— Дідусю, а що це? — онук Артемко обережно дістає зі старої валізи пожовклий конверт.
Микола Степанович поправляє окуляри, вдивляється. На конверті — його ім’я, написане знайомим почерком. Адреса їхньої старої квартири, яку продали десять років тому.
— Це… — голос у нього сідає, — це лист від бабусі Тетянки.
— Від бабусі? — дивується Артемко. — Але ж вона поруч жила. Навіщо листи писати?
Микола Степанович бере конверт тремтячими руками. Розкриває. Усередині — кілька аркушів, списаних акуратним жіночим почерком.
«Колю, милий, якщо ти читаєш цього листа, значить, мене вже немає поруч. Не сумуй дуже. Я хочу, щоб ти пам’ятав наше щастя, а не горе…»
Сльози застилають очі. Тетянка відійшла у вічність рік тому, після тривалої хвороби. А цей лист… Коли вона його написала? І навіщо заховала у валізу?
— Дідусю, ти плачеш?
— Не плачу, Артемку. Просто… пил в око потрапив.
Але Артемко — хлопчик кмітливий, дванадцять років. Розуміє: дідусь засмутився.
— А можна я теж прочитаю? Чи це таємниця?
Микола Степанович вагається. Потім киває:
— Можна. Це від твоєї бабусі.
У листі Тетянка писала про їхнє життя. Про те, як вони познайомилися у студентські роки — він інженер, вона вчителька. Як одружилися, як раділи появі сина — Артемкового тата.
«Пам’ятаєш, як ми мріяли про подорожі? Все збиралися до Парижа з’їздити, але то робота, то дитина маленька, то грошей нема… А потім я захворіла. Колю, якщо зі мною щось трапиться — обов’язково поїдь. За нас обох подивись на світ».
Далі були практичні поради, де шукати документи, кому дзвонити й як поводитися після прощання з нею. І насамкінець:
«Не замикайся в собі. Спілкуйся з людьми, не сиди вдома сам. І обов’язково грайся з Артемком — він тебе дуже любить. Будь йому не тільки дідусем, а й другом».
Артемко дочитав і подивився на діда серйозними очима:
— Дідусю, а ти правда хотів до Парижа?
— Хотів… Ми обоє хотіли. Але так і не зібралися.
— А чому?
Микола Степанович замислюється. Чому? Завжди знаходилися причини відкласти. Робота, побут, звички…
— Знаєш, онуче, дорослі іноді дуже по-дурному поводяться. Відкладають важливе на потім. А потім може й не настати.
Артемко киває, ніби розуміє.
— А давайте у валізі ще пошукаємо! Може, бабуся щось іще залишила?
І справді — на дні валізи ще кілька конвертів. Усі підписані: «Миколі», «Артемові», «Синові»…
Микола Степанович відкриває той, що адресований онукові:
«Мій дорогий Артемку! Коли ти читаєш цього листа, ти вже великий хлопчик. Хочу, щоб ти знав — дідусь Микола дуже хороша людина. Тільки після моєї смерті він, напевно, засумує. Допоможи йому не сумувати. Грай з ним, розмовляй, розповідай про школу. Він може здатися суворим, але насправді дуже добрий…»
Артемко читає вголос, і Микола Степанович слухає голос онука, а чує — дружину. Ніби вона сама говорить з ними.
— Дідусю, — каже Артемко, дочитавши, — а бабуся має рацію. Ти іноді сумуєш. Особливо вечорами.
— Сумую за нею, онуче.
— А давайте зробимо так, як вона просила! Будемо розмовляти, грати… А ще поїдемо до Парижа!
Микола Степанович усміхається крізь сльози:
— До Парижа? Ти серйозно?
— Звісно! Бабуся ж просила. За неї теж подивишся на світ.
