій подивився на годинник.

— Дійсно, пора, — сказав він. — Я побіг. Дуже прошу, не сваріться тут без мене. Особливо це стосується тебе, мамо, — Андрій пішов.

— Щось сталося? — запитала Аня. — У Вас такий сердитий вигляд?

— Послухай, дівчинко, а тобі не здається, що ти дуже добре влаштувалася?

«Не сподобалася я їй, — подумала Аня. — І тепер вона хоче зробити все, щоб я розлучилася з Андрієм».

— Мій син не кохає тебе.
— Кохає.

— Я знаю свого сина. Повір. Швидше за все, у нього є інша. Яка була ще до тебе.
— Немає у нього нікого.

— Є! Тільки тобі про це невідомо. Мій син хитрий. І вміє приховувати такі речі. Але коли-небудь ти все дізнаєшся. Та вже пізно буде. Лікті кусати станеш. На стінки кидатися. Тоді й згадаєш мене.

«Може, і справді в нього є хтось? — подумала Аня. — Ну, не може ж рідна мати такі гидоти про сина вигадувати. А раптом може? Ні. Не вірю. Не може такого бути».

— Ви говорите дурниці. Андрій кохає тільки мене. І я стану його дружиною.

— Користуєшся тим, що мій син — чесна людина, так? Тільки ось, що я тобі скажу. Ти, звісно, можеш змусити його одружитися з собою, але ти не зможеш змусити його кохати тебе все життя.

— Що Ви хочете?
— Хочу, щоб ніякого весілля не було. Ясно тобі?

— Чому?
— І тобі не соромно? Невже ти сама не розумієш?

— Ні.
У цей час у квартиру подзвонили. Аня пішла відчиняти двері. Марія за нею.

— Ви хто? — запитала Аня, впускаючи в передпокій жінку з двома валізами.

«Може, хтось із родичів Андрія? — подумала Аня і подивилася на Марію. — Швидше за все, так і є. На неї чимось схожа».

— Я — Анжела, — відповіла жінка. — А Андрій удома? Я — до нього.
— Андрія немає. Він на роботі.

— А ти, напевно, Аня? Так? Його наречена?
— Так.

— Зрозуміло.
Анжела подивилася на Марію.
— А ти хто? — запитала Анжела.

— Я — мама Андрія.
— Дуже добре, — зраділа Анжела. — Вас обох мені й треба. Річ у тім, що ми зустрічаємося з Андрієм уже дуже давно.

А тепер я чекаю від нього дитину. І якби не ця обставина, то я б і не прийшла.

Я чула, що Андрій хоче з тобою одружитися, так? Анжела радісно дивилася на Аню.

— Так, — відповіла Аня, — тільки тепер…
— Тепер ти сама бачиш, що тут не все так просто, — радісно сказала Анжела. — Я тебе розумію. Як жінка жінку. Його дружиною стану я. І я житиму в цій квартирі, Аню. А не ти. А знаєш, у чому твоя помилка?

— Помилка? — перепитала Анна.

— У тому, що ти не подбала вчасно стати мамою. А я подбала. Я, як дізналася, що ти не хочеш мати дітей у найближчому майбутньому, одразу зметикувала, що мені робити далі.

«Ось це хватка, — з повагою подумала Марія. — Ось це я розумію. З нею мій Андрій не пропаде. На мене чимось схожа. Я такою ж нахабною в молодості була. Ось вона точно підходить моєму синові. Тим паче на дитину чекає. І вона набагато молодша за Андрія».

— Анжело, а скільки Вам років? — запитала Марія.
— Дев’ятнадцять, — радісно відповіла Анжела.

— Ну, що за чарівність! — захоплено промовила Марія. — Чи не правда, Аню, ця дівчинка чарівна?

— Так, — погодилася Аня. — Чарівна.

— А я тебе попереджала.
— Попереджали, — погодилася Аня.

Деякий час усі мовчали.
— Ну, що? — Марія вирішила взяти ініціативу у свої руки. — По-моєму, все гранично ясно. Аня йде, а Анжела залишається.

Іди до мене, моя дівчинко. Дай я тебе поцілую. Нам багато про що треба поговорити. Анжела і Марія обійнялися.

«Жах, — подумала Анна. — І що робити тепер? Не знаю».

— Може, все ж таки дочекаємося Андрія? — запропонувала Аня. — Послухаємо, що він скаже.

— Не треба нікого чекати, — сказала Анжела. — Збирай свої речі і йди. І не нервуй мене. Мені не можна. Я дитину чекаю.

«Спокійно, — думала Аня. — Не сперечайся з нею. І не дивись в очі. Зараз головне піти звідси живою і здоровою. Ну їх усіх, до дідька».

Коли Андрій повернувся, він анітрохи не здивувався тому, що його зустрічали мама й Анжела.

— Можете нічого не говорити, — сказав він. — Аня мені вже зателефонувала.

— Вона виявилася розумнішою, ніж я думала, — сказала Марія. — Усе одразу зрозуміла і мовчки пішла.

— Ну, скажи, що ти щасливий, Андрію! — радісно закричала Анжела і кинулася на шию батькові своєї майбутньої дитини.
Андрій насилу звільнився від її обіймів.

— Аня дала нам годину часу, — спокійно сказав він, — Щоб ми забрали звідси всі свої речі та покинули її квартиру.