Мандрівка, що зцілює душу
Увечері Микола Степанович дзвонить синові — Артемовому татові:
— Володимире, тут така справа… Знайшли листи від мами. Вона просила… одне слово, хочу з Артемком з’їздити за кордон.
— Тату, ти серйозно? У твоєму віці? Та ще й з дитиною?
— А що такого? Мені сімдесят, не сто. І Артемко хлопчик самостійний.
— Але ви ж ніколи нікуди не їздили… Мови не знаєте, документів нема…
— Документи зробимо. А мова… впораємося якось.
Син зітхає:
— Гаразд, тату. Якщо дуже хочеться… Тільки ненадовго. І дзвоніть щодня.
Коли Микола Степанович розповідає Артемкові, що поїздка можлива, хлопчик стрибає від радості:
— Ура! А можна я друзям розповім?
— Можна. Але спочатку треба все організувати.
Наступні тижні проходять у приємній метушні. Документи, квитки, готель. Артемко вивчає путівники, будує плани. Микола Степанович купує нову валізу — стару вирішили залишити вдома, як пам’ять.
— Дідусю, а ти боїшся їхати?
— Трохи. А ти?
— Я теж. Але ж це цікаво! Ми перші в нашій родині за кордон їдемо!
На вокзалі Микола Степанович справді хвилюється. Усе здається занадто складним, незнайомим. Але Артемко бере його за руку:
— Дідусю, не переймайся. Ми ж разом!
І справді — разом не страшно.
Париж зустрічає їх дощем і сірим небом. Але це не псує настрою. Вони оселяються в маленькому готелі поруч з Нотр-Дамом, виходять гуляти.
— Дивись, дідусю! — показує Артемко на собор. — Як у книжках!
Микола Степанович теж дивиться, вражений. Він бачив тисячі світлин, але наживо — зовсім інше. Величне, урочисте…
— Тетянко, бачиш? — шепоче він. — Ми дісталися…
— Що ти сказав, дідусю?
— Нічого, онуче. Просто… радію.
Вони проводять у Парижі чотири дні. Лувр, Ейфелева вежа, прогулянки Сеною… Артемко фотографує все підряд — «покажу в школі!» Микола Степанович просто вбирає — звуки, барви, атмосферу.
Увечері сидять у кав’ярні, їдять круасани.
— Дідусю, а правда, що бабуся була вчителькою?
— Правда. Французьку мову викладала.
— От би вона з нами була… Вона б тут з усіма розмовляла.
— Була б, — погоджується Микола Степанович. — Мріяла сюди потрапити. Казала: хочу побачити Париж очима закоханої жінки.
— А що це значить?
— Не знаю, онуче. Мабуть, щось особливе…
Наступного дня вони піднімаються на Ейфелеву вежу. Увесь Париж — як на долоні. Артемко притискається до поручнів, дивиться вниз.
— Дідусю, а це правда найгарніший оглядовий майданчик у світі?
— Не знаю. Але дуже гарний.
І раптом Микола Степанович розуміє — Тетянка тут, поруч. Не фізично, звісно. Але він відчуває її присутність. Її радість від того, що вони все-таки приїхали.
— Дякую, — шепоче він вітру.
— Кому дякую? — запитує Артемко.
— Бабусі. За те, що підштовхнула нас до поїздки.
Життя триває, і пам’ять оживає
Додому повертаються втомлені, але щасливі. В дорозі Артемко засинає, поклавши голову на дідусеве плече. Микола Степанович дивиться в ілюмінатор — унизу пропливають хмари.
«Тетянко, — думає він, — ти мала рацію. Треба жити, а не існувати. Треба робити те, про що мрієш».
Вдома їх зустрічає син Володимир:
— Ну як? Не втомилися? Не захворіли?
— Тату, ми стільки всього бачили! — тарахкотить Артемко. — І в Луврі були, і на Ейфелевій вежі, і круасани їли!
— Дякую, що відпустив, — каже Микола Степанович синові. — Правильно зробили.
— А дідусь зовсім не сумував! — додає Артемко. — Ми весь час розмовляли і сміялися!
Увечері, коли Артемко йде додому, Микола Степанович залишається сам. Але самотність тепер інша — не тужлива, а спокійна.
Він дістає листи Тетянки, перечитує. І розуміє: вона знала, що робила. Ці листи — не просто пам’ять. Це керівництво до дії. Програма нового життя.
На столі лежать світлини з поїздки. Він і Артемко на тлі Нотр-Даму. Вони ж біля Лувру. На Ейфелевій вежі…
Бере телефон, дзвонить сусідці по сходовій клітці — Марії Петрівні, ровесниці. Вони зрідка зустрічалися, але особливо не спілкувалися.
— Маріє Петрівно? Це Микола Степанович. Не хочете чаю попити? Розповім про Париж…
— Із задоволенням! — у її голосі чується радість. — А то сиджу сама, сумую…
Через півгодини вони сидять за його столом, розглядають світлини.
— Яка краса! — захоплюється Марія Петрівна. — А я все ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, збираюся до доньки в Польщу з’їздити, та все відкладаю…
— А дарма. Треба їздити, доки можемо. Життя коротке.
— Ви маєте рацію, Миколо Степановичу. Після вашої розповіді і мені захотілося кудись поїхати.
Вони розмовляють до пізнього вечора. Про поїздки, про дітей, про життя. І Микола Степанович розуміє — Тетянка мала рацію. Не можна замикатися в собі. Люди потрібні одне одному.
Через місяць він їде з Артемком до Польщі. Потім — до Німеччини, до молодшого брата, з яким не бачилися п’ять років. Потім планують поїздку до Болгарії.
— Дідусю, а ми тепер весь час будемо подорожувати? — запитує Артемко.
— Не весь час. Але часто. Світ великий, цікавий. Гріх не подивитися.
— А бабуся радіє, що ми їздимо?
Микола Степанович замислюється. Радіє? Він не знає напевно. Але відчуває — так. Бо вони живуть повним життям. Не просто доживають останні роки, а проживають їх осмислено.
Увечері, розбираючи речі після чергової поїздки, знаходить у кишені куртки записку. Своїм почерком: «Купити Артемкові новий рюкзак». Коли написав? Не пам’ятає. А поруч — інша записка, не його почерком: «Молодець, Колю. Саме так і треба жити».
Він крутить папірець у руках. Звідки він? Коли з’явився? Містика якась… А може, й не містика.
Може, просто любов не зникає зі смертю. Залишається в дрібницях, у спогадах, у справах, які ми робимо одне для одного.
За вікном — зимовий вечір. Сніг падає великими пластівцями. Микола Степанович заварює чай, сідає в крісло. На столі — листівка від Марії Петрівни з Польщі: «Дякую, що підштовхнули! Донька так рада!»
Він усміхається. Виходить, Тетянчині листи допомогли не тільки йому. Через нього — й іншим людям.
«Ось що означає — жити на повну, — думає він. — Не тільки собі, а й оточуючим добро робити».
А в старій валізі, що тепер стоїть на почесному місці в шафі, лежать інші листи.
Микола Степанович їх поки не відкриває. Знає — вони чекають свого часу. Коли знадобиться чергова порада, черговий поштовх до життя.
Поки ж достатньо й того, що вже прочитав. Жити повним життям. Не відкладати мрії. Дбати про близьких. Прості істини. Але ж як важко їх виконувати без нагадування від тих, хто нас любить.
Добре, що любов залишає листи.
Ця історія, як на мене, чудово показує, що іноді справжній подарунок — це не річ, а нагадування про те, як важливо цінувати кожен момент і не відкладати життя на потім.
А як ви вважаєте, чи є у вашому житті такі «листи» з минулого, що надихають вас жити по-новому? І чи варто дослухатися до таких «підказок долі»?
